Заключну частину дороги до Мадаби ми провели слухаючи вечірню проповідь. Водій вставив касету в старенький магнітофон, який прилаштував поміж сидіннями, тицьнув на якусь кнопку — і в салон увірвався високий різкий голос мулли. Я був глибоко вражений, мені важко навіть уявити, щоб не тільки водій-далекобійник, будь-яка людина в Україні слухала в дорозі запис релігійної проповіді, якщо, звісно, це не якийсь сектант з Білого братства. Деякі агресивні за інтонацією пасажі мулли нагадували стиль кращих промов Адольфа Гітлера, та водій лише усміхався й іноді щось повторював за своїм духовним лідером, а ми їхали мовчки, щосили намагаючись розібрати хоча б одне знайоме арабське слово, але, окрім «Аллах акбар!» так нічого й не усвідомили...
Ми в’їхали в Амман з боку аеропорту: злітне поле, територія обтягнута сіткою-рабицею і колючим дротом, на які вітер навішав купу целофанових пакетів, — наче концтабір для літаків. З усього вечірнього Аммана, який ми о тій порі побачили тільки крізь скло таксі, я пригадую красиво підсвічений зеленим світлом мінарет мечеті Хусейна. «Це — важлива мечеть!» — сказав таксист. Готель знаходився метрів за чотириста за рогом у провулку, майже в центрі міста.
Я впав на ліжко і з жахом подумав, що лише три доби тому я спокійно лежав у шезлонгу на пляжі, а лише два тижні тому — кохав біляву жінку із зеленими очима в далекій, майже нікому не відомій Україні. А тепер у мене таке відчуття, ніби минув щонайменше рік. Я побачив стільки нового, зробив стільки відкриттів, познайомився з такою кількістю людей, що... ну, як це, чому Бог має бути добрим і справедливим?! Це ж випливає з Біблії, принаймні наскільки я можу судити, християнська мораль... хіба що Старий Заповіт, — це християнство чи ні — треба завтра запитати в Іко, класна японочка: цікаво, вона вдягає щось під кімоно?..
Йорданія. Амман.
Звістка від батька. 8—9.03.
Прокинувся я від шаленої ерекції, з чого зробив висновок, що закохався. Сьогодні — Міжнародний жіночий день, але в арабів такого свята немає. Проте є День матері, який вони дуже шанують. Ставлення до жінок, до материнства тут дуже шанобливе і зовсім не відповідає тим стереотипним уявленням про роль жінки в мусульманському суспільстві, що побутують у нас. Так, вони ходять у паранджі, закривають обличчя хіджрами, у містах і селах, де давні традиції ще міцні, — ховають під одягом усе тіло, але це — лише зовнішні прояви. Мені чомусь видалося, що жінка на Сході значно щасливіша, ніж жінка на Заході. Можливо, з нашого погляду, вони багато в чому обмежені, але вони не відчувають цього з єдиної причини — їхнє життя цілком відповідає уявленням про щастя. Троє дітей вважається нормою, менше — біда для родини. Вони вважають, що діти — то дар Аллаха. (До речі, десь я прочитав, що 70 % населення Йорданії — молоді люди до 21 року.) Нам цього не зрозуміти. Я відправив СМС із поздоровленням матері і про всяк випадок — Наталі.
Прийнявши душ, який виявився платним, я постукав у двері своїх японських друзів. Я волів якнайшвидше ознайомитися з містом, але ні Ейко, ні Тетра, ні, що прикро, Іко не збиралися йти на прогулянку. Отож, купивши в портьє мапу міста, я вирушив сам. Спустившись до мечеті Хусейна, я підняв голову і побачив над нею літак. Він злітав — повільно, лишаючи за собою коротеньку білу смужку на чистому, ледь блакитному небі, — я встиг навіть зробити фото.
По дорозі до цитаделі я зайшов до амфітеатру, того самого, де кілька років тому ісламські фундаменталісти розстріляли з автоматів французьких туристів. На його території розташовано кілька музеїв, я вибрав етнографічний. Чудово! Двері підперті невеличким автентичним кам’яним фрагментом орнаменту з римської колони. «Скільки ж тут артефактів, мабуть, безліч, якщо таким тут підпирають двері? — подумав я. — У нашому музеї такий камінець зайняв би центральне місце в експозиції! Певне, на статуї Геракла чи Афродіти вони вдома вішають речі». У музеї найбільше зацікавили довгі арабські сорочки з вишивкою, візерунки якої дуже нагадували символи на українських вишиванках. Я не спеціаліст у таких речах, однак схожість просто вражала.
