— Уединение избавляет нас от необходимости жить постоянно на глазах у других и, следовательно, считаться с их мнениями, — хрипить удав, негайно засинаючи.

Чоловік кладе біля нього почату коробку «Біломора», а тоді, повагавшись, і запальничку. В поїзді завжди є в кого прикурити. Навіть уночі.

Він підводиться і йде до виходу. Запалює світло на кухні, набирає з крана холодної води, тоді кидає у горня дві ложки цукру, півложки лимонної кислоти, довго розмішує, аж доки не зникне останній кристалик. Тоді зверху кидає повну ложку соди. Шипуча вода вилітає з горня, приємно обпікає горло, трохи вихлюпується на сорочку.

«У чому ж тоді премудрість твоя?» — думаєш ти, розплющуючи очі. Місяць саме сховався за сусіднім будинком і через це ти прокинулася. Чоловік стоїть посеред кухні з порожнім горням у руці, тихенько наспівуючи:

— Проганяй і ра-дість,
Проганяй і страх!
І жени Надію,
Й хай не буде су-му.
Ро-зум за-ту-манений,
По-в'яза-ний пу-та-ми,
буває лиш там,
де вони па-ну-ють.

— А де вони не панують? — уголос перепитує чоловік.

І в цьому теж Моя премудрість.

III

Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася тепер? Це Я питаю отак, всевідаючий, всепрощаючий. Це Я шукаю тебе в лісах і ярах, де стежки позаростали лілеями, де птахи розмовляють відомою тобі і Мені мовою, — але не про нас. Чи ти пішла з мавками? Вони вдягнули на тебе смарагдовий вінок, і Я, всевидющий, не помічаю тебе в різнотрав'ї. Чи годуєш з руки оленят, а їхня мама вдячно зазирає в твої сірі променисті очі? Чи бавишся між барвистих риб, які звикли радіти мовчки?

Тату, мене нема між квітів і трав, я не серед оленят, марно шукати мене у воді. Мене ніде нема, татку. Я чую твій голос, чую, як ти запитуєш, де я загубилася тепер, але твій голос — це і мій, а як можна відповісти, запитуючи? Адже ти сам створив мене такою?

Може, ти обернулася луною? і ці скелі, живі і мертві водночас, якими Я і заповів їм бути, стали твоїм дзеркалом? Чи ти — звук крапель, що лунко падають у печерах, куди ніхто ніколи не втрапить? Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася?

Ні, тату, я не пішла до печер, я не стрибаю між скель, зазираючи в очі самітним джерелам. Мене ніде нема, я тільки чую твій голос, Цей голос мій, але я не можу озватися, бо як можна відгукнутися, питаючи?

І ось Я вирушаю шукати тебе, доню. Узявши в дорогу найнеобхідніше. Пливуть густі вечірні хмари, високі трави заважають ступати розгонисто, а Я ж бо так поспішаю. Я пізно зібрався в дорогу, вже ніч запала, волога і таємнича навіть для Мене, а довкола жодного житла, тільки гнізда перепілок та нори ховрашків. За хмарами не видно зірок, але на душі в Мене спокійно, а ноша неважка. Далеко в луках палахкотить багаття — то пастухи коней пасуть, тільки тебе нема між пастухів.

Старенька біла хата скраєчку Матіївки блимає до Мене гасовою лампою, хоч уже така пізня пора; чи ж будеш ти, доню, ночувати між сиротами?

Потім велике місто зустрічає Мене і сторожа біля брами падає ниць, цілуючи потім Мої сліди, але і в місті ти не зупинялася.

Я все йду, гнівно, як набридливого жебрака, проганяючи сон, як боягузливого вояка, зневажаючи голод. І не одне місто зосталося позаду, не одна пустеля, не одне море і не одна зоря.

І ось Я втомився і присів перепочити на великому, поваленому людьми дубі. Дістав вечерю — хліб і сир. Розіклав перед Собою на чистій, гаптованій тобою хустині, довго, аж доки не потекли сльози, дивився.

А ти не прийшла втішити Мене, як не прийшла до пастухів, до сиріт, до міст, пустель і зірок.

Радосте, Моя маленька доню, такі роки, такі роки, а тебе все нема біля Мене.

Але мене ніде немає, Отче.

Є тільки вечірній дощ, мокрі густі трави, гнізда перепілок та нори ховрашків.

