... Я вийшла заміж за молодого лейтенанта міліції ще тоді, коли міліція була міліцією і ловила бандитів. Але тепер я перестала розрізняти, хто є хто. Я народила двох дітей: доньку Віру і сина Ромку, чоловік дослужився до майора. Ми мешкали у двокімнатній квартирі, яку надала держава. Я любила готувати, я завжди любила готувати і годувати, і суботами до нас часто приходили гості, переважно чоловікові друзі. Я також працювала в УМВС, у системі виправних закладів. До моїх обов’язків належало читати пошту з «зон»: найважливіші листи я передавала начальству, в інших чорною тушшю замазувала недозволену інформацію. Перед моїми очима різними почерками, різними літерами пройшло чимало зламаних доль... Можна сказати, я була щасливою жінкою: чудовий чоловік, розумні діти, відповідальна робота... Але якоїсь миті наше впорядковане життя розвалилося, навколо все змінилося — навіть назва країни. Я не звинувачую політику, у мене з цього приводу є власна думка: я не вважаю, що це трапилося лише через розпад СРСР та кризу. Певне, люди самі готові були так учиняти... Мій чоловік більше не був міліціонером — він став «мусором». І майже всі його друзі — також. Що мало статися, щоб люди, які половину життя ловили бандитів, сиділи тепер із ними за одним столом і вирішували спільні справи? Де і що зламалося в цьому світі? «Можливо, — вигадувала я, — по всій країні йде одна велика секретна спецоперація? Вона скоро закінчиться, і всіх бандитів, пійманих на гарячому, посадять до в’язниць?» З часом у Володі з’явилися немалі гроші, і чим більше їх з’являлося, тим менше часу він бував дома. Це такий чоловічий закон: більше грошей — менше часу... Певне, прозвучить банально, але нічого не вдієш: ми почали віддалятися одне від одного, а врешті я довідалася й про коханку. Звичайно, в тому, що так сталось, є й моя провина. Я розумію, що не знайшла кращих, потрібних слів — може, я просто набридла йому як жінка... Я знала — і терпіла, і все йшло, як ішло, і його любовні захоплення так би й закінчилися нічим, якби не ті листи...
Їх писав злочинець у законі, начебто наш родинний і службовий природний ворог. Його засудили на десять років: спочатку він відбував покарання під Харковом, а потім у нас, на Північній зоні. Саша писав листи матері в М., тільки туди — і тільки їй. Я читала — і плакала над тими листами, стільки в них було любові і тепла. А одного разу не втрималася — і сама написала йому. Так ми почали листуватись. Я навіть з’їздила на Північну зону — начебто у відрядження, а насправді — подивитися. Сашу звільнили достроково, того ж року, і ми зустрілись. Я завагітніла. Для Володі це був справжній удар — я проміняла його на зека, на рецидивіста, я зганьбила професійну честь, я розвалила родину! Усе правда — я не відхрещуюсь. Але я побачила в злочинцеві, який «відмотав» третій строк, куди більше гідності, ніж у свого чоловіка-«мусора», який скрізь — і вдома, і на службі — грав подвійну гру. Я шукала вихід... Із Сашком ми одружилися. Йому п’ ятдесят років, він контролює обіг наркотиків у своєму регіоні, раніше ніколи не одружувався, не мав дітей... Але часи змінилися навіть для злочинців у законі. Того серпневого дня на Спаса ми — я, моя донька Віра і син Ромка — їхали в М. — на знайомство з його матір’ю, Варварою Петрівною.
Я не звинувачую батьків. Але, коли озираюсь на ті роки, питаю себе: це роки життя чи це лише роки очікування зустрічі з ними? І мама, і батько кликали в свої нові родини: «Віруню, ти тільки скажи коли, і ми...» Але я вирішила інакше. І лишилася сама. А потім з’явився Роман.
Він увірвався, наче свіжий вітер. У мою квартиру — ніби в моє життя. Чому «ніби»? Не знаю, мені завжди здавалося, що вислів «увійшов у життя» трохи несправжній. Що це за життя, в яке можна ввійти отак просто комусь іншому? Я розумію, що це порівняння, але, на мій погляд, досить недолуге. Я не хочу таких порівнянь: моє життя — не квартира, і його ніхто не купує, не обмінює, не продає і не здає в оренду.
Того ранку, щойно прокинувшись, я одразу відчула, що сьогодні має статися щось надзвичайне. Лежала в ліжку і подумки перебирала майбутні справи. Це моя дитяча звичка: кожного ранку прислухатись до нового дня. Поміж водою з крана, зубною пастою, вичавленою на щітку, водою, набраною в чайник, вогнем газової конфорки, свіжим повітрям з балкону, водою для квітів, землею в квіткових горщиках я прислухаюсь до того, як плине час. Бо кожного дня, вже не кажучи про ніч, він може плинути зовсім по-різному. Іноді час повільний, як сонце. А іноді летить дуже швидко, наче дощ. І тоді я зовсім — хоч як поспішаю — нічого не встигаю, навіть подивитися в люстерко!
