— З тобою? А хто ти? Із чим саме відбувалося, з тілом чи душею?

— Мені важко, чесно кажучи, відокремити тіло від свого Я. Усе чи майже все, що я робив у житті, я робив для нього. Я мало що робив для душі, принаймні, свідомо. Але я так розумію тепер, що робив для неї також немало, тобто все, що я робив для тіла, було продовженням душі, її бажань і намагань. Але мені більше подобається інша версія божественного. У ній боги і люди — майже одна родина. Боги не цураються людей, інколи навіть одружуються, боги живуть десь там, на Олімпі чи якійсь іншій горі, Кайласі чи Памірі, але ж і серед людей також, вони допомагають, карають, але, по суті, і люди, і боги — одна порода. Просто боги — це, так би мовити, удосконалені люди. Найвища каста людей, наділена надзвичайними здібностями і можливостями. До речі, Ісус — син Бога і людини, оціни традицію. Але цей Бог, ці боги, яких, щоб у них вірити, треба боятися, а потім чекати на їхню милість після смерті, — ні, цей Бог, в усіх його подобах і релігіях, мені не до смаку. Як і не до смаку Будда, який закликає відмовитись від життя, нашого прекрасного життя! Дуже песимістичні персонажі...

— Не зупиняйся, продовжуй!

— Якщо насправді уявити таку ситуацію, яку ти описав, то я б, мабуть, нічого не міняв. Жив би як жив, а потім пішов би шукати Шейху. Можливо, я б використав ті двадцять шість хвилин саме так: наклав би на себе руки або зірвав навмання вибухівку посеред натовпу. Якби Бог сказав таке, настав би хаос. Божевілля і хаос.

— Можливо, колись створивши Всесвіт із Хаосу, Бог тепер вирішив привести все в початковий стан. Всесвіт просто скрутиться в кілька чорних дірок — і все, кінець. Або — новий початок. А яку це Шейху ти б шукав?

— Та так, нічого особливого. Це такий образ, метафора смерті. І кохання. Вселенської, знаєш, такої неосяжної любові до життя. Потім якось розповім...

— То ти б пішов на пошуки смерті і любові до життя? Не вбачаєш парадоксу?

— Можна і так сказати. Ні, не вбачаю.

— А що далі?

— Хер його знає, Спок, що там далі. Сподіватимемося, що Він таки не висунеться з-за хмари. А якщо висунеться, то скаже щось приємніше.

— Або просто насупить брови, грізно так подивиться на нас і помахає погрозливо пальчиком!

— Брови? Ти вважаєш, у Бога є брови?

— Коротше, чувак, немає ніякого похмурого дядька на ім’я Бог! Зрештою, він ще не виглянув із-за хмар і нічого не сказав, тож можна не хвилюватися.

— Мені здається, вже виглянув.

— Хто!? Сам Бог-Отець?!

— Може, і не Отець, не знаю: я погано розбираюся, хто там хто. Але, найпевніше, таки дядько. До того ж не дуже рідний. Так, десята вода на киселі. Дядечко на ім’я Бог.

І ми випили. І я почав шукати бомбу. Я ще не знав, що з нею робитиму, але точно знав, що вона мені вкрай необхідна.

«Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини» — мені завжди подобалися анархісти. Але я не анархіст і не комуніст — ніякої політики! Людей убивають купами. Держави виконують смертні вироки майже щоденно, під колесами автомобілів, у пожежах тощо гинуть десятки тисяч людей щодоби. То чому я не можу виконати свій вирок на власний розсуд? Зважаючи на те, що вироки держав щодо своїх громадян часто-густо аж занадто сумнівні? Просто ніякого порівняння! Держава — це лайно, яким годують щодня, щоб заткнути нашій волі пельку і тримати на коротких ланцюгах. То хто над нами встановив такий порядок і хто скаже, що він справедливий? Держава чи, може, Бог?! І чим холоднокровне вбивство одного фізичного тіла гірше за щоденне повільне вбивство мільйонів душ? Я жив як жив, я намагався бути гарною людиною, але все, до чого я дійшов, — ось цей пульт і ця ось бомба. І я вважаю свій вибір переконливим і логічним.

12. Зустріч

«Він має сидіти там...» — ці слова з самого ранку запали мені в голову.

