Люди почали оглядатися, і тоді наперед вийшов, радше випханий, аніж самохіть, один молодик. Він не дивився на Кеда та його приятелів і нерішуче підступив до Мура.

— Кажи сміливо, всі чесні люди в цій долині на твоєму боці.

— Так, ідучи мимо, я бачив, як ці двоє виходили з намету. Слідом за ними вибіг третій і схопив того, що зве себе Кедом, за плече. А далі все сталося в одну мить. Опісля ми віднесли француза до намету, а ці двоє відразу пішли собі.

— Француз витягав зброю?

— Ні, я не бачив револьвера.

— Ми тобі потім продерем очі, — засичав Кед.

Мур спалахнув.

— Кеде! Якщо ти ще хоч словом чи поглядом спробуєш залякати свідка, ти знаєш, що на тебе чекає!

Тепер усі побачили, який страшний гнів криється за Муровим удаваним спокоєм. Здавалося, від старого аж іскри скачуть.

Тим часом у долині почало смеркати. Збори тривали вже понад дві години.

Гол Слейтер знову пішов до намету опитувати пораненого. Знадвору долинав гомін юрби. Француз лежав у гарячці й тихо стогнав.

— Спробуй пригадати все і кажи тільки правду, — мовив до нього Слейтер. — Від цього багато що залежатиме. Ти витягав зброю, як хотів відняти своє золото?

Француз вражено глянув на Гола блискучими очима — здавалося, він не зрозумів питання. Нарешті він хрипко озвався:

— Зброю? Я? Та в мене ж немає ніякої зброї.

Гол Слейтер страшенно зрадів. Та все ж він стягнув з пораненого ковдру й обшукав його. На французові був тільки ремінний пасок. Слейтер обмацав його кишені, тоді перешукав весь намет. Француз стежив за ним здивованим, аж зляканим поглядом.

Гол відкинув запону, вихилився з намету й гукнув:

— Нехай сюди зайде двоє людей, цілком безсторонніх!

З гурту вийшли двоє копачів. Люди ще дужче загомоніли. В наметі Гол ще раз опитав француза при свідках. Коли потім усі троє вийшли надвір, Гол Слейтер сів на коня.

— Люди! Поранений ще зовсім шмаркач у шукацькому ремеслі! Ці двоє водять нас за ніс. Вони підло обдурили новачка, щоб забрати в нього дрібку золота, і полоснули його ножем! Кед бреше! У француза взагалі немає ніякої зброї!

Ще не затих його гучний голос, як натовп захвилювався, завирував. Посипалися прокльони, люди замахали кулаками, а подекуди над головами показалася навіть зброя.

— Негідники наперед задумали обпатрати його! — крикнув Жаба і шарпнув коня за повід, аж той став дибки.

— Повісити їх! — загукали декотрі, проштовхуючись наперед.

Кед і його приятель нараз посіріли. Тепер вони майже благально дивилися на Мура. Старому полегшало на душі. Він стояв і перечікував, поки буря вляжеться.

Коли нарешті всі трохи охололи, він сказав:

— Люди, треба чинити так, як велить закон, а не як каже наша лють. Ви мене вибрали, щоб я заступав закон, тож дозвольте мені дати вирок. Я не стаю ні на чиєму боці, але послухайте, що я пропоную,

Навколо запала тиша, й сотні очей прикипіли до його вуст. Він ще раз коротко підсумував усе й закінчив:

— Отже, ми не можемо довести, що Кед украв у француза золото. Тому не можемо його й карати за це.

Дехто з присутніх обурився, почав нарікати. Люди добре бачили, що Кедові відлягло від серця. Мур знову почекав, поки гомін затихне, й повів далі:

— Лишається один злочин: брутальний, підступний напад на безборонного. Порядна людина такого не зробить. Я пропоную: Кед віддає свого буцімто капшука з золотом французові як відшкодування за рану. Тоді обох, і Кеда, і його поплічника, ми з ганьбою виганяємо з табору, так, як велить звичай: без зброї та набоїв, з харчами на один день. А як виявиться, що хтось їм допоможе, то його чекає те саме. Тепер голосуйте або давайте свої пропозиції.

Гол Слейтер був задоволений Муром. Ніхто б краще не врядив суду. Жаба виїхав наперед і почав голосування. Руки вмент знялися вгору. В Кеда та його спільника забрано ладівниці. Шестеро вершників відпровадили їх до намету, а невдовзі так само до виходу з долини. Засуджені їхали швидко, обоє були люті, ні словом не озивалися до своїх проводарів. Відтепер їм не можна було з’являтися в таборі та його околицях — для тутешніх мешканців вони стали людьми поза законом.

