На правому березі Дніпра, супроти Ненаситецького порога, зроблений був 1737 року «от россіян ретраншемент с редутами, который занимал 50 десятин».

Року 1741 коло цього Ненаситецького ретраншементу виникло поселення «из малороссийских казаков и крестьян». Року 1776, після скасування Запорізької Січи, одведено було «провиянтмейстеру Синельникову на реке Днепре, при устье р. Вороной по течению ее с левой сторони, 3000 удобной и 1700 неудобной земли». На тій землі Сінельніков заснував село Василівку на ім'я старшого сина свого Василя на лівому боці Дніпра, якраз супроти Ненаситецького порога. За межуванням 1779 року, «у полковника Івана Максимовича Синельникова под половиною реки Днепра да речки Вороной сказалось всего земли, способной и неспособной под хлебопашество, с лесами, озерами, песками, бичевниками, дорогами 6442 дес. и 288 кв. саж.; состоящей деревни Васильевки подданых малороссиян мужеского пола 45 и женска 25 душ».

Року 1780 І. М. Сінельнікову пожаловано нові землі на правому березі Дніпра, коло Ненаситецького ретраншементу, 3536 дес. і 750 кв. саж., де він заснував нове село Миколаївку на ім'я другого свого сина Миколи. В тому селі «подданных малороссиян мужска пола 20 душ, женска 15».

Тоді ж таки окремо пожаловано дружині І. М. Сінельнікова, Авдотьї Василівні, народженній Страховій, 3187 дес. і 1075 кв. саж., де засновано «деревню» Військову; там поселено рештки запорізького війська, через що «деревня» й здобула собі таку назву. В ній було «подданных малороссиян мужеского пола 19, женска 13 душ».

Року 1782 І. М. Сінельнікову ще пожаловано землі на лівому боці Дніпра коло Плетеницького лиману, над половинами Дніпровського проливу, річки Конки, над річкою Ушкалкою, всього придатної і непридатної 16 819 дес. 768 кв. саж., де Сінельніков заснував село Іванівку на своє власне ім'я. «В том селе за майором и кавалером Синельниковым состоит господский дом, при нем дворовых людей не имеется, крестьянских дворов 115, в них по ревизии мужска пола 317, женска 282 души».

Опріч усього того, І. М. Сінельнікову пожаловано ще «во владеніе» село Медведівку Полтавської губерні Костянтиноградського повіту.

Без сумніву, І. М. Сінельніков, як правитель Катеринославського намісництва, не раз був коло порогів і не раз бачив їх. Отже, з усіх порогів, очевидно, найбільше подобався йому Ненаситецький поріг. Коло нього він здобув собі великі ділянки землі, коло нього заснував і села на ім'я синів; до нього ж він закликав і «високу гостю»: він знав, куди саме її повезти і що саме їй показати.

І справді, з усіх порогів найбільше враження справляє Ненаситецький поріг. Це якась могутня, велика, стихійна сила і разом з тим чудова, чарівна, захопна, привабна сила. І хоч на якому б ступені розвитку була людина, вона не може не зачаруватись тим, що бачить перед собою, не може не спинитись тут та не сказати собі: що ж краще од цього в цих місцях є і куди ж далі йти?

Без сумніву, коло Ненаситецького порога жила людина і в кам'яну, і в бронзову, і в залізну добу передісторичних часів, і в історичні часи, близькі до нас.

Найкраще дивитись на Ненаситецький поріг з скелі Манастирко. Перед вами величне видовисько могутньої ріки, що прориває гранітове каміння, яке з обох боків скувало її. Одним поглядом ви охоплюєте всю масу води, яка збирається сюди мало не з усього басейну Дніпра площею в півмільйона квадратових верстов. Тут частина води з далекої півночи — з Валдайських височин та з-під Курська, з західного краю — з Литви та Волини. Сотні рік та тисячі річок злились в одно й утворили грізну силу, яка перемогла сонячну спеку, палкий сипучий пісок, грізні й могутні скелі, щоб нестись на південь, до чудового моря, на широкий простір та на повну волю.

Наочним потвердженням тому, що тут у далеку, давню давнину жила людина, є те, що коло Дніпра, супроти Ненаситецького порога і в самому порозі, часто находили знаряддя кам'яного віку: кам'яні молотки, одбійники, пестики, крем'яні стрілки тощо.

