...Алло, хто це? Знову з приводу книжки?

А звідки, товаришу письменнику, у вас номер мого мобільного? Ага, ну, ясна холера... Хіба ми не про все поговорили? Назвав сукою? Правильно назвав, я сука і є. Та сука, що дає, завжди краще за ту суку, що не дає, погодьтесь. Та Господь з ним, із тим Ромою, що ви за нього так учепилися, я вже і думати забула! А чого він чекав, цікаво? Кохання? Ми ж не коханці, так, спілкувалися по-приятельськи, еротично-порнографічно, так би мовити, проводили якийсь час разом. У нас, крім пива і травки, навряд чи існували спільні інтереси. Знаєте, як казав поет, «...кілька спільних оргазмів — не привід для щастя». Я з ним погоджуюсь, ага, з поетом. Ну, що ви таке цокочете? Ну, що «Марино-Марино»?! Ну, я Марина, і що далі? Я не зраджувала його, це геть неможливо. За визначенням, ферштейн? Ви хочете зустрітися і поговорити? Пробачте, я не працюю в Україні! Це я так пожартувала, я знаю, що у вас є дружина й діти, яких ви обожнюєте. Шкода, фотографію не показали, зазвичай, клієнти типу вас так і роблять... Не ображайтеся, це професійний гумор, сьогодні просто не мій день. Кепський настрій... Погодься, тепер одинадцята вечора, і хіба я не мала права подумати, що ти шукаєш пригод? Ні, я не можу ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра я скажу «бай-флай» батьківщині. Десь на півроку, не менше. Планую таки вийти заміж за якого-небудь багатого швейцарського козла. Є пару кандидатів, але, як на мене, замолоді. Близько п’ятдесяти років. Мені б кого під сімдесят, щоб довго не мучитися! Це вже не жарт, розумієш, так? Молодець. Так що питай тепер, по телефону. Чи всі мої колеги цікавляться історією України?! Ну, ти, письменнику, насмішив! От дурень! Купи собі повію і поговори з нею — хочеш, дам номер? Ні? Ну, в такому разі бувай.

Вона кинула слухавку на диван, подивилася на розкидані по кімнаті речі — відкриті чемодани нагадали роззявлені в позіхах пащі сумних бегемотів. Марина голосно розсміялася, підійшла до великого дзеркала і поправила зачіску. Красива і зваблива, як завжди, але настрій із самого ранку справді чомусь був кепським.

— Хто телефонував, Марино? Не тьотя Шура?

— Ні, мамо, не тьотя і не Шура. Спи, будь ласка, тобі завтра рано вставати.

— А хто?

— Мамо! Це Курт телефонував, із Цюріха! Питав, коли прибуває рейс.

Вона глибоко зітхнула і пішла складати речі далі. Ця поїздка мала бути важкою. Себто не простішою за інші.

Рішення прийшло не одразу.

Тієї ночі я довго думала над словами матінки Єфросинії, над життям черниць у монастирі, лежала, втупивши очі у стелю, гортала жіночі журнали, намагалася читати Біблію — марно, вона здалася складною і досить жорстокою книгою. Я міркувала над словами матінки про щастя — і доходила висновку, що ця відповідь значно точніша, ніж ті, що дає навколишній світ. Сергій благав вийти заміж і поїхати до Москви чи спочатку поїхати до Москви, а вже потім вийти заміж, потім грубо домагався. Пусте. Я вийшла після сповіді щаслива, така ж щаслива, як того ранку, коли наснився сон, така ж щаслива, як у дитинстві. Мені було легко.

Він терпляче чекав біля машини, трохи збентежений, із безліччю запитань у красивих сірих очах. Сергій не міг передбачити, що мої справи в монастирі будуть важливішими за його суто історико-пізнавальний інтерес, адже це він запропонував поїхати, а вийшло так, що йому тут нічого робити, крім як чекати і клацати фотоапаратом. «То як ти, Віруню, — нормально? Я тут нафотографував, хочеш подивитися? Красиво!» — «Ні, дякую, потім. Їдьмо додому». Він зрадів неймовірно, неправильно зрозумівши моє «додому». Ми мовчали майже всю дорогу. Того ж вечора, після відмови залишити його на ніч, Сергій, не на жарт розлючений, поїхав до Москви. Я просила не ображатися, але він, звісно, образився, хоча мав розуміти, що все це не мало жодних підстав — я маю на увазі наше гіпотетичне одруження. Я його не кохала, і він мене також. А якщо і кохав, то не мене, а спогад про ясну і чисту беззахисну дівчину серед Кримських гір. Я такою тоді і була і, думаю, мало чим змінилася у своїй суті, хіба що навчилася захищатися. І обгортка моя змінилася, стала яскравішою і банальнішою, але він не зміг її розгорнути, як і не зміг мене роздягнути. Тупцював навколо, як ведмідь-шатун у лютому ходить біля осики, дуріючи від недосипу. Навіть не смішно. Ні, він кохав не мене — він кохав спогад, і той спогад зовсім відрізнявся від того, що він бачив тепер. «Ти змінилася, Віро, ти разюче змінилася!» — мов звинувачення, кинув на прощання. Пробачте, хіба я винна, що ви вмієте кохати лише спогади?! Не знаю, якби Сергій запропонував тоді, на пероні харківського вокзалу, їхати з ним, — що б я відповіла, що б я зробила? Мабуть, тоді б я з ним поїхала, кинула все до біса — і поїхала з ним, із «людиною підвищеної кльовості». А тепер — ні. Це зайве. Навіть якби він покликав учора в ресторані, наприклад, за кавою, я б імовірно погодилась. Хоча б заради цікавості — перевірити: можливо, він той самий янгол, який має ліцензію на моє щастя? А тепер — ні. Тепер я точно знаю, що він згаяв свій янгольський зірковий час. Так часто стається — нас кличуть або не тоді, коли ми готові йти, або зовсім не ті, хто мав би кликати.

