Незабаром у інститут надійшло повідомлення про обрання Защука член-кором Академії наук. Його вітали. Але він сприйняв повідомлення без особливого ентузіазму. Щось немов надламалося в ньому. Мусив визнати, що в його голові давно вже не з’являлося жодної нової думки. Вся його діяльність перетворилась у звичайне адміністрування.

Сьогодні, як і звичайно, він почав свій робочий день з перегляду кореспонденції, що лежала на столі. Байдуже розірвав конверт із закордонною адресою. “Ну от, не помилився, замовлення на мої кюижки вже шлють із-за кордону…”

Це полестило його честолюбству, та за мить він уже забув про цей лист. Про що писати? Адже все, що відомо про ці проблеми, вже опубліковано. Не повторюватися ж! Прохання надіслати матеріали для публікації були і в інших листах. Він зайшов до маленької кімнати, сів за машину, але на думку нічого нового не спадало. Пригнічений настрій не минав. Немов якась пустота навалилася на нього. “Піти походити по вулиці? Може, хоч трохи розвіюсь”, — зажевріла слаба надія.

Ігор Всеволодович рішуче підвівся й почав одягатися. Зиркнув у дзеркало, що висіло з внутрішнього боку дзерцят великої шафи. І зупинився, прискіпливо вглядаючись у своє зображення. На нього дивився похмурий чоловік з мішками під очима і згаслим поглядом. “Невже це я?” — з жахом подумав він і, щоб хоч трохи підбадьоритись, усміхнувся. Але відображення в дзеркалі немов застигло, як на фотокартці. Защук довго й пильно дивився на себе. Гірка усмішка розповзалася по обличчю. Він повернувся до кімнати і, як був у капелюсі та плащі, стомлено сів у крісло й поринув у роздуми. Згадав… Господи, як давно то було! Та не так уже й давно. Після університету його залишили на кафедрі. Ще тоді він задумав реалізувати термінал без екрана. Його умовили розробляти систему з більшим екраном. Ну і що ж? Де вона? Кому були потрібні екрани, якщо робота з комп’ютером вимагає індивідуального контакту? А п’ять років промайнули. Щоправда, на цій роботі він захистив дисертацію. А потім? Довелося зайнятися лазерним принтером. І з якою швидкістю друкувала машина! Проте головному інституту, якому запропонували її впровадити, ця ідея здалася передчасною. І розробку не підтримали, а дослідний зразок розібрали на деталі. Через кілька років зарубіжна фірма продемонструвала свій лазерний принтер. Отоді в головному інституті згадали про зразок, та вже не схотіли йти по чужих слідах. А могли ж мати патент. Пізніше він доводив ідею безконтактного бачення. І знову йому відмовили. Але він провів глибокі дослідження, захистив докторську дисертацію. Щоправда, тепер… Але ж минуло вже майже п’ятнадцять років!

Раптом згадав, як десь місяць тому до нього приходив юнак з якоюсь ідеєю, чекав підтримки. Довелось відбутися загальними фразами про несвоєчасність теми, бо суті він не зрозумів, а признатися в цьому не хотів. Що ж той пропонував? Чи не так само колись не. розуміли і його, як він був молодим і прагнув відкриттів? А тепер йому вже нічого прагнути. Треба берегти час, бо його лишилося мало…

Робочий день ще не скінчився. До нього заходили наукові співробітники, щось пропонували, просили, питали поради. А “він прагнув якнайскоріше спекатися їх. Вони це відчували і самі довго не затримувались у нього.

“Жодної щирої людини. Усі мені заздрять!” — гризла його настирлива думка.

Тепер Защук не довіряв ні ворогам, ні друзям. Він весь був зосереджений на тому, як би випадково не розкрилася таємниця його усціху.

Коли все затихло і він зрозумів, що робочий день закінчився, пішла навіть секретарка, знову зайшов до маленької кімнатки. Рука звично потягнулася до моделі, увімкнула її.

— “Структура довгочасної пам’яті мозку”, — скомандував Защук.

Він довго подумки формулював основні вимоги, потім ввів їх у машину. Машина запрацювала. Минула хвилина, друга. Чекаючи, Ігор Всеволодович згадав, як торік улітку їздив до Криму: перед очима постали магнолії в цвіту. І йому враз захотілось у той голубий край. “Сиджу біля цієї машини як оператор, як ад’ютант при генералі. А сам? Що ж я? Де моя творчість? Чому не діє мій мозок? Невже мені вже нічого не треба?”