Був кінець серпня чи початок вересня — я вже не пам’ятаю точно. Стояла шалена спека, ноги вгрузали в асфальт, ніби в огидне желе. Місто наче вимерло. Я запізнювався у якійсь справі, на мене хтось чекав — не пам’ятаю вже хто. І коли я вже майже наблизився до омріяного приміщення з кондиціонером, Гогі й Магогі, мої чортенята, раптом скочили на землю. Вони вперше поводилися так: подивились на мене уважно і серйозно мерхлими маленькими оченятами і показали щурячими хвостами дорогу. Мені треба було завертати зовсім в інший бік, але чортенята наче сказилися: вимагали йти за ними, рішуче показували напрямок, хапали за ноги, кололи маленькими ріжками у спину і легенько підганяли, наче батогами, хвостами. Я підкорився.

Урешті, ми потрапили в міський парк. Трохи поблукавши поміж дерев алеями, ми вийшли на широку галявину. Дивно: в усьому парку, в усьому місті стояла скажена спека, а тут, на цій галявинці, було прохолодно і лежали купи жовтого та червоного листя. Посередині, на лавочці, наче той Воланд, сидів Федорченко, головний лікар божевільні.

— О-о! — радісно протягнув він, — скільки літ, скільки зим! Як я радий вас бачити, друже! Мені вас так бракувало! Яка приємна випадковість!

Ми обійнялись. Від нього відгонило коньяком.

— Давно чекаєте?

— Та можна сказати, що все життя! — відповів він й осміхнувся. — Присядьте, відпочиньте.

— Дякую, дуже поспішаю, — відповів я, але сам чомусь сів.

— На ваше щастя, в цьому місті немає трамваїв! — пожартував Федорченко.

— Чому ж на моє? На Берліозове!

— Так, маєте рацію, на Берліозове. Зіграємо? — На лавочці звідкілясь з’явилася шахівниця.

— Я не граю. Зав’язав.

— Я знаю. Але по старій дружбі?! — І простягнув дві руки, стиснуті в кулаки. — Яку обираєте?

— Ліву.

— Сподіваюсь, це не з політичних уподобань? — Він знову всміхнувся і розкрив кулаки — у лівій долоні лежав білий пішак. — Бачите, вам щастить. Прошу!

Я почав традиційно для наших поєдинків, щоб нічого не ускладнювати: Е2-Е4 — і натиснув кнопку таймера.

— Добре, — промовив Федорченко, — ваш час пішов. — І зробив хід у відповідь.

Я грав класно, я грав затято й розумно, я хотів знищити його швидко й блискуче, але він однаково грав краще. Я був збитий із пантелику: я зіграв із ним у лікарні не одну сотню партій, але ніколи він не грав і наполовину так сильно, як тепер. Цього не можна навчитись, такої шаленої гри взагалі не можна навчитись, це дається само собою, як дар, це я добре знав, колись я кинув шахи саме тому, що зрозумів, що ніколи не зможу грати саме ось так. Він грав, без сумніву, геніально. Мої шанси зменшувалися з кожним ходом, із кожною хвилиною, я втрачав і час, і простір, і якість, і кількість. Нарешті, все стало зрозуміло, я потрапив у цейтнот, і, хоча в білих ще вбачалося кілька начебто непоганих варіантів, неминучий кінець був лише справою часу, було зрозуміло, що партія вирішена.

— Може, нічия? — запропонував я. — По старій дружбі?

— Ні, мій друже, цю партію ви програли. Вам шах.

Я дивився то на дошку, то на таймер. Раптом у горлі став якийсь неприємний клубок і загуло в голові, перед очима попливло. У мене ледь вистачило сили підняти руку, щоб зробити черговий безглуздий хід, який міг хіба що продовжити цю безглузду агонію на рік, на два, може, на десять чи на двадцять років, але не встиг — червоний прапорець, зрадницьки здригнувшись, упав. Десь прокукукала зозуля: «Ку-ку!» — сказала вона коротко — і затнулася.

— Співчуваю, але ваш час вийшов, — промовив задоволено Федорченко і поклав білого короля на дошку. — Партія!

Я тупо дивився на нього.

— Невже ви сподівалися в мене виграти? Невже ви думали, що, вигравши десятки, сотні нічого не вартих партій, ви зможете перемогти в найважливішій?

Я зціпив зуби від безсилля — мені хотілося знести одним махом усі фігури на землю і вдарити лікаря дошкою по голові.

Він посміхнувся і примружив око.

— Навіть не думайте. Не варто. Краще б вам було стати музикантом, як радила мамочка, і грати, наприклад, на лірі, ніж у шахи. До речі, ви знаєте цей міф про Орфея та Евридіку?