З Мариною ми зустрілися на рок-концерті. Якщо відверто, то ми так напились, що я й не пам’ятаю, як і з ким потрапив додому. Лише деталі якогось незвичного сексу, але, здається, я був далеко не на висоті тієї ночі. Уранці, прокинувшись, побачив розкидані по квартирі жіночі речі, ліфчик демонстративно висів на торшері. Дівчина сиділа на кухні гола, пила пиво з баночки і курила.

— Ну, що, хлопче, давай знайомитись?

Так ми і познайомилися. Чорне, як крило ворона, волосся, сережка в носі й у пупі, ніс прямий, із невеличким горбиком, середнього зросту, тугі, низько посаджені сідниці. Дуже сексуальна. Курва: їй завжди було мало!

Насправді, життя її не балувало. Типова пострадянська родина: молодший брат, молодша сестра, хвора мама, безробітний батько і трирічний борг за квартиру. На вулиці — середина дев’яностих. І жодна політична тварюка не думає про людей. Тож немає нічого дивного в тому, що вона стала повією. Саудівська Аравія — серйозна країна, Марина навіть сиділа там у в’язниці, але й заробіток був шаленим. «Ненавиджу арабів, — згадувала вона. — Вони смердять. Але за що їх люблю, так за те, що швидко кінчають і нескупо платять!»

Звісно, її депортували, і вона, чекаючи чергового закордонного паспорта, тимчасово влаштувалася працювати барменом «У Кості». Я приходив десь за півгодини до закриття, пив пиво і чекав, поки вщухне остання бійка, міліція забере останніх клієнтів, а Марина підрахує виручку. Ми брали з собою пиво, лише банкове, Марина любила йти по вулиці і пити пиво просто з банки — в Саудівській Аравії за це можна потрапити до поліції. Так вона насолоджувалася своєю свободою в Україні — пила пиво з банки на вулиці і спала з ким хотіла — безкоштовно. У неї не було вищої освіти, але вона доволі багато читала — казала, що батько привчив. Така собі освічена повія, українська гейша. «У нашій справі головне — вміти пиячити, не п’яніючи, у слушному місці вчасно сказати «yes» і назвати правильну ціну за годину!» — ділилася вона секретами професії.

Історія Другої світової — оригінальне хобі. Як на мене, то вона б спокійно могла викладати на цю тему в якомусь університеті. Я взагалі не дуже добре знаю історію і книжок читаю мало, точніше, взагалі не читаю, навіть газет. Я вірю лише в те, що бачу, у те, що можна помацати і перевірити, що можна довести. Я люблю життя: усе, що ворушиться, пахне, кричить... Мене мало турбує, в якій я живу країні, це Україна, СРСР чи Росія, хоча СРСР мені більше подобався, тому що не було кордонів і не треба було мучитись на митницях. Велика була країна — СРСР, нас усі боялися, і ця срана Америка сиділа тихо, як миша під лавкою! Іноді Марина мене просто вражала своїми безглуздими запитаннями.

— Як ти думаєш, хто переміг у Другій світовій війні?

— Ми перемогли.

— «Ми» — це хто?

— СРСР. Хіба є інші варіанти?

— Ти так вважаєш? Тобто держава, яка втратила щонайменше 30 мільйонів людей, витратила майже весь золотий запас — перемогла?!

Звісно, я зустрічався з нею не для консультацій з історії Великої Вітчизняної — ну, ви розумієте, але тоді я сильно образився — у тій війні перемогли Ми. І тільки ми! Або оці її розмови про бандерівців — я просто шаленів, коли вона одразу після сексу, наче навмисне дратуючи, знову заводила своєї.

— Бандити вони, зрадники — вони стріляли нашим батькам та дідам у спину! — кипів я.

— Правда? — знущалася Марина. — Твоєму діду вони стріляли у спину?!

— Моєму — ні, але ж...

Дуже тупо з мого боку доводити такі очевидні речі.

Років через два мені довелося пригадати ті розмови. Ми відпочивали в Карпатах, чекали на зупинці автобус. Старий вуйко, який продавав молоко і бринзу, розповів, як пройшовся по їхньому селу рейдом «Від Путивля до Карпат» партизан Сидір Ковпак. «Прийшли совєцькі партизани, забрали всіх дівчат за чотирнадцять. «Для нужд отряда», — так нам об’явили. Німці такого не робили. От і скажи, хлопче, за що мені любити твого Ковпака?» Вуйко не заплакав — лише так міцно стиснув сухою шорсткою долонею ясеневу палицю, що, здавалося, той ясень зараз заплаче замість старого. Не думаю, що він брехав. Та це не міняє суті справи.

Для чого я вам про це розповідаю, запитаєте ви? Для того, щоб ви зрозуміли: Віра — лише епізод. Випадковість, якій я не збирався підкорюватись. Я не бачив у цьому ні логіки, ні сенсу — я жив своїм, насиченим іншими подіями і людьми, життям. Хоча, якщо чесно, спочатку я елементарно злякався, бо аж ніяк не розраховував на якусь там дитину...

