2007
Гриби Донбасу
Донбас навесні тоне в тумані,
і сонце ховається за сопками.
Тому треба знати місця,
треба знати, з ким домовлятися.
Це був робітник колишнього насосного цеху,
мужик, потріпаний алкоголізмом.
— Ми, — сказав при знайомстві, —
робітники насосного цеху,
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
опустив руки. Лише не працівники
насосного цеху, лише не ми.
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
захопили три корпуси колишнього комбінату
і почали вирощувати там гриби.
— Як гриби? — не повірив я.
— Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном,
але у нас, на Донбасі, кактуси не ростуть.
Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
Головне, щоб тебе перло, точно, друг —
головне, щоб перло.
Нас — перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
що ми все-таки еліта пролетаріату.
Ну, і значить що — ми захопили три корпуси
і висіяли наші гриби.
Ну, і там — радість праці, почуття ліктя,
сам знаєш — це п’янке відчуття трудових звершень.
А головне — всіх пре! Всіх пре і без грибів!
Проблеми почались уже за пару місяців.
У нас тут серйозний район,
сам бачив — нещодавно спалили заправку,
причому міліція там усіх і накрила,
вони навіть заправитись
не встигли, так хотіли її спалити.
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати,
вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш?
Я думаю, на нашому місці будь-хто
прогнувся б, такий порядок — прогинаються всі,
кожен у міру свого соціального статусу.
Але ми зібрались і подумали — добре, гриби —
це добре, але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
Просто ми подумали — ось зараз
зійдуть врожаї, виростуть наші гриби,
виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
ти не можеш просто так відмовитись.
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
а я відповідаю за свій.
Одним словом, забились просто
на грибних плантаціях. Там ми
їх і повалили. I коли вони
падали на теплі серця грибів,
ми думали:
Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється
в такт із твоїм серцебиттям.
Ми залишились на цій землі,
щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников —
два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.
— Знаєш, — сказав він мені, —
вночі, коли всі засинають
і темні ґрунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю,
як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю, як вони ростуть —
гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.
2007
Mercedes-Benz
Глибока ніч стояла над нами,
і зорі світили нам із піднебесся.
І ось саме цієї глибокої ночі
ми вибирались із бундесу.
І коли така ніч і нікого навколо,
і по радіо всі говорять лише польською мовою,
на крайняк — німецькою,
завжди згадуєш усіх рідних і близьких.
Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.
Як же так, думав, все життя — як оце
польське радіо: жодної тобі поваги до православних,
демократія, думав я, їбав я таку демократію.
Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?
Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,
нормальний курс, гарантія на півроку
з правом продовження.
І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,
готель, в якому вона працювала,
і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,
я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,
і вона сміялась, відводячи очі: придурок,
ну це ж не серце,
це силікон, відпусти його, це зовсім не серце,
серце у мене тверде і холодне,
таке, як хокейні шайби.
І ось ми разом вибирались із бундесу,
з її документами і моїми боргами,
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
купуючи на заправках лише найнеобхідніше —
консерви і презервативи.
Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
і радіо глохло від утоми, я почав засинати,
підіймаючись у піднебесся.
І тоді на трасі з’явився мотель.
Вона його помітила першою.
Першою вона до нього і увійшла.
Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
вимкни на хуй це радіо "Марія", що ти хочеш почути?
Які новини можуть бути у католиків?
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
свої пилки і ножиці,
дай йому відпочити.
За дві години, прокинувшись,
витягнув її з душу і переніс
до машини. Ну, думаю, справді —
не ховати ж її до багажника, тупо якось:
кохану жінку совати в багажник,
хай уже сидить поруч зі мною,
доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.
І вже на самому кордоні, не знаю,
що зі мною трапилось,
ранок був холодний і свіжий, і я
на якусь мить відійшов собі відлити.
І саме тоді вони й випасли наш мерседес —
троє берлінських знайомих,
котрі йшли по сліду, винюхували нас
серед темних доріг, тепер стояли біля машини
і говорили — тихо, говорили один до одного:
тьолка спить, він десь поруч, тихо,
не розбудіть тьолку,
не розбудіть тьолку.
— Що такий смурний, братішка, —
запитав український таксист,
вже на виїзді з Мостиська, —
що за діла? А що я міг йому сказати?
Я ніби пілот Люфтваффе,
так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
білоруських партизанів?
Ну що, далі водій почав співати,
ясна річ — бандитські пісні,
такі поморочені, що їх жодними словами
не перекажеш,
але приблизно таке:
не плач, моє серце, не плач,
не муч свою душу картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.
з того боку життя,
з того боку державної митниці,
ми ще побачимось
де-небудь в районі Вінниці.
я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.
кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю.
