Остап дізнався, що Віра в монастирі, від своєї матері, Тетяни Леонідівни.

Він не знав, що скаже Вірі, не знав, як вона сприйме його появу, але він хотів її бачити. Бажання гнало Остапа по розбитій сільській дорозі, він тримав кермо і подумки перебирав спогади: як вони роздивлялися малюнки у книжці «Діти капітана Гранта», а Ромка, її молодший братик, пухом йому земля, крутився під ногами й заважав, як потому обідали всі разом — їхні мами, Віра, він, Ромка; як гуляли Хрещатиком і, звичайно, смакували морозиво — дивне, солодке київське морозиво, якого немає в жодному місті світу... Остап інколи уточнював у селян напрямок, і вони вказували дорогу, доброзичливо усміхаючись. Остап із подивом роздивлявся цей новий для себе світ українського села — йому, дитині міста, все було навдивовижу. Навіть корови, які перегородили дорогу, викликали захоплення, не кажучи про лелек, гнізда яких були рясно вимощені на стовпах. Це був маленький пролог для всіх наступних його подорожей, написаний чиїмось чудесним пензлем напрочуд жваво і щиро.

...Нарешті біля церкви він побачив ще одну монахиню, але не молоду, а досить поважного віку — пряму, високу, міцну, з ясним і твердим поглядом та безкровними губами. Остап подумав, що було б дуже добре, якби вона виявилася матінкою ...як її там?..

Він коротко виклав свою справу, але це виявилася зовсім не матінка Єфросинія, а з такою справою — тільки до неї, бо ніхто не знає, як кого називали там, у тому житті: у всіх монахинь тут нове життя і нові імена...

— А де можна знайти матінку? — запитав Остап, який уже втрачав терпіння.

— Тепер її немає, вона в адміністрації, — сухо відповіла черниця.

— А коли вона повернеться?

— Я не знаю, пробачте, — відповіла стара, розвернулася і пішла.

Але в адміністрації сказали, що матінка сьогодні не заїжджала. Остап знову розіграв комедію і відрекомендувався художником, і мила дівчина порадила звернутися до головного редактора місцевої районки. Він приїхав до редакції, але там сказали, що «головного» тепер немає, він на обіді: «Завітайте за годину».

Цю годину Остап просидів у закладі, який не був вартий назви «кафе», хоч так і було написано на дверях. Пережовуючи несмачні пельмені і сьорбаючи ніякий чай, він розмірковував над своєю долею шукача Віри. Нарешті година минула, він знову піднявся раритетними дерев’яними скрипучими сходами на другий поверх, і — о диво! — головний редактор був на місці. Він сидів у кутку кабінету за старим чорним столом під великим чорно-білим плакатом «Літературна Слобожанщина» і курив смердючу сигарету. Уважно вислухавши проблему, редактор одразу ж зателефонував до монастиря — в результаті хвилин за двадцять Остап знову стояв біля відкритих воріт небесної обителі, але цього разу на нього чекали. Молода монахиня, та сама, яку він зустрів першого разу.

— Матінка Єфросинія перепрошує, але сьогодні вона не зможе з вами зустрітися. Її терміново викликав владика.

— А коли вона повернеться?

— Мабуть, що завтра, — монахиня спокійно дивилася йому в очі.

— Лише завтра?!

— На жаль, більше нічим не можу допомогти. Приїжджайте краще у травні, на свято ікони прийде багато людей. До побачення! — сказала монахиня, ще раз зиркнула на Остапа темним поглядом. — Щасливої дороги.

На прощання вона начебто звабливо усміхнулася, але Остап подумав, що це неможливо апріорі — звабниця черниця. Та усмішка переслідувала його потім довго, кілька років приходячи у снах. У тих снах він обіймав і цілував юну звабливу рудоволосу монахиню, намагався зірвати з неї грубу куфайку, припасти губами до грудей, він уявляв їх великими, розкішними, з твердими темними сосками, але, як тільки куфайка падала долу, сон уривався, і Остап, неймовірно збуджений, прокидався — і ще кілька секунд лежав, не ворушачись, із заплющеними очима, тихенько видихаючи хіть. Рудоволоса монахиня перестане снитися лише після вибуху. Але про все те, що незабаром відбудеться, у повному розпачі стоячи біля воріт монастиря, Остап ще навіть і не здогадувався. «Мене витрутили! Мене просто обдурили — і витрутили! Як не соромно їм брехати, дивлячись просто в очі!» — кипів він.

