Матуся Фінні зітхнула й підвелася:

— Зараз я вернуся, Слейтере. Мабуть, нам треба поважно поговорити. Всім корктаунцям.

Слейтер сів. У душу йому закралась тривога: що могло статися з його сином і Бетті?

Господиня довго не барилася. Вона сказала Мурові:

— Я поїду з своїми дітьми. Хай то буде наша спільна доля. А тепер ходімо, Семюеле, поговорите із старим Слейтером. Йому очі полізуть на лоба, як він почує про все.

Слейтерові очі не полізли на лоба, він тільки ні на мить не зводив їх з Мура, поки той оповідав про знахідку, і нервово стискав руками стіл. Слейтер народився в цій країні і всього вже спізнав: довгі роки сам шукав золота і навіть якийсь час носив значок шерифа, аж поки переїхав до Корктауна й тут оселився. І тепер на старість доведеться ще раз усе те пережити? Слейтер не вагався ні хвилини.

— Семе, — сказав він глухо, — комусь іншому я навряд чи повірив би, а тобі вірю. Ми тобі багато чим завдячуватимем. Але скажу зразу: на нас ти можеш теж покластися.

Гол Слейтер пішов додому. В ньому вже заграла кров шукача пригод. Холодний східний вітер сік йому в обличчя зернистим снігом і куйовдив чуба. Та Слейтер нічого не відчував. Йому було гаряче, він ніс шапку в руці і майже не дивився під ноги. Перед очима йому маячіли гори, зоряне небо, урвища, юрми людей і ціле місто з наметів.

Люди, що траплялися назустріч, дивилися йому вслід і хитали головою. Що з ним таке? Адже всі знали його як спокійного, врівноваженого чоловіка і завжди рахувалися з його словом.

Дома Слейтер обійняв сина:

— Яке щастя, Джо! І як шляхетно повівся Мур!

Він не міг знайти собі місця, тому відразу взявся лаштуватися до майбутньої подорожі: витяг з повітки великого воза, щоб полагодити його і натягти шатро.

— Віднині будемо краще годувати волів, — наказав він і вже аж до вечора ніяк не міг заспокоїтись.

Повечерявши, він звелів Джо взяти ліхтаря й присвічувати, а сам став порпатися в скрині. Дружина відразу здогадалася, чого він шукає, і мимоволі зітхнула. Слейтер дістав ладівницю і великий шестистрільний пістолет. Він розібрав його на столі, почистив і змастив. Синові він доручив доглянути ладівницю.

— Дванадцять років ти не носив зброї, Голе, — тихо озвалася дружина. — Я думала, що вже, хвалити бога, й не носитимеш.

Гол Слейтер усміхнувся.

— Пістолет — таке саме знаряддя, як плуг чи лопата, — просто сказав він. — Нема тобі чого боятися.

— Знову кого там тільки не назбігається, — задумливо мовила дружина.

— Важко доведеться весною і влітку, а там уже буде по всьому. А може й ще скоріше. На Семюелеве слово можна покластися, він дарма нічого не скаже.

Другого ж таки вечора корктаунці зібрались у Лі Байта, бо в його хаті була найбільша світлиця. Але й там усі не вмістилися — сиділи ще й у сінях та в сусідній кімнаті і слухали крізь відчинені двері. Жінки теж поприходили. Перед Муром та Слейтером сиділо двадцять восьмеро чоловіків — батьки й сини, деякі ще зовсім підлітки.

Промовляючи при тьмяному світлі олійної лампи, Мур дивився на тих суворих загартованих людей. Він бачив кудлаті бороди, рішучі, поорані зморшками обличчя, широкі плечі — такими їх зробило суворе життя в цьому закутку. Було серед них і кілька гладеньких хлопчачих облич. Далі до дверей постаті розпливалися в сутінках, можна було тільки розгледіти невиразні тіні. Всі уважно слухали Семюела. Більшість їх усього вже спробували, перше ніж оселитися тут. Були траперами і ловили в пастки звірину, пасли худобу й шукали золота, полювали на бізонів і гендлювали хутром, працювали мірниками й поліцаями — але завжди злидарювали. Щастя всміхалося одному з тисячі. Тут вони зажили сяких-таких статків і трохи вгамувалися. А тепер їх знову посіла мрія про багатство. Витрати мізерні, а зиск величезний! І вже мало не в кишені! Якщо все те правда, що каже Семюел, — а йому вірити можна, він досвідчений шукач золота, — то тепер одне треба: приїхати в долину першими!

