Де ти будеш, що ти робитимеш, коли помреш і твоє тіло кремують, а прах розвіють по вітру? Які в тебе плани щодо цього?

Особисто я закінчив би цю історію анекдотом. Один псих питає в другого: «Що ти там пишеш весь час?» Той відповідає: «Листа пишу». — «А кому пишеш?» — «Собі». — «І що там написано?» — «Не знаю, я його ще не отримав...»

Інколи здається, що наше життя стиснуте в цьому відрізку часу: між тим, як ми допишемо листа самим собі, і тим, як прочитаємо останні літери...

А я хочу, щоб у кожної людини був годинник, який би водночас показував роки, місяці, доби, години, хвилини й секунди, а час на цих годинниках стікав від миті майбутньої смерті.

Цікаво, яким стане життя людей, чи стане воно іншим, кращим, якщо при народженні кожному з нас даватимуть такі годинники? Бажано, із зозульками...

А я не знаю, що сказати. А коли не знаєш, що сказати, краще процитувати когось відомого. Здається, Мірча Еліаде зараз саме той, хто потрібен: «...Коли в людини з’являється відчуття, що вона загубила ключ від власного існування, коли людина більше не знає, для чого жити, тоді це цілком релігійна проблема, тому що лише у релігії — відповідь на головне питання: в чому сенс життя?»

Можете, до речі, взяти за епіграф. Він, як будь-який епіграф, навряд чи щось пояснює, зате може напустити інтелектуального туману!

14. Бомба

Спочатку найважчим видавалося знайти бомбу. Адже тепер не початок 90-х, коли майже на всьому просторі колишнього СРСР точилися війни, і не Московія, де й досі стріляють. Україна — мирна країна, і тут уже давно нікого, на превеликий мій жаль, не запускали в повітря таким чином. Ну, от подумайте самі, де б ви шукали пластикову вибухівку в невеликому місті, беручи до уваги те, що ви аж ніяк не пов’язані, наприклад, зі збройними силами, а ваш дядько не працює, наприклад, на тротиловій фабриці? Тобто ви в цьому плані — пересічний громадянин, так би мовити, маленький українець у пошуках бомби. При тому що вона повинна вибухнути саме в ту мить, коли вам треба, і розірвати на шматки саме того, кого вам треба. Бо помилці точно ніхто не зарадить, а невдача лише підкреслить загальну безпорадність. Убити ворога — велика честь, а вбити акуратно і з першого разу — високий обов’язок.

Я називаю вибухівку бомбою для солідності, вважайте, це мій персональний терористичний сленґ. Я витратив на її пошуки певний час і певні гроші, зате тепер вона займає своє законне місце: на нашому стадіоні, у VIP-ложі, під шикарним шкіряним кріслом, — і чекає на свій святковий вихід. А я сиджу тут, на даху дев’ятиповерхового будинку, серед безлічі металевих антен різного призначення й використання, стискаю в руках пульт і також чекаю. Тепер-бо я розумію, що найважче — натиснути кнопку. Усього-то.

Знаєте, інколи я навіть люблю його. Того, хто за кілька хвилин має злетіти в повітря. За роки спостережень я зріднився з ним, як із братом, я розумію кожний його вчинок, а все його життя видається гідним поваги. Можливо, це тому, що він скоро помре, а я — наче СНІД або рак, процес, який не можна спинити... Я — смертельна хвороба, яка співчуває хворому.

Насправді Він зовсім не такий поганий, як думає більшість людей. До речі, я дійшов висновку, що більшість із цієї більшості просто заздрять Йому. Я навіть уже ні в чому Його не звинувачую! Тепер я вважаю, що Він така ж випадкова жертва закономірності, як і я. Якщо Він є, то смерті немає. Якщо Бога немає, то є смерть. Логічно, чи не так?

