Дудін роздумував, а сам спостерігав, як зображення копіює його дії. Звук, немов луна, повторюється метрів за три від нього.

— Тебе не дивує феномен звуку? — спитав Ковальов.

— Ні. У зоні поєднання лазерних променів збуджується плазма. Вона й звучить.

— Браво! Ти розв’язав складну задачу. Я теж дійшов такого висновку.

— Між іншим, на створення плазмового гучномовця вже є патент.

— Отже, стереотип? Пам’ять, логіка… Я думав, ти сам розв’язав проблему.

Дудін відчинив двері в коридор, спрямував пучки лазерів на протилежну стіну. Потім розвернув пристрій до вікна, зображення з’явилося на вулиці. Дудін зміщував пристрій, і виникала ілюзія, наче дорогою йде людина.

Цікаво, якщо спрямувати промені до прохідної, прямо до вахтера, у вестибюль, чи вдасться сфокусувати їх на такій відстані? Подивимося, наскільки кращий об’єктив, розроблений Ковальовим.

Підсунув прилад до вікна, настроїв об’єктив, змістив регулятор і виразно побачив зображення біля прохідної. Плавно повів його до охоронця. Зразу ж із приміщення почали вибігати люди. Дудін різко змістив лазери. Зображення від ривка потрапило у вікно чиєїсь квартири в будинку напроти. Пролунав несамовитий крик — Дудін поспішно вимкнув апаратуру.

— Людей можна налякати! — пробурмотів він і несподівано побачив на тротуарі Филимоненка.

Одразу впізнав цього зарозумілого більярдиста. Ввімкнув пристрій і спрямував промені на тротуар.

— Філю, привіт, — вимовив він тихо.

Той обернувся, щось сказав. Дудін не міг почути. От якби відчинити вікно… Миттю розчахнув стулки і, продовжуючи зміщувати зображення так, щоб воно наступало на Филимоненка, промовив:

— За що ж ти лупцюєш людей?

— Нікого я не лупцював.

— Через якийсь програш на більярді!

Филимоненко щосили розмахнувся і стусонув кулаком зображення. Удар просвистів у повітрі. Филимоненко втратив рівновагу і мало не впав. Дудін змістив зображення і зареготавсь.

— Покидьок ти, Філю, — спокійно сказав Дудін. — Я ж з тобою розмовляю по-хорошому, справедливо докоряю тобі, виховую, а ти знову битися?

Филимоненко копнув ногою… повітря.

Дудін крутнув ручку — зображення опинилося над ним.

Филимоненко на мить заціпенів, потім, несамовито закричавши, кинувся до автобуса.

Дудін був задоволений: він бачив страх і ганебну втечу бешкетника — його було справедливо покарано. І в цю мить Дудін згадав про троянди. Він збирався їх подарувати Юлі. То, може, зараз?..

…Юля сиділа за столом у кімнаті гуртожитку і захоплено читала журнал. Надворі вже посутеніло. У відчинене вікно вривався вуличний гомін. Нараз щось стривожило її. Вона підійшла до вікна і побачила, що в сутінках над широкою вулицею прямо до неї йде людина! Як же це? Другий поверх. І, придивившись, ахнула, — вона пізнала Ковальова. У руках він тримав троянди.

Юля кинулася до дверей, хотіла вибігти на вулицю, але тут же повернулась і знову підійшла до вікна. Там нікого не було. “Примарилось”, — подумала вона й з полегкістю зітхнула. І тут побачила троянди на столі!

Наступного ранку Дудін, як завжди, прийшов на роботу. На прохідній звично привітався з черговою.

— Стривайте, — заметушилася вона і вийшла з будки. — Ходімо до начальника.

— А що, власне, йому від мене потрібно? — здивувався Дудін.

Але до кімнати, де містилася охоронна служба, все ж зайшов.

— Так, це він! — підступив до нього вертлявий чоловік. — Учора розгулював… Пройшов без перепустки. Я кричу: “Стій!” А він через турнікет і до сходів. Та по головах людей. Як він примудрився, ніяк не збагну! Ти бач, голубчику, думав, не знайдемо?

Він спробував ухопити Дудіна за рукав.

— Пустіть! — обурився той.

— Виходить, прослизнув без перепустки? — спитав начальник охорони.

— Нікуди я не прослизав, — зітхнув Дудін.

— І як це вам вдадося на будинок залізти? І чому це ви через вікно лазите в жіночий гуртожиток? Ходімо до Білобородька!

