Коло підніжжя Середнього стовпа, на камені, який піднісся трохи вище рівня води, є глибока ямка, яка зветься Запорізька миска; та миска має півтора аршини завглибшки, а три аршини в поперечнику. Старі лоцмани оповідають, ніби з тієї миски запорожці їли галушки, а робили вони це так: брали ложки по три аршини завдовжки, сідали округ тієї миски один проти одного та через миску й годувались такими ложками: цей подавав галушки тому, а той цьому.
Чи справді ж таки запорожці їли з такої миски галушки? На таке питання можна одповісти тільки одно: «По вере вашей дастся вам». А от що на тих Стовпах жила людина уже в передісторичні часи, тому є наочні докази.
Середня скеля була житлом для людини вже за кілька тисяч років до наших часів. На ній знайдено два спідні шари й один шар верхній пізнього періоду. Перший шар, завтовшки 25 см, того періоду, коли людина годувалася найбільш мушлями та рибою; рештки риби та мушлів знаходять у попелищах, які збереглися в різних місцях цього шару; в землі також є різні вироби з кременю та черепки примітивного посуду з чеканим (карбованим) орнаментом трикутника.
У другому шарі також знайдено рештки людської їжі, але тут переважають кістки різних тварин: дикої свині, коняки, бика; є і черепки різного посуду; посуд тут уже більшого розміру й кратого виробу; він оздоблений гусенечним та пунктирним орнаментом; в землі знайдено також пречудове оброблене крем'яне знаряддя, багато шил, одну клинувату, дуже гарно одполіровану сокиру.
Третій шар, верхній, 1 м завтовшки, свідчить, що на цій скелі людина жила дуже багато років. Тут знайдено людські поховання, які слід зарахувати до пізнішої епохи.
Ліворуч од трьох величезних каменів Стовпів стоять два теж величезні Стоги. Коли підійдеш до тих Стогів ближче та поглянеш на них знизу вверх, та ось перед тобою неначе справді стоять два стоги.
«І хто ж воно тут вивів такі величезні Стоги серед Дніпра? Ну, звичайно, не ми, а такі багатирі та велетні, які жили тут давно, дуже давно, не за нашого віку і не за наших дідів та прадідів, і звались вони вернигори-самсони-велетні. А хіба тоді такий народ був, як тепер? У нього, може, була сім пудів голова; як треба було йому куди йти, то він візьме невеличкий кийочок, так пудів триста, обмахнеться ним округ себе та й іде…»
Супроти Стовпів та Стогів, з лівого боку Дніпра, виділяється славне урочище Сагайдачне. Колись це була надзвичайно гарна, дуже мальовнича, відома всім окольним людям місцевість. З одного боку оповита широким і могучим Дніпром, а з трьох останніх боків обгорнута високим кам'яним прикриттям, укупі з високим густим дубовим лісом, ця місцевість усередині вся була вкрита зеленою, соковитою травою та уквітчана яркими запашними різнобарвними квітами і вабила до себе кожну людину.
«Один з найстаріших дідів-оповідачів, якому було 120 років, розповідав нам, — каже Я. П. Новицький, — що в цьому урочищі жив запорізький козак Сагайдак. А було те ще за часи цариці Катерини, після скасування Запорізької Січи, коли почалось колонізування колишнього запорізького краю. Сперше той Сагайдак пішов був на Україну, але з України він швидко повернувся назад, засів коло лівого берега Дніпра, нижче Кичкасу, зібрав коло себе товариство та й почав з ним хазяйнувати.
«Непривично козакові жити з бабами», — казав він, поживши трохи на Україні, та й ото махнув через те до Дніпра. Поробили вони собі курені, покопали землянки та й почали жити. Старий Сагайдак був за ватага. Він наводив скрізь порядки, заготовляв припаси на зиму, зберігав добро, кохав худобу, а його товариші-козаки допомагали йому: хто рибу ловив, хто в роз'їздах був, хто пасічникував…
Жили між собою вони гарно й лагідно, нікому нічого лихого не робили, та й їм також не було од інших ніякого лиха. Так жили вони аж доти, поки навернулось несподівано в це місце московське військо, яке йшло на завоювання Криму. Почувши те, товариство Сагайдака зразу розбіглось геть на всі чотири вітри, а сам Сагайдак не покинув дорогого та любого йому місця, зачинився в своїй землянці і вирішив не оддаватись живим у руки москалеві, якого так страшно ненавидів за те, що він стільки лиха заподіяв всьому Запоріжжю. Одстрелюючись із своєї землянки, Сагайдак поклав не одного москаля, аж поки облягли навкруги всю його землянку та запалили її. Він так у диму й задушився, а до москалів живим не вийшов. Од нього те урочище й стало зватись Сагайдачне. Після смерти Сагайдачного в його урочищі жили теж колишні запорожці — Скуть, Хоз, Матвій та Левко Шуті».