В очах відтворювались якісь окремі знаки, цифри. Тексту не було.

— Що, не по зубах тема? — зло вигукнув він, немов радів, що машина дає збій, не справляється із завданням. — Тоді сформулюємо для тебе простішу тему, — поблажливо мовив він.

Але й цього разу звичне відображення даних не з’являлося.

— “Лолло”, що з тобою? Не підводь мене! — вимовив він уже занепокоєно.

Машина мовчала.

— Гаразд, я дам іншу тему, ще простішу. Систематизуй дані по терміналах. Статтю просить редакція інститутського журналу.

Та модель не видала інформації.

Тепер Защук був стурбований не на жарт.

— Ти що, заснула? Чи розлінилася?

Він вирішив повторити тему, яку машина вже раніше розробляла.

Дані не з’являлися.

— Може, зламалася? — з тривогою мовив Защук. — Ну, скажи, як доїхати до інституту?

— Двадцять першим трамваєм або сьомим автобусом. А найкраще інститутською “Волгою”! — відповіла “Лолла”.

Отже, вона функціонує? Що ж сталося? Чому вона не хоче обробляти складні завдання? Може, щось сталося з комп’ютером, з яким вона весь час контактувала? Знову ввів завдання, але даних не побачив.

“Що ж робити? Розібрати? Відремонтувати? Не поспішай, — заспокоював себе. — Може, на ній позначається мій поганий настрій? Ось облишу все і подамся у цей самий Крим, на море! Відпочину, і тоді, мабуть, усе стане на своє місце. Адже для роботи мозку потрібна мотивадія. А яка вона в мене? Престиж. Але ж машина контактує з комп’ютером, у якого не може бути мотивацій! Я фактично постійно крав у нього інформацію, не цікавлячись його станом.

Перечекати до ранку? Якщо з комп’ютером щось сталося, ранком його полагодять”.

Защук роздратовано висмикнув шнур, сів у крісло і затих. Щось тремтіло в грудях, почуття пригніченості не минало. Він довго сидів непорушно в якомусь заціпенінні.

Був пізній вечір, коли Защук вийшов на вулицю. Йому враз нестримно захотілося побачити Ангеліну. І він вирішив негайно їхати до неї. Але на півдорозі передумав. Надто неприємною була їхня остання зустріч. Що він їй скаже? І Защук повернув до Шахматова, з яким тепер приятелював. У Шахматова з якогось приводу зібралися гості. Він щиро зрадів приходу Защука. Присутні навперебій розпитували його про роботу і ще більше зіпсували настрій.

Додому Ігор Всеволодович повернувся пізно. Родичка зустріла його німим докором. Він мовчки попрямував у свою кімнату.

— Ти не захворів? — увійшла вона слідом за ним.

— Ні, усе гаразд, — сухо відповів він. — Залиш мене. Я хочу побути на самоті.

І враз подумав: “На самоті. Та я вже давно самотній. Відтоді, як зійшовся з машиною. Усіх розгубив — друзів, товаришів по роботі, навіть дорогих мені людей…”

Наступного дня секретарка лередала йому нові листи і знову кілька з них були від видавництв.

Защуку нетерпеливилося перевірити, чи діє машина. Попросив секретарку ні з ким не з’єднувати його по телефону і пішов у маленьку кімнатку.

Ввімкнув модель. Увів завдання, але виходу даних не було. Спробував сформулювати заново ідею книги і розгубився: все вилетіло з пам’яті. Він перечитав видавничого листа, в якому формулювалась тема дослідження, але навіть не зрозумів його змісту. Що ж вводити в машину? Сформулювати запит, використовуючи дані з попередніх статей?

Дістав копії рукописів, спробував у них розібратись і вже за півгодини був украй знеможений.

“Що ж робити? — гарячково шукав він виходу. — Доручити співробітникам? Нехай хоч щось напишуть. Ні, треба взяти себе в руки. Стривай, як же це сталося? Всього ж кілька днів тому вона надрукувала книгу… Еврика! Ось і вирішення питання. Я ж її ще нікуди не дав. Де рукопис?”

Він дістав стосик віддрукованих сторінок, прочитав першу, потім другу, заглянув усередину.

— Абракадабра! — розпачливо вигукнув. — Набір слів без будь-якого зв’язку. Навіть пусті сторінки є! Що сталося? Як я тоді не помітив?