Побачивши в стіні ями отвір, куди, здавалося, пролізла б людина, якби зігнулася та скорчилася, Санчо підійшов ближче, сів навкарачки і поповз усередину. Сонячне проміння, що проходило крізь, сказати б, дах і давало світло в печеру, дозволяло бачити її великі розміри, а придивляючись, можна було помітити, що цей хід поширювався далі в іще більшу печеру.

Такі спостереження примусили Санчо вернутися до осла, взяти камінь і заходитись розкопувати стіну. Через недовгий час отвір так поширився, що в нього вільно міг увійти осел, і Санчо, взявши за оброть свого Сірого, пішов печерою, шукаючи з неї виходу. Іноді він ішов у цілковитій темряві, іноді без світла, і ніколи — без остраху.

Пройшовши так близько півмилі, Санчо зауважив, що в печеру з якогось боку проходить світло, здавалося, денне. Це стало йому за ознаку, що шлях, яким він, на його думку, прямував до того світла, нарешті кінчається.

Тут кинемо його й повернемося знову до Дон Кіхота.

Трапилося, що, виїхавши одного ранку повправлятися, Дон Кіхот пустив Росінанта повним кар’єром, і той так близько підійшов до отвору печери, що, коли б наш рицар не потягнув щосили за поводи, він упав би в яму. Проте Дон Кіхотові пощастило вдержати коня і не впасти. Зацікавившись, він під’їхав ще ближче і, не злазячи з коня, зазирнув у це провалля. Роздивляючись, він почув голосний крик з ями, а почавши прислухатися пильніше, зміг зрозуміти, що хтось каже:

— Гей, там, нагорі, чи є хто, що чує мене? Чи немає там жалісливого рицаря? Хай допоможе він живцем похованому грішникові, нещасному колишньому губернаторові.

Дон Кіхотові здалося, що це голос Санчо, і, здивований та вражений, він спитав:

— Хто там унизу? Хто це скаржиться?

— Хто ж може бути і хто міг би скаржитись, як не безпорадний Санчо Панса, губернатор за свої гріхи та на своє лихо острова Баратарія, колишній зброєносець славетного рицаря Дон Кіхота Ламанчського.

Почувши таке, Дон Кіхот здивувався і схвилювався вдвічі більше, бо йому спало на думку, що то, мабуть, тужить душа померлого Санчо, і охоплений такими гадками, він сказав:

— Заклинаю тебе всім, чим можу заклинати: скажи мені, хто ти єси? Якщо ти засмучена душа, скажи, чого тобі треба, то моє діло допомагати й охороняти всіх, хто потребує допомоги.

— Виходить, — відповіли йому, — ваша милість є, певне, мій сеньйор Дон Кіхот Ламанчський, а щодо вашого голосу, то це річ цілком безперечна.

— Я і є Дон Кіхот, — сказав наш рицар, — і мій обов’язок допомагати й охороняти не самих тільки живих, а й померлих, а тому скажи мені, хто ти?

— Присягаюся чим завгодно вашій милості, сеньйоре Дон Кіхот Ламанчський, що я — ваш зброєносець Санчо Панса й ніколи ще не помирав. Покинувши своє губернаторствування через силу причин (про них довго довелося б оповідати), я вночі впав у цю яму, де й досі сиджу разом із моїм Сірим, і хай він не дасть мені збрехати, бо з багатьох ознак видно, що він тут.

Здається, осел зрозумів те, що казав Санчо, бо вмить почав ревти так голосно, що ревіння його залунало по всій печері.

— Чудовий свідок, — сказав Дон Кіхот. — Я пізнаю його голос, наче це моя дитина, і твій голос, Санчо, теж. Зачекай, я зараз поїду до герцогового замку, він тут недалеко, і приведу людей, що витягнуть тебе з ями, куди ти впав через свої гріхи.

— Їдьте, ваша милосте, — відповів Санчо, — і вертайте швидше, бо я більше не можу почувати себе живцем похованим і, крім того, помираю з переляку.

Дон Кіхот покинув його і поїхав до замку, де розказав про пригоду Санчо герцогам. Вони хоч і зрозуміли, що Санчо впав в одну з печер, що були в цій місцевості з давніх-давен, але здивувалися, як він міг покинути губернаторство, не попередивши їх. Кінець кінцем, принесли канати та мотузки, послали людей і на превелику силу витягли Санчо і його осла з темряви на сонячне світло. Побачивши його, один студент сказав:

— Всі погані губернатори мали б покидати свої губернії так, як цей грішник покидає глибини безодні, виходячи звідти мертвий од голоду, зблідлий і, гадаю, з порожньою кишенею.