Відчуття дива росло, миготіло великим і світлим колом, заповнювало зсередини. Я пила чай і чекала, коли воно відкриється. Так буває завжди — треба лише дочекатися цієї миті. Думаю, ви зрозуміли, що я хочу цим сказати: із самого початку, з тієї самої секунди, як я розплющила очі, це був незвичайний ранок... Уже давно пора йти: Василь, мій приятель, терпляче чекає в коридорі, а я ніяк не можу повернутися до реальності та зібрати у валізу продукти. Наче крізь вату почула, як Василь сказав, що на човні попливемо втрьох — от-от має під’їхати Роман («Хто?» — «Роман!»). Цієї ж миті в коридорі стало чути, як зупинився ліфт, і через кілька секунд двері в квартиру відчинилися. Він зайшов, як до себе додому, невимушено і по-свійськи: «Привіт, я — Рома! Дайте зеленого чаю, будь ласка!» Підійшов до мене, поцілував у щоку: «Ти — Віра?! Ти — Віра. Я тебе не боюся! Навіть якщо ти знаєш про мене щось таке, чого я про себе сам не знаю!» І засміявся. Я теж засміялась. Від нього пахло водою з озера і здоровим оптимістичним життям.
Вони пили чай і розмовляли про рибалку, а я сиділа, уп’явши очі в чашку. А серце вискакувало прямо на стіл.
«Цікаво, я спостерігач і сторож власного часу, старію відповідно до загальноприйнятого часу? Чому це я саме тепер замислилась про старість? А може, мій вік вимірюється не паперовими календарями, а особистим хронометром? У кожній моїй клітинці — свій годинник? Невже у власному часі існує кожний камінь, кожна квітка, кожний кролик і кожна людина? Що для одного — мить, для іншого — вічність... »
— Дякую за чай, Віро! — голос Романа висмикнув із роздумів. Так рука хазяїна, розчуленого несправедливою смертю, висмикує з води сліпе, щойно народжене кошеня.
Він веслував недбало й легко. Човен і Роман наче сплелися в одне ціле, наче були одним природним тілом, як одним природним тілом були тулуб коня і тулуб людини в кентавра. Той день — один із найпрекрасніших у моєму житті...
Я відкрила для себе секс. Перший раз, коли це сталося, мені було боляче. Я б сказала, дуже боляче. Я не знаю, в чому річ, але Роман дуже здивувався — це я бачила в його очах. Він поводив себе коректно... Знаєте, я більше не розказуватиму про секс. У мене, як майже у всіх людей, з ним багато пов’язано, але я не вмію розповідати...
Одружитися й прожити двадцять років спочатку з ментом, а потім вийти заміж за рецидивіста і торговця наркотиками — майже детективна історія, правда? Після аварії, загибелі Ромки, лікарні і важких пологів Сашко, мій другий чоловік, провідав мене лише раз. Побув три дні, уважно і спокійно, наче класичну музику, послухав, як плаче за стіною малеча, — і попросив із переїздом не поспішати. «Не той час! Треба владнати справи». Навряд чи таке комусь сподобається, але, зрозумійте, дороги назад у мене не було. Я сто разів питала себе: «Що ж ти наробила, Раю?» — і сто разів відповідала: «Я не знаю!» Я шукала щастя, звичайного людського щастя, я не могла стерпіти зради...
Коли я вдруге поїхала до М., малому виповнилося майже три місяці. Можна, я не розповідатиму, що відчувала, коли ми проїжджали той смертельний поворот? Зле, звісно — я почувалася дуже зле! Та саме там я зрозуміла, що не буде мені в новій родині щастя. Знаєте, як це буває? Думаєш про щось, думаєш: начебто все так, усе правильно, а серце не відпускає тоненький біль. А потім, коли вже майже і забудеш, зненацька згадуєш або звук, або погляд, або рух — і на тебе ніби відро холодної води виливають, і від поперека по хребту повзе недобрий холодок. Я дивилася на засніжену дорогу, згадувала Ромку, такого білявого, маленького мого синочка, який так радісно жив на цьому світі — і тепер його немає з нами, він загинув... Аж раптом краєчком свідомості промайнули слова Сашка: «Гарно, що син. Доньку б мама не прийняла!» Лише там, у промерзлому автобусі, з пам’яті, наче хижак з океанської глибини, випірнув той його погляд на дитину — спокійний, холодний. Як на якусь незнайому, чужу річ — так не дивляться на власних дітей. «Та ти не лякайся, я пожартував! Це твій загиблий син?» — він кивнув на фотографію Ромки. «Так, це Ромка. Ходімо обідати!» І ми пішли обідати. Голубці. Гарячі голубці. Було дуже смачно.
