Бальзам на серце — саме таке відчуття переповнювало всю мою сутність. Збентежений побаченим, ні, не побаченим — відчутим, я виходжу з мечеті Омейядів. Розмовляти не хочеться, Іко також мовчить, але, я так розумію, її більше вразила архітектура і велич споруди, ніж атмосфера. Ми виходимо до пам’ятника Салах-ад-Діну і його воїнам, я вдивляюся в їхні обличчя, і — чи мені здається, чи так воно і є — обличчя напрочуд слов’янські, як, зрештою, і зброя, і шоломи. Я ділюся враженнями з Іко, але вона нічого не відповідає, лише сміється і швидко цілує в щоку — публічні прояви почуттів тут не вітаються — мовляв, не мели дурниць. Ну, звісно, вона вивчає історію релігій у Токіо, а я — я зовсім про це нічого не знаю, я лише спостерігаю, але, здається, я можу відчувати і бачити трохи більше. Поруч із мечеттю Омейядів і пам’ятником Салах-ад-Діну — його ж невеличкий мавзолей. Стіни прикрашені прекрасною різьбою — цитати з Корану, під рифленим куполом — дві гробниці, Салах-ад-Діна та його найближчого соратника. Цікаво і незвично. На виході на нас налітають продавці шкарпеток, агресивно тикаючи нам їх мало не під ніс. Я відповідаю «ні» спочатку ввічливо, потім жорстко і, нарешті, грубо. Так вони краще розуміють. Такого типу люди однакові всюди.

У Дамаску досить легко орієнтуватися — просто в центрі височить величезний хмарочос із рекламним надписом «Кенвуд». Куди б ти не пішов, його завжди видно, а в товстому англійському довіднику Іко «Лонлі Пленет», який поза порівняннями з моїм російським варіантом «Ле Пті Фюте», є детальна мапа міста. Тож можна гуляти скільки вистачить сил, орієнтуючись за «Кенвудом» та легендарною горою Хермон, чия засніжена вершина наче стереже Дамаск.

(Знову ж таки, не можу втриматися і не дописати враження про міста і гори з інших подорожей. У кожного великого міста є своя Гора. Придивіться до визначних древніх міст світу і прислухайтеся до їхніх легенд — і ви обов’язково почуєте голос таємничої Гори, Священної Гори... )

Ми йдемо далі, забрідаємо в палац-музей паші Азіма: медресе, відпочивальні, кімната дружин, турецькі бані, майстерні і навіть ляльковий театр, у дворику вже квітнуть абрикоси і співають канарки в маленьких клітках. Я тримаю Іко за руку, я безмежно щасливий, ніщо не може потурбувати мого спокою. Усі негаразди — там, далеко, за тисячу кілометрів, вони повільно згасають у неясних спогадах...

У перший день, коли я ще бродив по Дамаску сам, я познайомився з Мударом Сабехом. Я йшов по Прямій вулиці (via Pecta, Іко потім сказала, що про неї згадується в Біблії), а назустріч прямували троє, здається, канадських військових. Я не втримався і голосно сказав російською: «Які класні чоботи!» Я трохи поведений на чоботах, дуже люблю їх носити, вони зручні і міцні, а ті, що я побачив на канадцях, були моєю мрією. «Де класні чоботи?!» — несподівано почув я за спиною російською зі специфічним акцентом. Світловолосий невисокий хлопець зі світлими очима, якого я, обернувшись, побачив, виявився таки сирійцем — російську він вивчив в Україні. Кілька років тому Мудар, як з’ясувалося, навчався на фармацевта в Запоріжжі. У Сирії, розказував потім Мудар, навіть є елітний клуб колишніх випускників радянських вузів. Він не місцевий, живе у Джеблі, на узбережжі Середземного моря, а до Дамаска приїхав у справах. Я також розповів, хто й звідки, і він повів мене за собою, відчиняючи двері, які переді мною навряд чи відчинилися б. Церква Святої Марії та будинок Антіохійського патріархату. Мудар швидко говорить про щось із греко-православним священиком, однак арабом, який довго з цікавістю мене роздивляється, але нічого не питає. Церква зачинена, та ключниця нас пускає зрештою всередину. Каплиця Святого Ананія — та ж таки Іко потім уточнювала, що цей святий зцілив очі майбутнього апостола Павла. Вірменський храм. Ми йдемо далі вузькими вуличками крізь Християнський та Єврейський квартали, де житлові будинки, магазини, кафе, музеї спокійно співіснують, утворюючи неповторну ауру, нарешті, виходимо до Південних воріт. Чим вони славляться, я знаю й сам — учора прочитав у довіднику. Той самий апостол Павло через проповідь християнства змушений був тікати з Дамаска: розгнівані євреї хотіли його вбити. Павла врятували, спустивши вночі з фортечної стіни у великому кошику саме тут. Від євреїв і християн сьогодні в Дамаску лишилися хіба що назви кварталів. Євреїв, як кажуть, лишилося не більше тридцяти, усі похилого віку, а от християн значно більше — переважно вірменів та коптів. Саме вони торгують щоп’ятниці, у святий для мусульман день, єдиний офіційний вихідний. У християнських магазинах можна придбати спиртні напої, але мене вони не цікавлять — повідомляю просто як факт.