Санчо почув його слова й одповів:

— Вісім чи десять днів тому, брате наклепнику, почав я губернаторствувати на острові, яким мені дано керувати, і протягом їх і години не був ситий хлібом. Там мене переслідували медики, а вороги потрощили мені кістки. Я не мав нагоди ні стягати податків, ні брати хабарі. Якщо ж це так — а так воно і є — я не заслужив, здається мені, покидати острів таким способом.

— Не хвилюйся, Санчо, і не зважай на те, що ти чуєш, бо воно ніколи не скінчиться, — сказав Дон Кіхот. — Май чисте сумління, і хай собі люди говорять, що хочуть. Прив’язати язика лихословові — це те саме, що бажати зачинити воротами поле. Коли губернатор покидає посаду забагатівши, кажуть, що він злодій, а коли покидає її бідний, кажуть, що він дурень.

— Ну, мене, напевне, матимуть скорше за дурня, ніж за злодія, — мовив Санчо.

Розмовляючи так, оточені хлопцями й усяким людом, Дон Кіхот і Санчо прибули до замку, де на галереї їх чекали вже герцог із герцогинею, але Санчо не схотів іти до них, поки не поставив у стайню свого Сірого. Тільки після цього Санчо підійшов до герцогів і, схиливши перед ними коліна, сказав:

— Із бажання вашої світлості, сеньйори, і не маючи ніяких заслуг, я поїхав керувати островом Баратарія. Я приїхав туди голий і голий його покинув. Був я добрий чи поганий губернатор, про це свідки скажуть, що схочуть. Я розв’язував справи, роз’яснював сумніви і весь час помирав з голоду, бо так бажав Педро Ресіо з Тіртеафуера — острівний і губернаторський лікар. Вночі нас атакував ворог, дуже стурбував нас, а потім, як кажуть жителі острова, завдяки могутності моєї руки острів звільнено й здобуто перемогу. Дай Боже їм здоров’я, якщо вони не брешуть. Одне слово, за цей час я скуштував вагу обов’язків губернатора і переконався, що плечі мої не можуть її витримати. Перше ніж мене обдурило губернаторство, я вирішив сам обдурити його, і вчора вранці покинув острів таким самим, як і застав, із тими самими вулицями, будинками та дахами, що були в ньому, коли я туди в’їздив. Я нічого ні в кого не позичив, не брав участі ні в яких підприємствах і, хоч хотів видати кілька корисних законів, не видав ні одного, бо гадав, що коли їх не додержуватимуть, то не варт їх і видавати. З острова я виїхав із самим лише Сірим, упав у яму, блукав по ній, поки вдень побачив вихід, але вийти ним було так важко, що я лишився б там до кінця світу, якби небо не послало мені мого сеньйора Дон Кіхота. Отже, мої сеньйори, герцог і герцогиня, ось ваш губернатор Санчо Панса; він погубернаторствував десять днів і зрозумів, що не тільки губернаторство на острові, а й керування цілим світом нічого не дає. Певний цього, я цілую ноги вашим милостям, а наслідуючи дітей, що кажуть, граючи: «стрибай і пусти мене», стрибаю з губернаторства й переходжу на службу до мого сеньйора Дон Кіхота, де я їм свій хліб, хоч і в турботах, але досхочу. Мені ж, коли я схочу їсти, однаковісінько, чи куріпок мені дадуть, чи моркви.

На цьому Санчо закінчив свою промову, а Дон Кіхот увесь час дуже хвилювався, боячись, що Санчо скаже що-небудь недоладне. Почувши, що той говорив так недовго, він дуже зрадів, а герцог, обнявши Санчо, сказав, що його бере великий сум, бо Санчо занадто швидко покинув губернаторство. Одночасно герцог обіцяв йому в своїх володіннях іншу посаду, менш важку, але прибутковішу. Герцогиня теж обняла Санчо й звеліла дати йому добре поїсти, бо видно було, що він приїхав дуже побитий і ще більше змучений.

Дон Кіхот, вирішивши, що час уже припинити те бездіяльне життя, яке він вів у замку, попросив у герцогів дозволу залишити їх. Ті погодилися, виявляючи великий сум, якого завдавав їм його від’їзд.

На другий день Дон Кіхот, попрощавшись із герцогами, при повній зброї виїхав на майдан перед замком. Все населення замку дивилося на нього з галереї, де стояли й герцог з герцогинею.