Ми йшли через Кримські гори. Кепська погода: весь час дощило, мокрі ноги і поганий настрій — взагалі, похід виявився повною протилежністю до того, що розповідав про туризм Роман. Ніяких тобі пісень під гітару навколо вогнища, романтичного настрою та «тісного кола друзів», зате дуже багато сварок, горілки і комах. Незвично маленькі, вони підлітали тихо й підступно, кусали боляче, жодні протикомашині засоби на них не діяли — справжні мутанти. Тож кожного паскудного вечора, вкладаючись спати, занурюючись із головою у спальний мішок, я зі слізьми на очах укотре шкодувала, що народилася людиною, а не жабою, для якої комахи — лише радість.

Я потрапила в гори вперше, до того ж я ще колола антибіотики і почувалася не дуже добре. А Роман став зовсім чужим. Якщо я чула за добу від нього більше трьох речень, це було свято. Саме там, у Криму, серед десяти людей, один із яких — чоловік, якого я кохала більше за життя своєї дитини, я відчула справжню самотність. Хоча якщо придивитися до ситуації уважніше, то це радше така собі антисамотність.

Сварилися через кожну дрібницю: кому за ким іти, кому розпалювати вогнище, чому Україна не Росія і т. п. Єдиний серед нас росіянин, Сергій, навпаки, все більше мовчав і дедалі більше пив. На моє питання, чи йому тут подобається, він тільки махнув рукою: «Я тут стараюсь не трезветь». Ми потоваришували, хоча він майже завжди був під чаркою: посьорбував собі коньяк, тихий, мовчазний і дуже до мене добрий. Мабуть, він, як і я, почувався дуже самотньо серед нескінченного дощу і всякчасних сварок. Здавалося, він взагалі не випускав фляжки з рук. «Віруню, ти не подумай, що я багато п’ю — зовсім ні, — сказав він, коли я здивовано глянула на третій аперитив перед сніданком. — Але, погодься: таку бодягу безглуздо слухати на тверезу голову». Я вже не могла дочекатися, коли ж ми, нарешті, кудись прийдемо. Але це і стало головною проблемою: куди йти, скільки йти, для чого йти? Плани змінювались по кілька разів на добу. Зрештою група розділилася, а ми з Сергієм вирішили спуститися вниз до траси і їхати до Сімферополя. Роман зрадів: «Я ж казав, що це не для тебе! Ти дуже домашня дівчина». Але ми обоє розуміли, що це кінець, фінал, фініш наших стосунків. Далі кожен мав іти власною дорогою. «Мені здається, ти тікаєш, — відгукнулась на прощання я. — Колись ти сказав, що не боїшся мене. Навіть якщо я знаю про тебе щось невідоме тобі. Тепер усе змінилося: я нічого не знаю, але ти боїшся...» Він знизав плечима і кисло посміхнувся. Боягуз!

Складаючи речі, Сергій довго шукав фляжку. «Чому річ, яка тобі конче потрібна саме тепер, завжди лежить на самому дні наплічника? — бурмотів він під носа. — При цьому не має жодного значення, куди ти її поклав напередодні... Яка гірка правда буденності! Те ж саме стосується і жінок...» Але дивно, що він шукав саме фляжку. Мені здалося, що він навмисно удавав пошуки, даючи нам з Романом ще один шанс. Не варто старатися.

Я вийшла в Харкові — треба було робити пересадку, а Сергій поїхав далі, до Москви. Я запитала на прощання, як він, окрім коньяку, вирішує внутрішні проблеми? Що думає про Бога? Чи вірить він у Бога? Я не знаю, чому саме отак, на пероні, саме в нього я запитала про Бога. Чесно кажучи, я ніколи про це серйозно не думала, але, мабуть, у житті кожної людини настає мить, коли вона питає себе про Бога. Знаєте, що він мені відповів? Він відповів, начебто склав рекламного ролика, начебто весь час, доки ми йшли тими горами, тільки й чекав, коли ж, нарешті, я запитаю в нього про Бога! «У тебе проблеми? Немає грошей? Не дають дівки? Ти не можеш дати собі раду? То поговори зі своїм янголом! Знайди його серед мільярдів інших! Бо він єдиний, хто ще не посилав тебе на хер!» — ось що він сказав. Грубо. Якщо чесно, я нічого не зрозуміла. Потяг загудів, гримнули вагони, а я так і лишилася стояти з наплічником на брудному асфальті харківського вокзалу, кліпаючи очима. Сергій помахав рукою, провідниця щось крикнула, і він зник у тамбурі. Він видався мені дуже справжнім. Розумієте, що я маю на увазі? Сергій був, так би мовити, людиною підвищеної кльовості. Таких досить мало. І вони, як правило, багато п’ють. Мабуть, від несвідомого внутрішнього відчаю.