Хоча розв’язок теми дисертації на раді кафедри й затвердили, мій науковий керівник, зітхнувши, сказав:

— Щоб закінчити дослідження цієї проблеми, любий, ще треба щонайменше два роки. І працювати вдень і вночі. Ви зможете?

“Зможете”. Не відступати ж. Більше трьох років витратив я, вивчаючи вплив навколишніх умов на живу істоту. Просиджуючи над програмами, книжками, апаратурою, я забував про театр, кіно та й взагалі про всякі житейські втіхи. І ось, коли мої наукові пошуки наблизилися до завершення, несподівано виникла можливість дослідити залежність від зовнішніх факторів ще й вікової динаміки.

— Михайле Йосиповичу, погляньте, — розгорнув я аркуші ватману, вкриті цифрами і сполуками, що відображали зміни в клітині й у всьому організмі живої істоти. — За допомогою попередньої схеми ми визначали, як впливає на фізіологію розвитку людини режим праці, відпочинку, харчування, наявність шкідливих елементів у навколишньому середовищі. До цих факторів треба ще додати вікову динаміку, і тоді дістанемо комплексне обстеження.

— Згоден, але з цими експериментами ви не впораєтеся і за роки, а на носі захист.

Михайло Йосипович навіть розсердився, що траплялося з ним рідко. Його трохи видовжене обличчя якось дивно зарухалося. Пальці то постукували по столу, то потирали підборіддя, але в очах, які пильно дивилися на мене, ніби вивіряючи на витривалість, я помітив лукавинку. Ось уже три роки мій науковий керівник допомагав мені у вивченні і розв’язанні цієї складної проблеми, давав поради, бувало, й лаяв, проте ніколи не перешкоджав моїм намірам. Це була розумна людина. Але зараз, коли до захисту лишився рік, його, звичайно, турбувало, чи вкладусь я у встановлені строки.

— Я напружено працюю. Усі вечори просиджую біля машини…

— Скажіть, у вас є дівчина? Аспірантура, голубе, не повинна забирати у людини всю душу.

— Що ви.’ У мене ж ні хвилинки вільної, — вигукнув я, ошелешений таким несподіваним запитанням. — Якось випадково познайомився в бібліотеці з однією милою особою. А тут ваше завдання: спішно підготувати статтю. Два тижні вечорами підбирав матеріал. Потім якось зустрів її… вже з іншим. Вона пройшла, навіть не глянувши на мене. Не встиг і засмутитися, бо ви якраз повернули мені на доопрацювання розділ дисертації. А потім мені вдалося вивести зображення індивідуума на екран…

— Щось не пригадую. Ви писали про це?

— Я поки що досліджую, Михайле Йосиповичу. Навіщо робити повідомлення, якщо процес ще не повністю відпрацьований? Погодьтеся, набагато ефективніше бачити реальний образ, його вікові зміни, ніж робити висновки тільки на підставі цифрових даних.

Михайло Йосипович несподівано засміявся, і на душі в мене враз стало легше: він завжди сміявся, коли був задоволений результатами. Та сміх його урвався так само несподівано, як і почався.

— Але ж, юначе, — суворо сказав мій керівник, спохмурнівши, — невситимість у дослідженнях теж може призвести до провалу дисертації. Ви зрозуміли? Найкраще — ворог хорошому. Згоден, що реальне зображення індивідуума…

— Вибачте, — перебив я, намагаючись заспокоїти свого наставника, у якого в душі вже бушувала буря: пальці його знову вибивали по столу якісь складні ритми, і дивився він тепер не на схему й цифри, а кудись удалеч. — Я провів один експеримент: до розрахунків денного раціону додав, здавалося б, на перший погляд, “невинні” сто грамів коньяку. Ви б побачили картину: при річному циклі споживання цих ста грамів у зобра-ження на екрані під очима утворилися мішки, потрібно було всього три роки, щоб шкіра обличчя зів’яла, стала пергаментною, погляд потьмарився. Переді мною буа. індивідуум не тридцяти п’яти, а щонайменше шістдесяти років. Мимоволі замислишся, чи варто прикладатися до цих “невинних” грамів.

Михайло Йосипович важко зітхнув:

— Усе це емоції. А на захист треба подавати дисертацію. Встигнете?

— А що мені залишається робити?

— Раджу вам не виносити на захист розділ “Вплив вікової динаміки”. Він у вас ще не одстоявся, та й багато що потребує в ньому додаткових досліджень. А ваші сили вкрай напружені. У вас такий вигляд, що, якби, ви ввели в машину свої параметри, то дістали б, вибачте за таке порівняння, образ старої лисої мавпи!

— Михайле Йосиповичу, а якщо спробувати розв’язати завдання, протилежне тому, над яким я зараз працюю? Відшукати оптимальний режим праці, відпочинку, навантажень?