Ми з Мударом хотіли крізь ворота вийти з міста, але вони теж виявилися зачиненими. (Згадав: Баб-Кісан — ось як вони називаються, «баб» — ворота. До речі, цікаве арабське слово «сук» значить «базар». Отже, продавці, базарники арабською — «суки»?) Ми грюкали хвилин десять, потім втомилися, але чоловік, який ішов мимо, сказав: «Стукайте!» Ага, «стукайте — і ви достукаєтесь», — тож ми таки достукалися! Ворота відчинили і без зайвих пояснень чи виправдань нас упустили всередину. Ми побачили там і кошик із віком ім. Св. Апостола Павла в натуральний розмір, і картини на стінах із вищезгаданим сюжетом, а потім вийшли за міський мур, проте потрапили не на околицю, як передбачали, а знову в місто, на досить людну вулицю. Ми вже відчутно втомилися, і нам начебто час розлучатися, але я хочу ще трохи поговорити з Мударом російською.

(Жадоба припасти до мови, як до джерельця з чистою водою, мови, якою ти зазвичай розмовляєш (не скажу — до рідної мови, тому що не можу сказати, яка мова мені справді рідна — українська чи російська, — і політики це не стосується), виникає у чужому середовищі інколи дуже гостро. Але не скажу, що часто. Потім звикаєш — і мовчиш. Удома, в Києві, я зазвичай розмовляю російською, хоча мої батьки — українці, але так склалося через СРСР, що багато українців говорить російською. До подорожі це мене не хвилювало, я просто не звертав на лемент довкола мовного питання — наче кругом немає інших проблем — уваги, але тут усе стає інакшим. Саме тому я вирішив вести свій щоденник українською — всупереч усьому.)

Зорієнтувавшись за мапою, знаходимо кафе. Мудар замовляє кебаб із козлятини, яку смажать у грубі на решітках, із помідорами, зеленими стручками перцю і крупною цибулею. Запах просто живе в повітрі, усе повітря стає цим запахом — я не їв червоного м’яса давно і ковтаю слину. Поки чекаємо, я уточнюю в Мудара і записую в нотатник назви місцевих страв. Урешті він залишає номер домашнього телефону в Джеблі, і я обіцяю, якщо заїду в Латакію, обов’язково подзвонити. Мудар гнівно відмовляється брати гроші за обід, сам платить і прощається. Приємне знайомство. Я упевнений, що більше ніколи його не побачу.

Тепер я можу розказати про те, що сталося між нами з Іко. Певне, якби не став інженером, я міг би вивчитися на психолога. Між Іко, Ейко та Тетрою насправді відбувалася сварка. Вони — одна студентська компанія і товаришують досить давно, я так зрозумів. Ейко і Тетра — подружня пара, та цей факт вони не афішують. У Ейко є старший брат Хідетосі, який зустрічається з Іко. Уже довго, років зо два, — майже наречений. Напередодні подорожі вони посварилися, але і Ейко, і Тетра стали за Хідетосі. Тетра та Ейко вмовляли Іко помиритись із Хідетосі — на нього вони й чекали в Дамаску, — але Іко не погоджувалася. Така собі японська сага про кохання. Ну, а тут я... Коли нарешті приїхав Хідетосі, Іко просто забрала речі з кімнати і прийшла до мене. Ось так. Я не заперечував, навпаки.

Якщо порівнювати з інститутськими плейбоями, то в мене було небагато дівчат. Я навіть можу сказати точно скільки — п’ятнадцять. Тобто, умовно кажучи, по дві дівчини на рік життя. До інституту я взагалі зберігав неприродну цнотливість, тож переважна кількість зв’язків прийшлася на навчання в політеху. Така от арифметика. Остання моя студентська коханка — Наргіза, єдина дівчина іншої національності, яку я пізнав близько: батько — таджик, мати — українка, дуже красива. Вона вразила своїм запахом. Спочатку я думав, що в неї такі парфуми або масла, але потім пересвідчився, що так дивно пахне її шкіра. Тобто мій інтернаціональний сексуальний досвід дорівнював майже нулю. Коли Іко переїхала в мій номер, ця проблема постала вповні. У голові роїлися різні сумніви і питання, навіть фізіологічного порядку — а чи там у неї все так? Пам’ятаю, один мій товариш розказував, що чи то в казашок, чи то в татарок там не вертикально, а горизонтально, щоправда, він до цього акту укурився, — він служив у армії в Чуйській долині... Я нервувався, наче першого разу, але врешті моє бажання перемогло мої ж таки сумніви. Усе вийшло напрочуд легко, фізіологічна частина також пройшла без зайвих складнощів, усе в Іко там правильно, як у всіх нормальних жінок, і ці три доби я пам’ятатиму довго і розказуватиму про них онукам, якщо такі будуть і якщо доживу. Ми робили це часто, особливо яскраві спогади залишив ранок. Нас будив різкий голос муедзина, сходило сонце, починався ранковий намаз, і ми з Іко істерично грішили вдвох, а потім знову засинали, аж поки нас не будив будильник. Мулла проголошував любов до Аллаха, а ми з Іко кохались — нехай пробачать нам мусульмани, — але ж це їхня релігія, а не наша, до того ж і Христос, і Аллах учать нас любити одне одного — от ми і любили. Любили як могли. Інакше висловити свою любов до будь-якого Бога ми не вміли — тільки так.