А Гай Джілберт дивився на Боєра і теж думав: “Походжає, як півень на смітнику”.

— Я зовсім не знав, що ви такі м’якосерді, Джілберте, — знову почав Боєр. — З вашим братом мені легше порозумітися, а скоро настане час, коли нам трьом треба буде серйозно побалакати про деякі речі. Ви якийсь дивак, Гаю, і ваша дорога повільно віддаляється від нашої… гм, від нашої справи. Не влаштовує мене й те, що ви нині так просто відлучилися на кілька годин. А ще…

Гай раптом став перед Боєром і двома пальцями взяв за вилоги блакитного піджака. Той злякано глянув техасцеві у вічі і відразу збагнув, що припустився хибної тактики.

— Слухайте-но, дженджику, — протягло, однаковим голосом сказав Гай. — Ми останніми роками залагодили разом не одну вигідну справу, і вони були не завжди чистенькі — ні для нас, тобто для мене та мого брата, ні для вас. Але з мене цього торгу досить, зрозуміло? А щоб було ще зрозуміліше, то я скажу вам, що Гай Джілберт ніколи ще не мав шефа і тепер не має. Він приходить і йде собі, коли йому заманеться. Тепер, наприклад, він іде спати. На добраніч… Боєре.

Гай Джілберт відпустив вилоги, обернувся й вийшов. Боєр мовчки стояв, блідий як смерть. Аж коли двері зачинилися, обличчя його почало набирати живої барви. В очах спалахнули іскри гніву. Він підійшов до канапи й сів.

Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини в другому кінці сіней і вже хотів відстебнути ладівницю, але спинився, ступив, прислухаючись, назад у сіни й тихо відчинив сусідні двері. Там мешкав його брат з Кудланем. Кімнатка була порожня. Не чутно було, щоб хто в ній спав, однак Гай засвітив світло й ще раз оглянув її. Ковдри на обох лежанках були зіжмакані, одяг валявся на підвіконні й на підлозі, на столі лежали півхлібини й ніж і стояли дві чашки та кавник. Мостини були всіяні недокурками, а повітря таке важке й застояне, що в кімнатці навіть не пахло свіжим деревом.

Гай Джілберт вернувся до своєї комірчини й сів на ліжко. Він глянув на сідло, що висіло на кілочку, забитому в стіну, на ласо біля нього, на рушницю в кутку та на купку іншого дріб’язку, потрібного в дорозі тому, хто мандрує верхи в цьому краю. Ото все його майно. Правда, є ще трохи грошей.

Він тихо й гірко засміявся. Останнім часом його посідали безглузді думки… еге ж, власне, відтоді, як він побачив сестер Фінні. Він був уже гірший, аніж просто волоцюга, і вони, звичайно, теж про це знали. Та чого йому весь час думати про них?

Гая Джілберта пойняв глибокий сум. Найрадніше він зняв би сідло, зібрав свої манатки й цієї ж таки ночі поїхав би звідси. Та він не міг залишити брата самого, той би зовсім пустився берега, тут усе штовхає на таке. Треба, мабуть, дужче глядіти його. Але із Бертом стало так важко порозумітися.

Коли шериф із Слейтером і техасцем вийшли, Маррі розстелив на підлозі свою постіль. Казанок із золотом він поставив у кутку, а коло нього склав свої вбогі пожитки. Сам він сів на ослінчик, натоптав люльку і хотів закурити, але скоро забув про неї. Він почував себе наче після тяжких тортур, був геть виснажений, але, на диво, йому не хотілося лягти й заснути. Тепер, серед тиші, думки знову завирували в його стомленій голові. Руки йому так тремтіли, що довелося відкласти люльку й сірники. Отже, він був уже мертвий… І якби не нагодився техасець та якби не Док…

Раптом серце Маррі залляла глибока вдячність до Гая Джілберта. А як він повівся з техасцем? Адже то сірома, без займанки, попихач у Боєра. А він життя своє йому завдячує. Ні, так не можна…

Маррі ніколи довго не розмірковував. Він підвівся, підійшов до казанка в кутку, взяв із нього повну золота бляшанку й подався надвір. Ключа він поклав до кишені, світла не погасив. Якусь мить він постояв перед дверима барака. Надворі вже світало.

Раптом із сірого присмерку вигулькнула постать. Маррі вихопив револьвера. Виявилось, що то молодий ірландець, шерифів другий помічник.

— Що сталося, Маррі? — запитав ірландець. — Я гадав, що ви спите в канцелярії.

— Ти тут вартуєш?

— Так велів шериф.

— Я тільки зайду до Джілберта, ось тут поряд. Зараз вернуся.

