— Вони не загинули.

— Хто?

— Віра з сином. Їх там не було: вони вийшли — і не встигли повернутись. Так кажуть свідки. Поки що серед загиблих і постраждалих їх не знайшли.

— Звідки тобі відомо? Ти смієшся з мене?!

— Дурню п’яний, помовч! Я прочитав в Інтернеті, на ваших сайтах! Во-ни не за-ги-ну-ли! — Сергій сказав це по складах, чітко і тверезо. — Не загинули! Я впевнений! Після вибуху не знайшли жодного їхнього шматочка, жодного клаптика! Але потім їх також не бачила жодна людина! Вони зникли, наче розчинилися в повітрі, наче Бог узяв і висмикнув їх звідти своєю рукою! Такі-от справи, зьома!

Остап знесилено опустив голову. Він ще не вірив у почуте.

— Як це можливо...

— Можливо. — Сергій важко зітхнув. Те, що він зустрів тут, у делійському аеропорту, чоловіка, який не тільки знав Віру, а й кохав її, його чомусь не здивувало. Мабуть, Сергій звик, що навколо цієї жінки весь час виникають дива. — Розшукай їх, якщо зможеш. І передай привіт із Москви, домовилися?

— Я... я вдячний тобі...

— Облиш, старий. То таке. Здається, оголошують наш рейс? Щастя — це коли літаки не запізнюються, а злетівши, не падають! Така-от моя версія щастя на сьогодні!

Правду кажуть, що за розмовами час летить швидше. Тим більше, коли повертаєшся.

Шокований почутим, Остап мовчки піднявся в літак. Сергій летів бізнес-класом, і Остап спокійно, без зайвих на найближчі кілька годин розмов, умостився на своє незручне місце біля запасного виходу. Коли літак нарешті злетів і вирівняв курс, Остап дістав блокнот і записав туди таке:

«Сьогодні — найщасливіший поки що день у моєму житті... »

Я повернувся в місто й одразу сів за кермо «швидкої»: як завжди, дефіцит водіїв, мало кому хочеться вимотувати нерви за такі гроші. Я занурився в роботу: нічні зміни, термінові виклики... Я трохи підзабув, торгуючи книжками в Москві, як це — працювати на «швидкій», і перший тиждень, перед самим вибухом, видався дуже напруженим — я ніяк не міг прилаштуватися. Багато хто з друзів і досі дивується, чому я працюю на «швидкій». Знаєте, чим мені подобається ця робота? У ній є сенс. Інколи від мене залежить навіть більше, ніж від медичного персоналу. І коли я змагаюся зі смертю у швидкості, летячи з термінового виклику в лікарню, а за спиною в будь-яку мить може померти людина, я думаю про те, що коли-небудь ці перегони набриднуть смерті і вона підставить мені який-небудь КамАЗ на перехресті...

Весь той тиждень намагався зв’язатися з Максом, — правда, я вас не обманюю: для чого? — але його мобільний і домашній телефони не відповідали. Як би вам це пояснити? Ми не були великими друзями, але між нами завжди існувала та спорідненість душ, яка, мабуть, не переривається ні часом, ні простором. Ми могли мовчати годинами, сидячи один навпроти одного, пересуваючи фігури на шахівниці. Нам не обов’язково було розмовляти — ні перебуваючи поруч, ні за тисячу кілометрів. Кожен наперед знав, що скаже інший. Це діалог, який ніколи не переривався. Не переривається він і тепер. Я й досі подумки розмовляю з Максом, як от із вами оце, наочно.

Я не міг, як того не хотів, піти на стадіон того вечора, бо чергував. Коли надійшло повідомлення про вибух, ми стояли біля пішохідного переходу в самому центрі міста. Я люблю потайки спостерігати, як люди чекають, коли ввімкнеться зелене світло, а потім, дочекавшись, переходять дорогу. Придивіться, це цікаво, пішохідний перехід — одне з найкращих місць для вивчення людської природи. Я залишаю описи цього процесу для ваших майбутніх спостережень — ви не пошкодуєте, однак не можу втриматись від єдиного зауваження: жінки, яке б там світло не горіло, завжди сповільнюють ходу перед дорогими автомобілями — навіть пенсіонерки. Можливо, вони роблять так підсвідомо, я не знаю.

Отже, ми стояли на пішохідному переході, коли пролунало повідомлення диспетчера про вибух на стадіоні. Усі машини «швидкої» терміново виїхали туди. На стадіоні творилося казна що. Велика тиснява, люди, очманілі від страху, бігли до виходів, занадто вузьких для такої їх кількості... Насправді в натовпі загинуло чи не вдвічі більше, ніж від самої бомби, але в офіційній статистиці це, звісно, не відображено. Пробитися наверх, до VIP-ложі, лікарям виявилося вкрай складно. Зрештою, за допомогою гумових палиць «омон» створив коридор до входу в службові приміщення. Я сидів у «швидкій», чекаючи, поки лікарі, санітари і еменесники повернуться з пекла нагорі, розглядав спотворені страхом і відчаєм обличчя людей. Я був безсилий будь-що змінити або чимось допомогти — лише тим, що, ввімкнувши сирену, я вчавлю педаль газу до самої підлоги і якнайшвидше домчу до лікарні. Останніми я віз п’ятьох постраждалих. Я звернув увагу на двох: маму і малого хлопця, який погано рухався.

