Уранці доріжки залишилися неметеними, а птиця — негодованою.

А через кілька тижнів — на прощання — розмова з матінкою, папірець з адресою лікаря у кишені і скручені у трубочку гроші. Віра взяла лише необхідні речі: зубну щітку, пасту, мило і невеличкий тканий кимось із сестер рушник.

Після монастирської тиші столичний вокзал приголомшував, збивав із пантелику, і Віра, коли стояла в черзі по жетончик, відчула, як тіло, волосся й одяг пахнуть несвіжим потягом, наче несуть на собі негативну людську енергію, стреси й нерви подорожей плацкартою. Їй захотілося зняти все просто тут, у метро, скинути одяг, мокрі чоботи — і залишитись голою, а потім стрибнути вниз і лягти вздовж рейок, очікуючи потяга, щоб той підхопив її, наче долонями — і вивітрив бруд і жахливі запахи...

Електронний годинник показував 13.21 і 2.01, потім 2.02, 2.03, 2.04, наближаючи черговий експрес. Люди, очікуючи, нетерпляче вдивлялись у велике чорне око тунелю. Через хвилину замайоріло світло, потяг стрімко наближався, й обличчя людей ставали рішучими і напруженими, юрба готова була стартувати, і коли потяг зупинився, натовп став одним міцним муром навпроти дверей. Віра, безсило прихилившись до стіни, дивилася, як люди кинулися до вагонів. Пасажири виходили, розгублено відштовхували тіла і валізи, а потім, пробившись крізь дикий вир, заспокоювалися, відчувши непохитну міць перону. Поставивши речі додолу, вони лише на мить кидали поглядом на годинники — і стрімко бігли до ескалатора, де вже стояли спритніші й міцніші за них, ті, хто вже виграв коротеньку гонку життя на цьому етапі. Віра подумала, що, мабуть, це і є та головна ціна, яку треба заплатити за повернення, — час знову бере гору, вона знову стає його полонянкою... Потяг рушив, і на годиннику засвітилися цифри 00.01, 00.02, 00.03, наче рахуючи миттєвості, які наближають до смерті.

Вона доїхала до Хрещатика — від вокзалу всього три станції — і здивувалась, як змінилася вулиця: скільки нових яскравих магазинів, скільки осяяних різнокольоровими вогниками реклам, скільки красивих автомобілів, скільки наметів, скільки людей — море людей, які стояли великим помаранчевим колом на майдані під прапорами і щось ритмічно вигукували! Та її подив був недовгим, радше навіть миттєвим: в низу живота боліло, хотілося їсти й попити гарячого чаю, і Віра несміливо спустилася в підземний перехід.

Вона чомусь не наважувалася телефонувати, наче боялася, що єдина ниточка, єдина надія, яка може гарантувати тепло та спокій хоча б на добу, зникне. Лишилося гривень сорок, але цього вистачило, щоб скромно поїсти і, головне, випити дві чашки гарячого чаю з цитриною. Після обіду Вірі знов стало зле, її знудило в туалеті, але добре, що це сталося саме в кафе, а не серед вулиці чи в метро...

Минулу ніч вона ледь витримала. У вагоні не було чим дихати, серце вискакувало з горлянки, її нудило кілька разів. Вірі дісталося нижнє місце, але одразу лягти не вдалося — люди сиділи щільно, як курки, і прогнати їх вона не наважилася. Вона сіла, схиливши голову і руки на стіл. Віра думала про Бога: вона питала Бога, чому той знову покинув її, бо вже відчувала голос близької трагедії — Той, хто жив у ній, хотів незабаром піти. Вона питала в Бога, чи є той взагалі, чому Він із нею не розмовляє, чому не подасть бодай одного знаку, не скаже бодай одного слова, не підкаже, що вона має зробити, щоб уберегти себе — і вберегти Його? Потяг став. Певне, якась велика станція, бо багато людей вийшло з вагона, і місце звільнилося. Нестерпно боліли поперек і голова, та тепер можна було спокійно лягти і заснути. Потяг знову рушив і почав набирати швидкість, колеса відбивали час: так-так, тік-так, тік-тік, і жах смерті залізним кулаком притиснув Віру до полиці. Вона тихо заплакала. Людей у вагоні стало менше, але спокою — ні на йоту, наче всі жили в різних часових поясах. Грюкали двері, миготіло світло, рюмсала дитина, злізаючи зверху, щось нерозбірливо бурчав у сиву бороду не зовсім тверезий дід — Віра навіть не зауважила, коли він з’явився у вагоні. Похитуючись, він рушив до туалету — тхнуло перегаром, і Віра відвернула обличчя до вікна: темно, ані вогника, як у дикому степу. Дід шумно і незграбно почав стелитися, й інтелігентного вигляду жіночка, висунувши голову з-під ковдри, невдоволено зробила йому зауваження.