Зважаючи на те, що розповів про козака Сагайдака та про урочище Сагайдачне стодвадцятилітній дід-оповідач, не можна не згадати й того, що каже про Сагайдачного перший історик Запоріжжя кн. С. І. Мишецький. Князь Мишецький прожив в самій Січі з 1736 року по 1740 і там чув про «запорожского воина, прозываемого Сагайдачним, который построил фортецію, а по их званію (запорожцев) окоп на великом острове, называемом Хортиц». Звичайно, під тим «воином Сагайдачним» кн. Митецького треба розуміти не кого іншого, як славнозвісного гетьмана Петра Сагайдачного. Хоча Мишецький каже, що Сагайдачний був на Великій Хортиці, а в тім острів Хортиця та урочище Сагайдачне суміжні. Треба сказати ще й те, що місцевість між урочищем Сагайдачним та островом Великою Хортицею, як дуже захисна та потаємна, вже дуже давно була відома руському вояцтву і давно приваблювала його до себе.
Року 1103 руські князі, виступаючи супроти половців, призначили збірним пунктом для того місцевість коло острова Великої Хортиці: «Й поидоша ниже порогь, й сташа в Протолчехь в Хортичемь острове».
Пізніш, 1223 чи 1224 року, там же збирались і всі ті руські князі, які виступали на бій супроти татар:
«Князі русскіи поидоша вси за Днъпръ на множествї людей, а галичане и волыньци кыиждо съ своими князьями, а куряне и трубчане и путивлици кыиждо с своими князи… И поидоша в ръку Днъпръ, и возведоша порогы, й сташа у ръки у Хортици на бродъ у Протолчьи».
В різних місцях урочища Сагайдачного лишались так звані печища або попелища Сагайдака, та різної величини ямки, позарослі коноплями, чабром та кураєм; на різних місцях урочища находив вугілля, черепки од розбитого посуду з орнаментом і без орнаменту, шматки заліза, олива, кремені для рушниць та пистолів, а також чимало мідяних монет різних років, руських і неруських. Найкращі місця урочища Сагайдачного — це так звані скелі. Дурна та Середня, які стоять на 150 кроків одна од одної. Перша гарним, мальовничим рогом врізується далеко в Дніпро, а друга, облямована навкруги густим і високим лісом, викидається до суходолу. Піднімаючись на 70—100 ф. вгору і маючи коло 650 кроків навкруги, Середня скеля нагадує собою величезний курган, який увесь заріс високим, густим лісом, низьким непролазним чагарником; подекуди він засіяний різнокольоровими квітами, між якими найбільш конвалій або ваннику.
Це теж одна з найкращих місцевостей на лівому березі Дніпра, нижче Кичкасу, на яку мимоволі звертає свою увагу кожна людина.
«Коли ви вилізете, — каже Я. П. Новицький, — на ту чи на іншу скелю, то побачите чудовий кришталевий Дніпро, почуєте шумні, і дзвінкі переливи води, які ніжно ласкають ваш слух, побачите мальовниче розкинуті околиці. Перед вами суворі Стовпи та Стоги; далі ви бачите ошанцьовану частину острова Хортиці з його кучерявими грушами, навислими скелями, піскуватими берегами та одкосами, а ще далі обрій, в який упираються могили та кряжі степові».
В тридцятих роках минулого віку на Середній скелі можна було бачити оригінальний камінь під назвою «Люлька», схожий на справжню люльку з чубуком та протичкою. Там же можна було теж бачити «ліжко», або «сідало», інакше, «стуло», або «кресло Сагайдака». Те «ліжко» стояло на верховині скелі, і це було не що інше, як оброблений камінь, на середині якого видовбано заглибину для лежання людини з узголовком для голови та з ямочками для ніг. Од морозу чи чого іншого те «ліжко» розлупилось на дві частини, але вони лежали щільно одна коло одної, і ніхто не зважувався зрушувати їх з місця. Але 1883 року до Середньої скелі приїхали з міста Олександровського два гуляки, які після довгої гулянки та доброї піятики надумали показати людям свою удаль та молодецтво — підкласти під «ліжко» порох та запалити його. Задумали й зробили, і в момент од того «ліжка» не лишилось і жодного камінця на місці.
