Туреччина. Істамбул.

Галата-бридж, голуби та Вова. 21—23.03.

Експрес прибув о п’ятій ранку. Так рано на стамбульському залізничному вокзалі мене міг привітати хіба що бюст Мустафи Кемаля, він же — Ататюрк. Пам’ятників батькові всіх турків, масону-революціонеру тут повно — вони всюди. До Кемаля турки називалися то османами, то молодотурками, а він їх зробив саме турками, тому і «батько». На невеличкому катері крізь ранковий туман я перетнув Босфор — казкове видовище! — і зійшов на берег біля моста Галата. За 40 хвилин із папірцем у руці, на якому добрий ірландець Тім надряпав адресу і назву готелю, після майже трьох тижнів відсутності я опинився знову в Європі. Туристичний район Султан-Ахмет відомий не лише «Блакитною мечеттю» й Аль-Суфією, а і Гранд-базаром. Тож тут уже ніхто не приймав мене за італійця чи поляка. «Руський?» — «Ні, український!» — «Візьми партію шкіряних курток, дешево віддам!» — «Дякую, ні!» — «Тоді візьми партію спортивних костюмів! «Адідас», «Пума» — оріджінал, дешево віддам, «Найк», клянусь — оріджінал!» — «Дякую! Підкажіть краще, де знайти цей готель?» — «Студент?» — «Так», — брешу я. «Слухай, ходімо в мій магазин, мені продавець потрібен, щоб російською добре розмовляв! Добре платитиму! Не хочеш? Твій готель там. Іди прямо по цих рейках, дійдеш до паровоза, пройдеш трохи далі, потім ліворуч і другий поворот ліворуч!» — «Дякую!» — «Візьми візитку, їхатимеш додому, зайди в мій магазин, я тобі джинси продам! Можеш узяти цілу партію! «Левіс», «Дізель», дешево, оріджінал — клянусь!»

Дорогою я трохи підживився пахлавою і чаєм. Восьма ранку — турки поспішають на роботу, багато хто на ходу снідає пиріжками або шаурмою. Удома їх не годують, чи що? 10 баксів за місце в даблрумі, але й готель значно комфортніший. Уперше за останні тижні я сплю не в спальнику, а на простирадлах. Незвично, але страх як приємно. А що вже казати про гарячу воду? Кайф!

Стамбул справив враження чогось середнього поміж Сходом і Заходом. Супермегаполіс, у якому все змішалося. Туреччина — найцивілізованіша мусульманська країна з тих, які я бачив. Але тільки зовні. У нас добре знають хіба що туристичне узбережжя: Кімер, Анталія, Мармаріз — та хіба це справжня Туреччина? От Кападокія з її катакомбами — справді круто! Є й традиційні міста, наприклад Конья — суфійський центр, де проходить відомий фестиваль дервішів. Цікаво б там побувати, але якось іншим разом, бо мені вже було не до Коньї з Кападокією, я хотів якнайшвидше обдивитися Стамбул і вирішити, яким чином потрапити до Одеси. Султан-Ахмет — район і мечеть, Аль-Суфію — «Блакитну мечеть», затоку Халіч і решту цікавинок я обійшов за день. Усе це мені не сподобалося з єдиної причини — занадто багато туристів. Чи то через зникнення вибраності в цьому контексті, чи то через неспинний гомін натовпу, але я відчував, що дуже втомився. Не лише від стін, каменю, історії, часу, відстаней, а й від людей, які говорили різними мовами. Мабуть, справді, для першого разу — досить. Я ходив Стамбулом, розслаблений і лінивий, спостерігав за купою інших людей. Саме інших. Я став, так би мовити, річчю в собі. Я майже весь час мовчав. І змушений був думати. Я відкрив закон: чим більше мовчиш, тим більше думаєш, тож я мав достатньо часу, щоб поговорити із самим собою.

Ще одна користь від подорожі — навіть найбільше місто світу перестає бути географічною таємницею. Якщо, звісно, не слабувати на останню фазу просторового кретинізму, який, наприклад, охопив мене в Алеппо. Усе просто — дивися на мапу і рухайся, якщо не зрозуміло — не бійся перепитати. По мосту Галата, з якого рибалки довгими вудками день і ніч ловили рибу й тут же продавали (рекомендую покуштувати в ресторанах під Галата-бридж свіжої смаженої сардини — пальчики оближеш!), я повернувся в Азію. Орієнтуючись на вежу Галата, я пішов прямою широкою вулицею на площу Таксім. У Туреччині невдовзі мали відбутися парламентські вибори, тож по дорозі мене добре розважили агітаційні машини з мегафонами, прапорці, афіші, тобто все, що супроводжує цю подію.