— Ви п’єте молоко? — дід сказав це так просто, наче вони були давніми знайомими.

Віра підняла голову і сказала, що так — звісно, п’є. Розмовляти зовсім не хотілося.

— Але хіба ж то молоко?! Хіба у ваших міських магазинах є молоко?! То ж вода! Вам треба завітати до моєї бабці, моєї старої, вона вам дасть покуштувати справжнього молока, з-під корови! Ви пили коли-небудь молоко просто з-під корови?

— Лише в дитинстві.

— Це нікуди не годиться! — вигукнув дід. — А ви знаєте, які в нас на Франківщині гриби? — І зайшовся смачно розповідати про різні гуцульські страви. Його голос видався Вірі добре знайомим, але вона ніяк не могла пригадати, де і коли його чула. Може, в монастирі, коли молилася? Дивно, але від розмови ставало легше. Головний біль почав поволі зникати, в душі від рецептів сиру і бринзи, від рецептів приготування грибів запахло не безнадійністю, а карпатським лісом і полонинами. Картини, які змалював у вагонній напівтемряві приємним, зовсім молодим голосом дід, видавалися такими реальними і такими чудесними! Крізь дрімоту вона запам’ятала, як дідусь та інтелігентна жіночка вклали її у постіль і накрили ковдрою...

...А ще в туалеті кафе вона побачила кров. Небагато, одна маленька червона крапелька на сірій тканині, але Вірі стало страшно. Знову різко заболіло в низу живота, в голові закрутилося. «Це вже край!» — подумала вона і ледь не втратила свідомість.

Насправді, ми не знаємо, що з усього цього вийде.

Ми — це мама Рая й тато Володя. Ні, ми не стали жити разом, це неможливо, ви ж розумієте... І ми це добре розуміємо, і не прагнемо змінити те, що змінити неможливо. Тепер ми підтримуємо стосунки. «Підтримуємо стосунки», — ну, є такий вислів, який може нейтрально охарактеризувати взаємини між людьми, які не хочуть додавати до стосунків чогось емоційного або сталого. Так зручніше. І спокійніше. Це нас влаштовує.

Разом ми прагнули розшукати Віру. Начальник обласної міліції підняв на ноги всі служби, але її ім’я ніде не фігурувало: ні в списках тих, хто змінював прізвище, ні в списках тих, хто виїжджав за кордон, ні в списках тих, хто потрапив до моргу, ні в списках тих, хто зник безвісти. Вона наче крізь землю провалилася. Ми не знали, що робити далі. Ніхто нічого не знав. Майже ніхто і майже нічого! Ми спілкувалися з її подругами, з колегами, і лише директор фірми, Георгій Іванович, такий солідний сивий дядько у червоній краватці, зміг навести хоча б на якийсь слід, дав маленьку зачіпку. Він сказав, що останнім, хто спілкувався з Вірою близько, був якийсь Сергій із Москви — начебто кликав Віру заміж. А в один із понеділків Віра прийшла на роботу й звільнилася, нікому нічого не пояснюючи, навіть не дочекавшись зарплатні і директора з відрядження. Властиво, з’явилася хоч якась версія: Віра вийшла заміж і поїхала до Москви. Хоча малоймовірно — так заміж не виходять. Так тихо, мається на увазі, — мала б знати хоча б одна людина.

Так чи інакше, але з часом ми вийшли на той монастир. На цю ідею — шукати в монастирі — нас наштовхнув давній, ще за ментівськими часами, знайомий Володі, ми його називали «генералом бомжів». Він керував крадіями металобрухту. Володя відніс йому стару шкільну фотокартку Віри — новішої в нас не було, — і через кілька днів Генерал зателефонував і розповів дивну історію про одного зі своїх підопічних. Ми поїхали в монастир навмання, з безнадії, і дізналися про те, що Віра пішла звідти два тижні тому.

Тепер ми не знаємо, де наша донька. Тому ми вирішили зробити, так би мовити, спільну заяву: ми прощаємо одне одному все. Заради нашого сина Ромки, якого вже не повернеш, заради нашої доньки Віри, яку, віримо, ми знайдемо. Нарешті, заради тих двадцяти щасливих років, які провели разом. Амінь!