Кінець четвертого концерту

Концерт № 5

І

Це місто — як спалах терплячості, роги русалок, інкрустовані смарагдом, запах кінського поту, бруківка, потоки води, які ринуть узвозом, між ліхтарями. Це місто, що відростає тобі як нігті, як волосся; не настарчиш перукарень і ножиць протягом життя, стільки того міста повсюди, у видолинках, на пагорбах і в книгарнях.

Опівдні приїжджають катафельки. Святково споряджених покійників виносять із під'їздів. Невеличкий духовий оркестр дуже гарно виконує котрийсь із «Концертів» Москальця. Під зливою. Під парасолями. Маленькі тигренята несміливо зазирають до трун. А там ростуть карликові кіпариси та гігантські лілеї. Пурхають колібрі, завбільшки з невеликих орлів. Ширяють орли, трохи менші за білана капустяного. Дощі, бліді лиця, так, ніби приїхала екскурсія з Мальти і в проміжках між оглядинами роздаровує чорнильниці та парашути. І так далі, аж до крематорію, де барельєфи в патьоках цементу, і червоні стіни, і сині штучні тюльпани. Якби озирнутися, то можна було б запам'ятати дорогу назад, але озиратися заборонено. Ось іще один перекинутий трамвай, а мостом стугонить порожня електричка без машиністів, без пасажирів, — просто так, як і все тут просто так. Тримаючись за металеві хрести, процесія вибирається на рівне. Жовте болото пищить під черевиками, а хрести хитаються, тільки зів'ялі гвоздики підсвічують знизу запах дощу впереміш із тліном на фотографіях.

Скоростиглі поминки, самогонка в кришталевих келихах, салати і холодці, повні дощу, пісні страви, залиті радіоактивним дощем, у якому плавають мертві слимаки та торішнє дубове листя з химерними візерунками, на яких можна відшукати схему міста, русалок з рогами і довірливо протягненими до крихітних ворожок долонями; коли ж добре придивитися, то можна здогадатися — то зовсім не ворожки, а кучугури снігу, залишені про всяк випадок кимось із розпорядників ще торік.

Тепер можна закурити. Над'їде таксі. Або бричка, запряжена Карком та Гнідою, кіньми, які насправді ніколи не зустрічалися, хоча мали так багато спільного: гриви, копита, зрештою, хвости. Гойдаються портьєри, клубочиться дим, прошиті вузенькими стьожками стронцію, а над усіма ріками, човниками, кіньми летять квітневі гуси.

А ось і бричка. Давлячи колесами білу шкаралущу, проїжджає навскоси, туди, де мав би бути вокзал. Уже чути оголошення по радіо: всім, хто придбав квитки за останніх півгодини, пропонують підійти до чергового по станції і назвати прізвища. В очі коней летить незбагненний пух, вони моргають, намагаються озирнутися, щоб запам'ятати дорогу назад, але, як уже повідомлялося, озиратися категорично заборонено назавжди.

II

гріхи треба зустрічати як свято як опадання пелюсток — тоді вони перестануть лякати нас і нас боятися гріхи не бійтеся нас ми не грішимо ми святкуємо те що маємо а наша смерть — єдине що дозволено залишити у тутешньому світі й озиратися заборонено бо тоді щезне й вона і ми не зрозуміємо свого приходу сюди як вільного вибору і необхідність відходу звідси адже це не остання спроба бути адже ще інші ми — є

III

Отже, дожили.

Бездомні пси — як зелена трава між асфальту, трава, якої ніхто не сіє і майже ніхто не нищить. Вони просто. Десь о другій годині ночі пси вибігають зі своїх таємничих удень притулків. Вони голосно гавкають, охороняючи таким чином хати і давно неіснуючих господарів.

Пси вічні.

Вночі падає дощ, а вдень — сніг, усе змішалося в реторті, яку цікаво спостерігати з тераси; думати про те, що ти також кипиш у загадковому сиропі стін води і неба землі — тепер нецікаво. Дожили — отже, осторонь.

Стояти осторонь, усміхатися і мовчати. Шумовиння, брудний холод незабаром щезнуть, треба тільки дотерпіти, болото в березні, гроза у квітні — все має час і пору уставну, дотерпіти як он ті славні собаки за вікнами, дотерпіти до густої трави, до теплого вечірнього Сейму.