Після короткої, майже зловісної мовчанки всі раптом заговорили один поперед одного. Ніколи ще корктаунці так не хвилювалися. Минуло кілька хвилин, поки Слейтерові вдалося їх перекричати. Він говорив про дуже поважні речі, але ніхто його не слухав. Хай краще Мур докладніше розповість про золоту долину! А що то річ небезпечна, вони й самі знають, не діти ж бо…

Та врешті погодились на тому, що керувати виправою будуть Семюел Мур, Гол Слейтер, Лі Байт. Решта всі мають їх слухатись. їх також уповноважено розв’язувати суперечки, коли б до такого дійшлося. А ще твердо поклали ні слова не казати про золото нікому чужому!

Зорі вже гасли на небі, як корктаунці розходились додому. Декому з них ніби світ інший став. Майже в кожній хаті до самого ранку горіло світло. Над дахами й далі люто свистів холодний східний вітер, а корктаунцям хотілося, щоб він швидше змінився і настала відлига. Всім на думці було тільки золото, всіх пойняла шукацька лихоманка.

Минуло три дні відтоді, як Біл Лік попрощався з Семюелом Муром. Він стояв коло свого коня й дивився вниз, на Ведмежу долину, що лежала в сірому тумані. Біл був урятований. Він відчував це, хоч був такий кволий, що аж тремтів.

Він позирнув назад, на високі гори. Вершини й північні узбіччя перейденого кряжа вже вкрилися снігом. Біл на язик відчував у повітрі сніг, що чигав на нього, як чорт на грішну душу. Він знову дав смерті дулю. Звичайно Біл викручувався від неї за хвилини або за секунди, а цього разу їхній двобій тривав три довгих дні. Кінь, що мужньо витримав з Білом тяжку дорогу, став йому дорогий, як власна правиця.

Біл почав спускатися вниз. Тямущий кінь опирався, узбіччя було стрімке, а надворі темніло.

— Ходи, — сказав Біл, — ходи, треба зважитися: завтра вранці може бути запізно. І паша для тебе внизу є.

Кінь послухався.

Біл обережно йшов попереду, намацуючи ногами круту стежку. Зрушене каміння котилося десь у глибину. Кінь тихо форкав. Часто він припадав на коліна, і його голова торкалася Білового плеча. Тоді Біл, з останньої сили впершись у землистий уже грунт, заспокоював стривоженого коня. Не дай боже посунутись униз! Вони обидва були спітнілі і обидва тремтіли з виснаження.

Минула майже година, поки вони серед непроглядної темряви опинилися в долині, зарослій травою. Коневі підігнулися коліна, і він упав на бік, важко дихаючи. Біл розгнуздав його і стяг сідло. В голові йому гуло, руки й ноги боліли. Він уже все робив майже несвідомо. Витерши попоною насухо коня, Біл доти штовхав і шарпав його, доки той підвівся і ліг сухим боком. Тоді докінчив витирати коня, вкрив його своєю ковдрою, а сам накинув на плечі мокру попону й каменем упав на землю. На небі не прозирала жодна зірка, навколо було темно, як у могилі. Тільки вітер шелестів травою.

В голові Біла помалу проясніло, навіть тіло перестало боліти, але сон не приходив. Через півгодини він почув, як кінь важко підвівся й почав пастися. Тоді раптово поринув у глибокий сон.

Прокинувшись, Біл довго не міг збагнути, де він лежить. Тіло задерев’яніло, холод добирався до кісток. Мабуть, минуло кілька годин. Чи далеко до ранку? Біл сів, і руки його вгрузли в м’який сніг. Ведмежа Долина була геть біла. Повільно й ненастанно падали лапаті сніжинки.

— Тепер ти вже нічого мені не вдієш, спізнився, — вголос проказав Біл і понуро засміявся.

Він устав, обтрусився від снігу і потупцяв, щоб нагрітися. Часом він аж заточувався, такий був безсилий. Із сніговиці виринув кінь і потерся головою об його плече. Біл радісно поплескав його по шиї.

Він насилу осідлав коня. Ще важче йому було вилізти в сідло. Нарешті кінь клусом подався вперед.

Десь ополудні Біл доїхав до входу в долину, і перед очима в нього розляглася біла рівнина. Сніг перестав іти. Тут, в узгір’ї, зима ще тільки набиралась на силі.