На площі купа нахабних голубів клювала крихти хліба з бруківки. Трохи погулявши, я побачив нібито знайому постать... ого! — товстуна Володю з Полтави! Того самого, що втік від мене в Алеппо, сприйнявши за рекетира. Він купував солодкі пряники біля французького культурного центру, тобто так само, як і голуби, якимось чином намагався підхарчуватися місцевими хлібобулочними виробами.

— Привіт! — Я підійшов зі спини і міцно взяв його за лікоть. Він повернувся, вираз обличчя не варто й описувати. — Не бійся, дідько тебе забирай! — Я усміхався якомога щиріше. Видно, це в мене не дуже добре виходило, бо Володя знову сіпнувся.

— Пусти! — Я відпустив. Вовине обличчя посиніло, руки трусилися.

— Тихо! Ти що, здурів? — Я вирішив трохи наїхати на нього, щоб привести до тями. — Усе нормально! Я не рекетир, я студент, розумієш?

— Мені зле, — раптом сказав він, — мабуть, чимось отруївся. Дуже нудить. Чесно.

«Бреше, — подумав я, — просто ліпить горбатого!»

— То якого чорта ти жереш пряник? Викинь! — Але Вова дбайливо засунув пряник до спортивної сумки. — Ти де живеш?

— Султан-Ахмет, у готелі.

— Ти сам тут?

— Ні, з батьком і дядьком. От вийшов прогулятись, не варто було ту шаурму їсти...

— Назву готелю, адресу пам’ятаєш?

— Ні!

— Та не трусись ти так бога ради! Я тебе не з’їм! Або кажи адресу, або я пішов...

— Ось, тут записано, — він нарешті вийняв із кишені зім’ятого папірця. Я глянув у мапу — справді, Султан-Ахмет, але на іншому від мого готелю боці.

— Гаразд, сядь тут, відпочинь.

Ми сіли на лавочку і стали спостерігати за голубами. Я згадав «Весняну квітку» і розсміявся. Потім згадав Марину, яка, наче вогнеметом, за п’ ять хвилин випалила всі мої сентиментальні спогади про Іко. Треба ж такому...

— Чому ти смієшся?

— Тому що смішно. А ти за готель скільки платиш?

— А чому ти питаєш?

— Цікаво. Я, наприклад, плачу десять баксів. А ти?

— Двадцять.

— Господи, як ви тільки торгуєте? — Я справді здивувався. — У Стамбулі вже колись бував?

— Так, уже вшосте — ми завжди там зупиняємося.

— Ідіоти! Так розкидатися грошима! — А що я міг йому ще сказати з цього приводу? Такі безглузді розтрати не вкладалися в мене у голові.

На сусідній вулиці ми сіли на рейсовий автобус, який ішов до Галата-бридж. Людей у салон набилося чимало — я пройшов усередину, а Вова лишився стояти ближче до виходу. Хвилин за п’ять автобус раптом різко звернув до тротуару і зупинився, люди загомоніли, а Володя, з останніх сил усіх розштовхуючи, поліз до дверей. Я так зрозумів, що в нас проблеми, — і кинувся за ним. Невже цей бовдур знову тікає? Клятий товстун, однаково спіймаю! Але коли я вискочив, наче корок із пляшки, з автобуса, то зрозумів — не до жартів. Вова лежав на асфальті: ноги під переднім колесом, голова на бордюрі, обличчя посиніло, а губи — такі білі губи лише в мерців. Він знепритомнів і, судячи з усього, віддавав дух. Я приклав вухо до грудей — товстун майже не дихав, підняв повіки — зіниць не видно, закотилися кудись під лоба. Я ледь витяг його на тротуар — кілограмів сто сорок живої ваги. «А якщо помре? Прямо тут? Ні страховки ж, ні хріна немає!» — чомусь подумав я. Яка ще до біса страховка в «Човника»! З автобуса на нас дивилися здивовані і перелякані люди. Вони бачили двох іноземців, один із яких явно помирав, а другий лив йому на обличчя мінеральну воду і давав ляпаси. «Вставай, паскудо!» — крикнув я йому просто в рот, з якого вже пішла піна. Раптом з автобуса, який майже рушив, вискочила дівчина. «Я лікар!» — крикнула вона, витерла білою хустиною губи собі й Володі і почала робити штучне дихання. Пройшло не більше двадцяти секунд, як той розплющив очі й підвівся, блимаючи на навколишній світ. «Чому я тут сиджу?» — «Це я тебе хочу запитати, чому ти тут сидиш?!» — Ми допомогли йому піднятися і вклали на лавочку. Ох, і важкий! «Тобі краще?» — «Набагато. Схоже, все минулося», — відповів товстун і тут же побіг блювати за автобусну зупинку.