Пошепки. Я прогнала його пошепки. Я шукала у власному житті, шукала у спогадах людину, якій не доводилося брехати, — і не знаходила. Шукала-шукала і не вишукала. Я була в розпачі від такого несподіваного відкриття. Не можу стверджувати, що прийняла слова про щастя матінки Єфросинії за абсолютну істину, але я прийняла їх на віру, зрозуміла, що завжди відокремлювала істину від віри, і це моя помилка. Тієї ночі я шукала людину, якій можу не брехати, і зрештою лишилася наодинці з собою.

Пошепки, перед дзеркалом, наче перед іконою.

«Ага!» Я почула «ага!»

Я сиділа на лавочці біля двору і гралася з сонечком і кущиком жасмину. Сонечко світило на жасмин, легкий вітерець гойдав того, а я заплющувала то одне, то друге око і намагалася спіймати сонячне проміння. Жасмин бавився зі мною, гойдався під вітерцем, ховав у собі сонце, а потім несподівано відпускав, підморгував — і ми разом сміялися, а сонечко ласкаво і мудро усміхалося, і мені було тепло-тепло, гарно-гарно. І тут я почула дзвінке, наче крик весняного птаха, «ага!» — і серце обірвалося. Вона йшла вулицею, як завжди, в зеленому пальті, яке з неї не знімали ні взимку, ні влітку, мов ялинка, голова замотана хусткою так, що видно тільки обличчя, і тримала в руках коротенький саморобний ніж. «Ага, — так кричала вона завжди і махала руками, наче крилами: — Ага!» Нікого і нічого в дитинстві я не боялась так, як Валі, божевільної сусідської дівчини, хоча вся вулиця знала — і я це знала — вона ніколи нікому нічого поганого не зробить, вона була зовсім сумирною.

Я втекла у двір і в розпачі, перелякана, прислухалася до звуків і знову чула «ага!», від якого мурашки ще швидше бігли по спині. Тихенько підійшла до паркана і зазирнула в щілинку. Страх і можливість непомітно спостерігати наче прикували до землі. Валя терпляче різала тупим ножем жасминову гілку — мабуть, щоб потім, як завжди, сидіти на лавочці й стругати, доки в руці не залишиться зовсім маленька галузка, яку вона, як і решту таких маленьких галузок, покладе під подушку. Нарешті жасмин підкорився, вона взяла галузку в рота і, не виявивши ні радості, ні смутку, подивилася в мій бік. Здалося, погляд прошив мене наскрізь. Наче і не було ніякої схованки, ніякого паркана, наче я стояла поруч, а вона, маленький зелений птах-ялинка, дивилася на мене з висоти власного польоту! Валя ще раз дзвінко сказала «ага!» — кивнула головою, ніби вітаючи з перемогою, махнула руками, імітуючи крила, — і зникла. І тут я прокинулася. Це сон! Точніше, сон-спогад. Я лежала на вузькому ліжку і дивилася в стелю келії, намагаючись зрозуміти, чому саме таким мені наснився перший сон у монастирі.

Дихати. Спостерігати за собою. Відкривати себе знову, без інтершумів, без щоденних клопотів, без клопотів про хліб насущний, нові сукні або черевики, без телефонних дзвінків, без чиїхось поцілунків, без клопоту і страху, що залишишся без чиїхось поцілунків. Дихати. Спостерігати за часом, який, мов теплі промені сонця або холодне сяйво місяця, грається з тобою. Убиває тебе. Гратися з ним і йти його лабіринтами. Пропадати в його безкінечних дзеркалах, невпинно натикаючись на глухі кути, але все-таки йти. Відчувати, що ти з ним нарешті рівня. Нікуди не поспішати, дихати. І далі — тільки небеса. А небеса — це і є безкінечність. Це там, де час не владний над тобою. Це там, де тебе не існує.