Пройшовшись далі вулицею, я натрапив на недороге кафе. Однак з’їв я небагато, швидко відчувши, що ситий. Дивно: маючи зріст метр вісімдесят п’ять і вагу дев’яносто п’ять кілограмів, я завжди їв багато. Тіло продовжувало усіма м’язами жалітись на нечувані навантаження, на які я прирік його в Петрі. Рецепт, як я зрозумів, один — рухатись. Я запитав у офіціанта, як пішки добратися до цитаделі. Виявилося, що шукати центральний вхід зайве — майже навпроти амфітеатру є східці. Усе-таки у вільному пересуванні по світу є очевидні переваги: «На огляд пірамід — півгодини, тут вам — десять хвилин, не губитись, триматися гурту, за прапорці не забігати, збираємося за п’ять хвилин біля автобуса...» — і така інша дурня. Тебе ганяють, як вівцю, ти відчуваєш себе наче полонений, а гід — це твій добрий конвоїр. А я оце спокійно фотографував собі амфітеатр, який було чудово видно з оглядових майданчиків, ніжився на весняному теплому сонечку і неквапно піднімався східцями вгору.
Амман із висоти цитаделі як на долоні. Вражав велетенський йорданський прапор, який майорів над містом на вітрі на височезному шпилі. Нагулявшись фортецею, я присів на залишки стіни із західного боку. Переді мною розляглися, певне, не найсучасніші й не найпрестижніші квартали йорданської столиці: дво- або триповерхові будинки переважно світлих кольорів, щільно збудовані на пагорбах. Ліворуч на стіні, метрів за двадцять, сидів чоловік похилого віку і щось нотував у зошиті. Вітер тріпав його сиве волосся, він то писав, то підпирав голову рукою і довго дивився вниз, на місто, — здавалося, що він пише вірш або заповіт. Я також вирішив трохи перепочити і спокійно підбити перші підсумки майже трьох діб подорожування. Отже, судячи з усього, батько не поспішає на побачення зі мною і не збирається змінювати стилю спілкування. Найпевніше, це й далі будуть якісь незграбні шаради-повідомлення. Наскільки я розуміюся на міжнародному становищі, військові консультанти тепер потрібні в Сирії чи Ізраїлі, хоча листа написано в Дамаску, — але це таке: написати можна що завгодно. Може, він працює в Іраку: там уже рік, як іде війна, хто його знає... Сирія й Ізраїль — вороги: кажуть, на кордоні сирійці перевіряють навіть книжки й записники, — і якщо знаходять хоча б слово на івриті, візу не отримати ніколи. Це вже не кажучи про наявність самої ізраїльської візи в паспорті — можуть і побити. В Ізраїль із Йорданії можна в’їхати без перешкод, а от як потім? Є, кажуть, один хитрий спосіб через міст короля Хусейна потрапити на добу до Ізраїлю — там до паспорта приколюють лише відповідний папірець, тобто документ лишається чистим... Але яка мета моєї подорожі? Що хоче повідомити мені батько? Я написав мамі СМС із цим запитанням ще вчора ввечері, але відповіді так і не дістав. Мама лише питала, чи все добре, а моє питання геть зігнорувала. Найбільше я хвилювався про Бірму: в неї мала бути тічка. У такі дні за нею треба дивитись в обидва, проґавиш — і все, народяться якісь байстрюки від недоношеного колі чи боксера. Ні, це зовсім не ревнощі, — я лише піклуюся про свого пса, я хочу Бірмі добра. Я усміхнувся — точно так завжди каже мама, коли хоче в чомусь мене переконати!
Із вражень про Амман я хочу виокремити три: доброзичливість людей, яких я спочатку сприймав лише як потенційних терористів і релігійних фанатиків із «Аль-Каїди»; музей автомобілів короля Хусейна, в якому зібрані найкрутіші тачки та мотоцикли світу; і кнафа. Кнафа — це просто диво! Взагалі, я не любитель солодкого, але кнафа!.. До Йорданії варто приїхати лише заради неї. Ми з Мехметом насолоджувалися її дивним смаком у відомій старій кондитерській, до якої частенько заходить сам король Абдула з родиною.
Просто так, без охорони — випити кави та поїсти смачної кнафи. І вона того варта, не сумнівайтеся.
З Мехметом я познайомився випадково, біля мечеті Хусейна. Я стояв і дивився, як люди знімають взуття і заходять усередину, стають на коліна і моляться. Діти, підлітки, дорослі, дідусі й бабусі. Я ніяк не міг звикнути до думки, що всі люди навколо мене вірять у Бога. Вірять в Аллаха. Усі до єдиного. Більше того, судячи з їхньої поведінки, віра стояла на першому місці в їхньому житті. Це було незвично і лякало мене. Тож я стояв біля мечеті і спостерігав. Певне, підсвідомо я хотів побачити фальш, гру, тобто я хотів переконатись, що переважна більшість робить це, так би мовити, з громадського примусу. Тобто треба ходити до мечеті — от вони й ходять. Але вся їхня поведінка, їхні очі казали мені геть протилежне.