Головне, я зрозумів одну просту річ — ніякого добра не існує. Є лише зло, точніше, три різновиди зла. Зло абсолютне, велике зло і маленьке зло — ми обираємо поміж ними; і для того, щоб не було так болісно, одне з них ми на деякий час призначаємо добром. Абсолютне зло майже недосяжне для усвідомлення, воно — в самій природі речей, у самій природі світу, у природі людини, воно — її сутність. Тому хоч яке зло я оце знищу, то однаково вчиню правильно. Більше того, вбиваючи людину, я вбиваю і частину абсолютного зла. Це не виправдання, а лише версія, притому недолуга, бо зрозуміло, що з цього випливає — для того, щоб знищити абсолютне зло, треба знищити абсолютно всіх людей, а це — абсурд, нонсенс. Тому я зупиняюсь на цій думці; я не філософ, хай інші провокують вас далі. Я лише дійшов банального висновку, що змінити в цьому грьобаному світі нічого не можна, бо немає жодного сенсу міняти зло на зло. Світ завжди був — є і буде — несправедливим. Нам хіба що лишається жити думкою, що там, десь, колись, потім, сто разів потім, буде інший, справедливіший Суд і справедливіший Світ. Яка маячня. Але ми втішаємося хоча б цим.

Колись, якщо пам’ятаєте, зі мною в потязі подорожували двоє янголів. Тепер мене супроводжують двоє маленьких чортенят. І ті й інші, як могли, боролися за моє життя, за мою душу, але рахунок у них зрештою вийшов нічийним. І тепер, у такий відповідальний момент, було б несправедливо надавати перевагу кому-небудь: це як пенальті на останній секунді матчу... Тому я придбав дві бомби. Одна, я вже казав, там, на стадіоні, під кріслом, а друга — тут, у мене, причеплена до ременя. Пульт змонтовано так, що спрямований на вибух сигнал змінюється кілька разів на хвилину. Тому, коли я натисну на кнопку, ніхто не може знати, де станеться за секунду вибух: тут, на даху, чи там, у VIP-ложі стадіону; тож наші шанси рівні: 50 на 50... Чекайте, тільки-но послухайте нарешті: «Шановні глядачі!..» Який глибокий приємний баритон! «...На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу “!!!” пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!

Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години — добами.

Рейс Делі—Ташкент—Київ затримували, але Остап навчився чекати, і тому затримка на три години — що таке три години? — не дуже турбувала.

Але ж він поспішав, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон. За два місяці подорожі він не зустрів жодної людини з колишнього Радянського Союзу. Остап ішов аеропортом і мимоволі прислухався, але чув яку завгодно: сикхську, хінді, англійську, французьку, — тільки не українську чи російську. «Прівє-єт! Ето я!» — ці раптові слова різко здисонували з усіма іншими, їх вимовляв міцний чоловік, на вигляд років сорока, — в одній руці він тримав мобільний, у другій — алюмінієву фляжку, з якої попивав маленькими ковтками. «Свої!» — промайнула думка, та Остапу чомусь стало незручно підходити, наче хтось невидимий притримав за плече. Дивно: в чужій країні він міг звернутися до будь-кого без жодних сумнівів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. І Остап, замість познайомитись, умостився під стіною на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати:

«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення — важливіші за подорожі. Колись, коли все остаточно набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти... »

— Привіт, зьома! — Остап здивовано підняв голову. Перед ним стояв чоловік із флягою в руці. — Ти звідки?

— З України, з Києва.

— А-а, з України! А я з Москви! — Чоловік простягнув руку для привітання. — Сергій.

Приємний тембр голосу і приємна зовнішність, які одразу викликають симпатію.

— Будеш? — Сергій простягнув фляжку. — Коньяк! Притому класний, мейд ін Дагестан.

— Давай.

— Тримай! — Сергій коротко приклався до фляжки і простягнув Остапу.

Через годину вони розмовляли, як давні друзі, що не бачилися кілька років, розуміючи один одного з півслова і натяку. Такі зустрічі інколи трапляються в дорозі, залишаючи яскравий і теплий спогад...