Рудий ірландець щось буркнув, але Маррі вже не слухав його. В “Оксамитовій лапці” саме хотіли замикати двері.

— Де живе Гай Джілберт? У котрій кімнаті? — запитав Маррі бармена.

Той показав йому останні двері. Маррі постукав і, почувши Джілбертів голос, зайшов усередину.

Бармен стояв коло дверей, не знаючи, чи йому замикати, чи підождати. Тієї миті Боєр висунув голову з своєї кімнати в другому кінці сіней і запитав:

— Хто там прийшов?

— Я його не знаю, шефе.

— До Гая Джілберта?

— Так.

— Гасіть світло, замикайте двері і йдіть собі.

Бармен зробив, як йому наказано, і пішов спати. Боєр хвилинку поміркував, наморщивши лоба, тоді притяг до дверей стільця, взяв свої папери й заходився на колінах щось рахувати.

Гай Джілберт запитливо й трохи здивовано глянув на Маррі. Він уже скинув чоботи й сидів на лежанці. Маррі стояв перед ним, немов великий, збентежений хлопчак. Нарешті він озвався:

— Ти так гарно зі мною повівся, Гаю, а я в тому шарварку навіть не здобувся на слово подяки. Ну, і оце… прийшов надолужити те, що не зробив. Якби не ти, мене б уже й на світі не було. Я хочу, щоб ти взяв оце від мене.

Маррі витяг з-під сорочки бляшанку з золотим піском, що її досі стискав під пахвою, і подав техасцеві.

Гай не рушив з місця, тільки похитав головою. Погляд йому потеплішав.

— Це не по-чоловічому, Маррі.

— Але ж це зовсім не платня, Гаю!

— Тебе й так уже доволі пограбовано.

Маррі був у розпачі, він не розумів техасця.

— Я ж теж хочу зробити тобі якесь добро, Гаю…

— Сідай, та викуримо по люльці.

Маррі не мав із собою люльки, і Гай скрутив йому цигарку. Техасцеві дедалі більше подобався Маррі. Він розпитав його, звідки той приїхав і як досі жив.

— Тепер я вже не спатиму більше в наметі, — закінчив Маррі. — Треба пошукати десь житла. І не триматиму ні грама золота при собі.

— Спи в мене, як хочеш, — мовив Гай Джілберт. Тієї миті він подумав, що, властиво, не має жодного приятеля.

Маррі зрадів.

— От добре! То я завтра й переберуся. — Раптом йому сяйнула одна думка, і він мовив: — Послухай, Гаю. Я не знаю, як ти тут живеш, добре тобі чи зле і які маєш наміри надалі. Але хочу тобі запропонувати ось що: працюймо разом на моїй займанці, спільно. Там стане золота на двох, а разом нам буде безпечніше. Тобто мені безпечніше. А ділитися…

Гай Джілберт засміявся.

— Годі про це. Краще йди виспися.

Він не дав більше нічого сказати Маррі.

— Забери своє золото, — показав він на бляшанку, що стояла на підлозі між ними.

— Куди? — спитав Маррі. — Я ж завтра однаково перебираюся до тебе.

— Сьогодні, — поправив Гай. — Надворі вже світає.

Він провів Маррі до дверей і замкнув їх.

— До побачення, Маррі, поспи яку годину.

Боєр сидів під дверима в своїй кімнаті, припавши вухом до замкової шпарки.

Ірландець надворі чекав Маррі й одвів його до канцелярії.

Гай Джілберт лежав і ніяк не міг заснути. За півгодини він почув, що його сусіди повернулися. Вони, перемовляючись, кинули на підлогу сідла. Невже Берт знову п’яний? Він став нерозлийвода з Біллі, а напад на Маррі, мабуть, чи не того розбишаки робота. Атож, мабуть, його. Отак Біллі, либонь, і працює.

Рипнули сусідні двері, тоді хтось зайшов до його кімнати. Очевидно, Берт. Стоїть у сутінку й прислухається.

— Ти не спиш, Гаю? — запитав він нарешті.

— А що таке?

— Та нічого. Цієї ночі в таборі таке діється… Це ти знайшов Маррі? Як ти там опинився? Розкажи. Є там якісь сліди?

— Все зроблено дуже спритно.

— Гм, гм. А з шефом ти говорив? Що він каже?

— Я не маю шефа, Берте. Натомість ти маєш аж двох.

Берт хвильку помовчав. Тоді обережно запитав:

— Що ти хочеш цим сказати, Гаю?

— Дай мені поспати. Потім поговоримо про все докладно. На добраніч.

— Гаразд, Гаю. Я вже давно чекав на таку розмову. На добраніч.