Для лощіння або одточування такого знаряддя людина видовбувала на каменях заглибини, шліхувадла, як оті, що на скелі Манастирку, так звані «одпечатки ніг цариці Катерини». Тут же людина і ховала своїх мерців, чому є доказ величезна могила коло теперішньої церкви слободи Миколаївки, розкопана року 1892. То мегалітичний пам'ятник надзвичайної рідкости; всередині його поставлено стійма 24 великі плоскі камені кругом, один за одним, заввишки як росла людина, 16 саж. навкруг; всередині круга покладено людину, але кістяк остільки перетлів, що його ні взяти, ні виміряти ніяк не можна було, бо то вже була не людина, а «прах і попіл»; коло кістяка теж перетлілі на «прах та попіл» річні скойки.

До останніх років на високому правому березі Дніпра, супроти Ненаситецького порога, пишався розкішний сад, а в тому саду підносився високо вгору старовинного стилю з колонами та з мезоніном палац, де жила землевласниця В. І. Малама, народженна Сінельнікова, по далеких предках родичка гетьмана Д. П. Апостола. Велика сила дорогої старовини була в тому палаці і, між іншим, дві гетьманські булави: одна вся слонової кости, друга по чорному арабському дереву вся обкладена золотом, обидві оздоблені каміннями-самоцвітами; до того ще один сукняний червоного цвіту жупан і два шовкові з травами та розводами каптани; нарешті, одно гетьманське сідло, обсаджене дорогими блискучими самоцвітами. Власниця в жодному разі не хотіла поступитись цими речами для науки, і де вони тепер поділися, зовсім невідомо.

Нижче головного каналу Ненаситецького порога зразу виступає вправо невеликий низький, звичайно затоплюваний весняною водою і порослий густою лозою острів Голодай. Вліво, теж зразу нижче од Ненаситецького порога, острів Білаів. То був лоцман Білей, який колись «став», тобто «напоровся» на цей острів, от і почав він зватись острів Білаїв. На тому острові на каменях єсть не одно шліхувадло, таке саме, як на Ненаситецькому порозі.

Нижче Миколаївки, на тому ж таки правому березі Дніпра, простяглось по низині село Військове. На початку села є скелі; на одній з тих скель також єсть шліхувадло, яке збереглося од часів передісторичних.

Супроти Військового виступають на високому лівому березі Дніпра дві слобідки — Мар'ївка та Олексіївка.

Далі вниз по Дніпру йдуть одна за одною забори — Білаєва, Лоська, Воронова, Біла, Тусина та Крива з каменем Халявиним.

Од Кривої забори починається острів Піскуватий, який має понад верству завдовжки. У місцевих селян цей острів уславився тим, що на ньому находили й тепер находять шматки латирю, тобто янтарю (бурштину) різних кольорів.

Про те, що на Дніпрі находили латир, знали ще в давні часи римські географи та природники. Так, відомий природник Пліній Молодший І віку після Р. X. в XXXVII книзі своєї Historiae Naturalis наводить звістку якогось грека Філімона про латир, який привозили з Скитії і який видобували, очевидно, на Дніпрі. Філімон каже, що той латир викопують у Скитії в двох місцях: в одному блискучий, жовтий, який зветься електрон; у другому — червонуватий, який зветься субалтерник.

Кажуть, латир находять взагалі скрізь на лівому березі Дніпра, починаючи од Ненаситецького порога і до Будильського, а найбільше на острові Голодаї, на двох островах Білаях та на Піскуватому острові. Іноді трапляються шматки понад 10 фунтів. Як знайдеш було великий шматок, то понесеш його в шинок та візьмеш два-три карбованці; як малий шматок, то діти спалять. Він горить і гар'ю пахне. А на цвіт він, той латир, жовтий, ясно-жовтий, темнорудявий, прозорий, іноді з домішкою скам'янілої древесенки, іноді з якоюсь мушкою всередині. Колишньому власникові Миколаївки В. І. Сінельнікову селяни одного разу принесли шматок латирю п' ять вершків завбільшки; Сінельніков одіслав той шматок на подарунок своєму родичеві, відомому російському письменникові Г. Р. Державіну. Державін, одержавши такий подарунок, написав Сінельнікову, що з присланого шматка латирю він зробив собі чайну чашку і до неї блюдечко. Шматки латирю находили також далеко нижче Дніпрових порогів, на 8 — 15 верстов нижче міста Береславу, почасти в самому ж таки Дніпрі, а почасти на піскуватих косах невеличкої колінкуватої річки, яка одділяється од Дніпра і тече під німецькою колонією Шлягендорф. Року 1841 один із колоністів найшов шматок латирю червонуватого кольору на вагу 14 золотників. Як зауважили старі мешканці колонії, латир. найчастіше знаходять після весняної поводи, через що й думають, що його заносить до них вода з інших місцевостей, а не те, щоб був коло них. З такою думкою не можна не погодитись, бо той латир знаходять не щороку і не кожному часу, а тільки як скінчиться повідь і то велика, яка вкриває там усі високі місця.