— Гадаю, якщо ви закохаєтесь, ваше зображення стане набагато приємнішим, — не без іронії зауважив наставник.

— Ви мене наштовхнули на думку: це ж іще одне застосування моїх досліджень. А й справді цікаво, як впливає на людську зовнішність любов?..

— Неймовірно! — схопився Михайло Йосипович за голову. — І навіщо я тільки сказав вам про це? Ви одразу полізли у нетрі!

Відлітав я додому надвечір. У літаку мене не полишала ця маячна ідея: дослідити вплив на людину почуття любові. Я відразу ж заходився креслити схеми, структури клітин, з головою поринувши в розрахунки. І, напевне, справляв враження дивака, бо вловив на собі зацікавлені погляди сусідів. Та мене це анітрохи не бентежило — я просто не зважав на них. Не помітив навіть, як ми приземлились, і так з блокнотом і олівцем у руках і вийшов з літака.

Вже біля дому сховав у портфель папери і опорядився — поправив галстук, струсив з піджака порох і пригладив волосся… Я мимохіть робив так щоразу, коли опинявся перед цим будинком — кам’яницею на п’ять кімнат, з широким передпокоєм, просторою кухнею, ванною і величезним підвалом. Міцно змурований, піднятий на високий фундамент, він скидався на маленьку фортецю. У цій фортеці я й наймав за тридцять карбованців кімнатку. “Знайти б підходящий об’єкт, — продовжував я обмірковувати проблему, — щоб перевірити вплив оптимального режиму праці, відпочинку, навантажень. З кого почати? Можна з себе”.

Відчинив хвіртку і, побачивши хазяйку, мимоволі сповільнив ходу. Вона стояла на ґанку з мискою в руках. Як завжди, у синьому довгому халаті в білий горошок і стоптаних хатніх туфлях. Обличчя її ховала хустка, але я вже знав його до найменших подробиць: ніс з горбочком, що надавав обличчю виразу різкості й хижості, припухлі, хтиві губи, зелені очі, які завжди дивилися глузливо й з докором. Та все одно вона була вродлива. Навдивовижу чудовий витвір природи.

“Витвір природи” рвучко махнув мискою, вихлюпуючи воду, й мало не облив мене з ніг до голови. Я відскочив, але моєму костюму таки перепало.

— Здрастуйте, Анно! — приязно привітавсь я й усміхнувся, чекаючи усмішки у відповідь. Але хазяйка тільки кивнула головою. — Ось, прилетів уже, — винувато додав я по паузі, неначе виправдувався, що повернувся і знову завдаватиму їй клопоту тим, що живу тут.

Мені було незатишно і незручно у цьому домі.

— До речі, — лепетав я запобігливо, — перед від’їздом не встиг заплатити вам за квартиру. Не лаяли? Я дуже вдячний, що ви прихистили мене. Поки що з гуртожитком нічого не виходить.

Я діставав гроші, а сам крадькома поглядав на Анну: холодні очі, підведені голубими тінями, тонкі вискубані кутиками брови робили риси її обличчя неприродними. Мене взагалі вражала якась фотографічність у зовнішності цієї молодої жінки. І в той же час гладенька біла шкіра, ніжні рожеві губи, м’який овал підборіддя. Все це створювало подвійне враження, і я так досі й не зміг скласти думку про цю жінку.

Зненацька на мене загавкав собака. Я одступився й замість того, щоб гримнути на нього, почав лагідно усовіщати:

— Ну, годі, дурненький! — А сам подумав: “Це вже й справді, як Молчалін: “Всім догодити й навіть псу”. — Ти що, не впізнав?

Пес раптом завиляв хвостом, ніби хотів загладити провину, що так необачно сплохував.

Це був чи не найзанехаяніший собака на всій вулиці. Величезний, з довгою зваляною шерстю, в якій позастрягали солома й сміття, з брудною від недоїдків мордою. Він сидів біля своєї буди, дивився на світ вузькими сльозавими очима і обгавкував усе, що потрапляло на очі. Лють викликали в нього тільки чужі собаки. Коли вони пробігали мимо огорожі, він схоплювався й, волочачи за собою важкий ланцюг, надривно хрипів від безсилля й злоби… І враз змовкав, ніби його щось зупиняло, сідав на задні лапи, тицяв мордою в густу шерсть, клацав зубами й знову. ставав байдужим до всього. Він міг годинами лежати в дерев’яній буді, не звертаючи уваги на курей, що надокучали своєю непосидючістю, на гладку свиню, яка тицяла рило в його миску, на людей, які проходили повз садибу. І лише угледівши хазяїна чи хазяйку, ліниво вилазив на світ, потягався і помахував хвостом. Звали його Богар, що по-місцевому означало — “Жук”.