— Левку Андрійовичу, — виправдувався Дудін у кабінеті директора. — Не було мене тут. Настроював дома систему, а зображення запускав сюди на роботу. Зображення ж об’ємне. А вони подумали, що це реальна людина!

Білобородько зареготав:

— Ну, шановний, навіть Батуріна налякав!

— Мене? Налякав? — Батурін, що сидів у директора, скочив з місця. — От артист.

— Ніякісіньких артистичних здібностей, — заперечив Дудін.

— Ні, не артист! Гравець! Більярдист!

— А ви боїтесь програти, тому й не граєте?

— Левку Андрійовичу, так я проти внесення його моделі у план розробок!

— Гаразд, вважатимемо, що я вирішив це самостійно.

— Начальник управління Сиченко цього не подарує, — рішуче сказав Батурін і грюкнув дверима.

— Отак, Ковальов, вважай, що твоя модель у плані, і починай великомасштабну роботу.

— Дякую, Левку Андрійовичу, — зрадів Дудін. — У мене ідея! Потрібна інтелектуальна система, яка б при потребі заступала вас у поточних справах. Робот прийме рішення, поговорить з начальниками цехів, відповість на телефонні дзвінки. Якщо знадобиться, проведе нараду.

— Це щоб мене на пенсію? — хитрувато примружився Білобородько.

— Ні, Левку Андрійовичу, хочу допомогти вам. Ми аналізували вашу роботу. Протягом дня ви згаяли на телефонні розмови… понад дві гадини. На прийом відвідувачів — сімдесят хвилин. На ознайомлення з діловими листами — сто десять хвилин. Були на засіданні місцевкому — сто сорок хвилин… Невже все це і є управління? Ви сто вісімдесят разів переключалися з одного виду діяльності на інший. То чому ж не передати виконання стандартних функцій роботові?

Дудін очікувально й з надією дивився на директора. Однак той не квапився з відповіддю.

— Хочете, зробимо, щоб система виконувала ще й деякі функції головного інженера — Гаркуші? — переконував Дудін. — Чому управління відзначається складністю? Через неузгодженість рішень, які виникають на кожному рівні. Я встановив закономірність.

Він замовк, знову очікуючи, що скаже Білобородько. А той мовчав, знічев’я перекладаючи на столі папірці й теки з документами.

— Чим більше в управлінні суб’єктивних ланок, тим більше рівнів, тим…

— …складніше керувати! — Тепер Білобородько дивився йому прямо в очі.

— Саме так! Кожна людина — суб’єкт, що вносить в управління свою похибку. Її негативне значення набігає з кожним рівнем і надходить до керованого об’єкта в негативній фазі! Хіба це не так?

— Трапляється й таке, — погодився Білобородько.

— Тоді усуньте рівні!

Білобородька знітив блиск в очах Дудіна і його надто збуджена мова.

— Гаразд, — помітив Дудін той знічений погляд директора. — Проведемо маленький експеримент — передамо виконання тільки частини ваших функцій системі. Дозволите? Йдучи, натисніть кнопку, і замість вас за робочим столом виникне ваше зображення. Воно розмовлятиме з відвідувачами, прийматиме нескладні, а згодом і оптимальні рішення, які враховуватимуть. ваші суб’єктивні оцінки. Я вам зараз його продемонструю. Будь ласка, відійдіть трохи вбік.

Дудін натиснув кнопку, що містилася під поверхнею столу, і, взявши під руку Левка Андрійовича, вивів його на середину кабінету. За кілька секунд за столом виникло зображення.

— Що це? — вражено вигукнув Білобородько.

— Ваш двійник-робот. Правда, його ще багато чого треба вчити. Поки що він може контролювати виконання плану, писати розпорядження. Одночасно ми дослідили обов’язки головного інженера об’єднання. Гаркуша зараз виконує функції звичайного диспетчера. З цим добре впорається робот. Навіщо вам суб’єктивне викривлення наказів і планів?

— На Гаркушу не замахуйся!

— Добре, Левку Андрійовичу. У вас психологічна боязкість. Удосконалюватимемо вашого робота-двійника.

— Слухай, шановний Вікторе Георгійовичу, — несподівано перейшов на інший тон Білобородько, — що коли я запропоную вам посаду свого заступника по науці?

— А чи впораюся?

— Упораєтесь! Певен. Ви творча людина. Та й Андрос під ногами крутиться, чого доброго, переманить. Він теж вважає, що Ковальов — це великі можливості!