Спочатку я подумав, що його поранено в ноги, але, допомагаючи вийти, помітив, що ноги не пошкоджено, однак поранена голова, і то не дуже серйозно: так, легка подряпина. Мама — добре вдягнена гарна жінка, здалося, що я її вже колись бачив, але це лише враження. Дивно, але на ній взагалі не було жодної подряпини, вона мала такий вигляд, наче тільки-но вийшла не з епіцентру шаленого вибуху, а з дорогого ресторану. Я запитав, чи все гаразд, і вона відповіла, що радше так — за таких обставин краще, мабуть, і не придумаєш: «У малого все нормально, нічого страшного, кров зупинили ще в машині. Так що ми, мабуть, підемо. Тут і без нас вистачає клопоту...» Я здивувався, але списав таку розсудливу поведінку на стрес і шок. Навкруги метушилися, лікарня забита пораненими, тож на них ніхто не звертав уваги, кругом стільки крові і відчуття смерті, що їм справді краще було піти додому. Я так зрозумів, що коли пролунав вибух, вони знаходились в іншому крилі — не встигли повернутися на свої місця після перерви. «Та ми й не поспішали. Ромця не любить футбол». Вони пішли в темряву і зникли в ній. Ніч була холодна, і я віддав малому свою джинсову куртку. Він загубив у салоні іграшку, ось, бачите? Я потім її знайшов, незграбна металева корівка з гострими рогами, схожими на місяць... Знаєте, багато хто з лінгвістів стверджує, що Бик чи то Корова були першими символами Бога. І першим зображенням, першим символом, що вивела рука людини на скелі, були саме роги, схожі на місяць. Це був перший залітерований людиною звук: «Му-у!» Тобто Корова, Роги, Місяць, Moon... Я тримаю цю іграшку в салоні: вона мені як оберіг. Може, вони коли-небудь згадають про неї й повернуться?..

Я маю сказати, що ви правильно зробили, що навіть за кілька років по тому розшукали нас усіх. Звістка про смерть Макса мене не шокувала, навпаки, потім кожного разу, коли я чув його голос по телефону, то дивувався, що він досі живий. Ні, в нього ніколи не було схильності до самогубства, але він завжди забагато, як для пересічного громадянина, думав про смерть. Вони наче шукали одне одного, але Макс занадто містифікував сутність цього процесу. Я бачу смерть чи майже не кожної доби, для мене це досить буденний акт. Я так звик до людей, які помирають, що смерть не викликає ні подиву, ні жаху. Не треба чекати від неї нічого суттєвого, тим більше, перемін на краще, смерть є смерть, це всього-на-всього припинення фізичного існування. Звісно, ми часто говорили з ним про Бога і намагалися заглянути тому в очі, особливо, коли заливали горілкою власні, — от тоді ми сміливішали! Пам’ятаю, як запитав у Макса, що він робитиме, коли Бог відмінить рай і пекло — взагалі все відмінить? Та я цікавлюсь такими питаннями залежно від обставин, час від часу, а Макс — людина послідовна і вперта, ось у чому річ, розумієте? Він гнув свою лінію давно і не дуже хотів про це говорити. Макс дуже замкнений, хоча на перший погляд і не скажеш. Він добре умів грати і підігравати, наче створюючи для інших простір, щоб самому тихенько заховатися за лаштунками і потім, коли ніхто не чекає, опустити завісу або провести свого пішака у ферзі.

Так, я вважаю, що Макс спокійно міг підірвати ту бомбу, без сумніву. Якщо це й міг хто зробити, то це Макс. Макс або я. Та він підірвав бомбу не з ненависті, навпаки. Вам цього не зрозуміти. Він настільки любив людей, що ладен був їх убивати... Я думаю, що те тіло, те, без голови, що б там не казали, — це Макс. А хто відтяв йому голову, я сказати не можу, не знаю. У нього багато ворогів, це правда. Але так жорстоко вбивають лише з великої любові або з великої ненависті. Особисто я підірвав би бомбу з ненависті. Дякую за чай, дуже смачний, дуже. Взагалі, приємне кафе, затишне, я навіть не знав, що тут таке є: зазвичай я не ходжу по таких закладах. Бувайте, немає за що, прошу, мені час їхати. Зателефонуйте, коли книга вийде друком, я хотів би почитати.