— Та не може такого бути! — здивувався редактор районки і плеснув у долоні. — Не може бути! Я негайно наберу матінку Єфросинію на мобільному!

Він потицькав пальцями у слухавку, і раптом, перепросивши, вибіг із кабінету. «Я на хвилиночку, зараз, там на мене люди чекають!» Поки редактор спілкувався з відвідувачами, Остап розглядав плакат «Літературна Слобожанщина», виданий, напевне, не пізніше кінця вісімдесятих. В одному з інженерів людських душ, тобто місцевих знаменитостей-письменників, звісно, членів Спілки письменників України, жодного прізвища з яких він ніколи в житті не чув і чиїх книжок ніколи не те що не читав, а навіть і не бачив, він упізнав головного редактора районки. Тільки цей, на фотографії, молодий, з великою кучерявою шевелюрою, в костюмі й краватці, весь такий радянський, а той, що говорив оце по телефону в коридорі, уже в літах, лисий, у неформальних чорних шкіряних штанях, які щільно обтягували короткі ноги, і гостроносих черевиках. «Дивні метаморфози відбуваються з...» — але додумати Остап не встиг, бо, сяючи від задоволення, повернувся редактор.

— Справді, вона поїхала до владики, — доповів він. — Терміново викликали. Матінка перепрошує, що так сталося... Знаєте що?! Приїздіть сюди краще у травні, буде свято ікони, прийде багато люду, чудова служба...

Остап подумав, що повертатися завжди чомусь швидше, аніж кудись їхати. «Чому дорога до мети завжди довша, аніж дорога від мети? Тобто чому повернення у свідомості людини — завжди швидший процес, ніж процес досягання мети, навіть у такій начебто простій справі, як подорож? Час плине зовсім не однаково, хоча відстань, кілометри лишаються тими ж?» Та відповіді не було. На жаль. Бо, можливо, ця відповідь і є відповіддю на запитання, в чому ж таки сенс життя, хто знає? Можливо, час стискається в людській свідомості, але якщо так, то можна навчитися регулювати процес, маніпулювати часом, тобто можна жити сто і двісті років, а можна — і безкінечно, стати безсмертним, майже богом! Він згадав, як говорив про це колись із Вірою, йому знову стало сумно, і в животі неприємно загурчали пельмені.

...Мені поки що невідомо, чи шукають нас.

Позаду, за спиною, лишилося понад два роки мого майже добровільного ув’язнення. Я не змогла (та, мабуть, і не могла) змінити ні себе, ні чоловіка, в якого закохалася через його листи до матері, я не могла змінити власну долю. Тепер я тікаю від них, але від себе, як відомо, не втечеш.

На щастя, нам вдалося сісти на транзитний автобус і доїхати до Бєлгорода. Малий прокинувся лише в салоні, і то ненадовго, тільки для того, щоб поїсти, а потім знову засопів. Ми переночували на якомусь будівництві. Уранці я домовилася з таксистом, і він відвіз нас у Суджу. Я так втомилася, що сили почали мене полишати. Але Сашко, мій маленький син, Олександр Олександрович, поводився так, наче все життя переховувся від ФСБ та «омону».

Кордон ми перетнули спокійно, домовилися з людьми в селі за не надто й великі гроші. Нас перевели надвечір. З одного села в інше, просто через дорогу, через перехрестя — ми лише перестрибнули через велику калюжу — і все, ми майже вдома! Прикордонники зробили вигляд, що нічого не сталося, ніби ми по глечик сметани сюди завітали, молоді такі хлопці й офіцер лише трохи старший... І це вже було інше село, і це вже була наша країна, це була моя країна, і я чомусь відчула себе сильнішою і впевненішою — певне, зрозуміла, що врятована. Поруч ішли чотири китайці, такі маленькі, наче карлики, за селом їх одразу підібрала вантажівка з причепом. Вони залізли під просолені коров’ячі шкіри і, прощаючись, помахали руками. Їм ще далеко їхати, я розуміла їх тоді, як ніхто...

Ми переночували у якоїсь бабці на теплій печі. Вона нічого не питала — мабуть, звикла до таких гостей, — тільки дала маленьку подушку для Санька і молока з хлібом і медом. Ми відігрілись і виспались, а зранку нас вивезли машиною за митницю до автобусної зупинки.