Мур із гуртом корктаунців стояв коло намету француза. Вони хотіли забрати його з собою; не годилося залишати хворого без догляду. Та знайшлося кілька його земляків, що пообіцяли подбати про нього. Гол Слейтер хотів ще відшукати молодика, що виступав за свідка, але тим часом геть стемніло, і хоч він покликав на допомогу Едварда Фінні та свого сина Джо, заходи їхні були марні. Люди вже порозходилися по своїх наметах. Почав накрапати дрібний дощик.

— А що ви хотіли від нього, тату? — запитав Джо.

Старий Слейтер був скупий на слова; він лиш коротко сказав:

— Йому треба ночувати в нашому таборі.

Слейтер і сам нестямивсь, як знову вернувся до своїх давніх звичок: нічого не залишав поза увагою і нікому не довіряв. Але, може, то тільки йому все видавалося в чорному світлі…

— Чого ти такий понурий, Голе? — запитав його Мур, коли вони позлазили з коней у своєму таборі. — Нам можна радіти, адже ми виграли першу битву і маємо на своєму боці кількох добрих хлопців.

Гол кивнув головою, одначе суворі зморшки в куточках його вуст не розгладилися. Він оддав синові свого коня, щоб той розсідлав і нагодував його, а сам зайшов до намету, де на нього чекала дружина. В наметі світив ліхтар, і жінка розгледіла його обличчя. Руки їй затремтіли, і вона, стиснувши їх у кулаки, сховала за спиною. Тоді, опанувавши себе, запитала:

— Сталося щось погане?

Слейтер надто добре знав свою дружину, щоб не завважити хвилювання в її голосі. Але теж не хотів дати цього взнаки.

— І так і ні, — відповів він, скидаючи мокру куцину.

Потім коротко оповів, що скоїлося в таборі. Дружина мовчала. Він хотів швидше змінити тему і, дивлячись убік, запитав:

— Як там Лі Байт?

— Не дуже добре, — відповіла дружина, тоді підійшла до нього, лагідно повернула, так, щоб бачити його очі, й благально сказала:

— Поговорімо спершу про інше, Голе!

Він стояв перед нею, наморщивши чоло й понуривши голову. Непевне світло танцювало по обпаленому вітром обличчю і надавало йому мусянжового відтінку. Дощ надворі пустився дужче й затарабанив у брезент.

— Чудна погода, — мовив Гол, наче сам до себе. — У таку пору дощ! Та ще й тут, у горах! Але він, мабуть, скоро перейде.

— Голе, — попросила жінка, — не говори казна-чого, мені й так важко. Послухай мене! Я боюся за тебе. Невже має вернутися той страх, та небезпека? Ти повинен триматися віддалік від такого, ти вже старий, тут є молодші. Ти знову будеш…

Гол пригорнув її до себе й погладив важкою рукою по сивих косах. Плач здавив їй горло, не дав договорити.

— Кожен мусить робити те, що йому до снаги, — твердо сказав Гол. — Так вимагає життя. Ти й сама розумієш і знаєш цей край.

— Не треба нам було вирушати сюди, Голе.

— Ти хотіла б, щоб Джо поїхав сам? Не був би я Гол Слейтер, якби…

Знадвору почулася хода, і Гол зняв руки з її плечей. Жінка подалася в куток намету й почала щось робити. Хай ніхто не бачить, у якому вона розпачі.

— Підемо вечеряти? — спитав, заходячи, Джо. Він позирнув на батька, потім на матір: щось у них здивувало його.

— Ви собі йдіть, а я вас дожену, — сказала мати.

Батько з сином пішли. Відразу по тому жінка накинула на плечі хустку, погасила світло і вийшла з намету. Дощ уже поналивав калюжі, та вона не зважала на них. Намет Семюела Мура був за тридцять ступнів від їхнього. Жінка полегшено відітхнула, побачивши, що в ньому ще світиться.

— Муре, ви тут? — спитала вона півголосом. — Я б хотіла з вами поговорити. Можна?

— А то ж як? — весело сказав старий, усміхаючись їй назустріч.

І аж тоді завважив тривогу на її обличчі.

— Ідеться про Гола, Семюеле. Тільки не кажіть йому, що я була у вас.