— Сувенір, — сказав я і майже по-панібратському йому підморгнув.

Скажи-но, дядечку, адже не дарма Москва, спалена пожежею, віддана французам? Так, були люди, були часи…

Я сидів у ресторані готелю «Росія», де призначив Ібрагімові «стрілку», і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редьку хвостом догори, і навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька й уявляв, як цей чорт-козі-дядько стоїть за шторою одного з тих вікон, коли Сталін стріляє Блюхерові в лице. Мені б тепер такого родича. Але немає Сталіна і немає вже троюрідного брата батькового дядька.

Так, були люди… А тепер (якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса) внизу повзають якісь непідковані блохи — ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чумарці (ряжений), що підтюпцем подає мені горілку «Русская тройка» (ну який же новий руський не любить швидкої їзди? — а я серед них найновіший, щойно отримав громадянство), підносить оладки з чорною ікрою, осетриновий шашлик, ну, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.

Це я вдруге у своєму житті в Москві, уперше сюди нас привіз дядечко Толя чи не того ж року, як востаннє вийшов із Лук’янівської тюрми, коли проголосили Акт незалежности, й аятолла вирішив справдити свою давню мрію — вистрелити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому козацьку гармату у Львові, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми розпакували гармату, всі показували на нас пальцями й гукали: «Ряжаниє, ряжаниє!» Дядечко Толя підніс сірника, гармата шмальнула дай Боже, і якби була набита не газетами «Незборима нація», а чимось серйозним, то не знаю, чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися каґебісти й міліціонери: «Что такоє, кто ви такіє?» — і дядечко Толя їм пояснив, що це делеґація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежности. «Молодци хахли», — сказав тоді один симпатичний каґебіст-демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.

А свої ні, свої нам ще довго вибивали ребра й зуби, поки я одного разу також не витримав, перевірив себе на вгодованому беркові[38], що мав якраз таке підборіддя, як обцас мого черевика. І коли я зробив йому цю примірку, то берка списали з міліції за інвалідністю, а мене вибракували з університету за участь у незаконному військовому формуванні, дарма що такого формування фактично не було, а була тільки погрозлива назва «Холодний Яр» і, звісно ж, найстрашніше українське гасло «І повіє новий огонь з Холодного Яру». Щоправда, цього гасла вже ніхто не боявся, окрім самих українців, які увічнили його лише в назві горілки і пили переважно за те, щоб ніколи не було війни.

Але я одного разу запитав Асю цілком серйозно, — та чого тут правду ховати, запитав після того, як ми вперше з нею зляглися у яблуневому садочку біля університетських гуртожитків на вулиці Ломоносова, яку ми називали Лупиніс-авеню, — так от, я тоді запитав Асю, котра потемки шукала в траві свої колготки, чи піде вона зі мною до Холодного Яру сестрою-жалібницею (сестра, сестра…), і вона як майбутній професійний медик сказала «піду», ще й процитувала Пісню над піснями із Біблії, яка тоді в нас тільки входила в моду: «О, коли б ти мені був за брата, що перса ссав в нені моєї, коли б стріла тебе я на вулиці, цілувала б тебе, — і ніхто мені не докоряв би». І то вже майже дійшло до інцесту, коли після другої цитати: «Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, — і нутро моє схвилювалось»… — я роздер на ній щойно зодягнуті колготки і споживав свого стільника разом із медом своїм.

А потім лежачи навзнак і дивлячись, згідно з усіма правилами кохання, в зоряне небо, спитав прозаїчно: «А ти знаєш, як загинув отаман Холодного Яру Василь Чучупак[39]. Ні? Його наздоганяла червона кіннота, й ось коли вже отаман, що також мчав верхи, був у безпеці, його кобила англо-арабка Зірка раптом зірвалася за жеребцями, розвернулася й побігла прямо на кінноту. Потрапивши в оточення, Чучупак вистріляв усі набої із «Люйса», а потім і сам застрелився. Тому й тепер місцеві селяни кажуть: «Василь загинув через кобилу».

Ось так, почали з Пісні над піснями, а закінчили пророцтвом, що справдилось, — може, тому мене іноді переслідують сугестії кентавра, як оті, що напосіли були в прізоні.

Я запалюю вже третю товсту сиґарету «Gitanes». Ібрагім запізнюється. Він, як і Муса, ревнує мене до привілейованої ролі у цьому завданні, ревнує до Хеди, і цим запізненням хоче показати, що я тільки виконавець, а керівник операції — він. Я його ще не бачив увіч, тільки розмовляв телефоном, однак і на відстані відчув цей уражений гонор, зверхній смішок, коли я сказав, що чекатиму на нього в ресторані готелю «Росія» — не найкращому місці, звісно ж, для конспіративних зустрічей, але я не знав Москви і повівся, як наївний провінціал-азіят, котрого насамперед тягне до лобного місця на Красній площі.

Нарешті на вході, який я пантрував боковим зором, з’явилася особа, що явно представляла непредставлену націю, тому я прибрав позу, гідну, щонайменше, доктора Майкла ван Прааґа. Проте й особа справляла враження: худий, сухожилий, він так упевнено, безпомильно рушив до мене, що якби від нього падала тінь, то вона перекидала б столи, повз які він проходив, разом з клієнтами.

Даремно я набундючився.

— Вас чекають унизу, — сказав неп[40] і так само залізно пішов у зворотному напрямку.

Мені нічого не лишалося, як і собі не поспішати: розрахувавшись з офіціантом, я допалив сиґарету, тоді повагом, перевальцем пішов до ліфта. Тут мене терпляче очікував неп, і ми спустилися вниз, туди, де на слизькій бруківці ковзалися непідковані блохи.

Недалечко від того місця, де колись американець-чудопал Руст посадив свого літачка, безперешкодно подолавши всі кордони, стояв антрацитовий джип-могила, і тільки тут неп чемно, але з гідністю відчинив мені задні дверцята.

Я сів поруч із вишукано костюмованим джентльменом, розуміючи, що це, нарешті, і є Ібрагім, а неп скочив на переднє сидіння, де за кермом сидів його цілковитий аналог, точнісінька копія, що дозволило мені відразу охрестити цих близнюків Смітом і Вессоном.

— Поговоримо тут, коротше, — сказав Ібрагім, — тут, коротше, найнадійніше місце, коротше, а готелі, та ще такі, як «Росія», коротше, завжди були кублами фіскалів. — Заледве не після кожного слова він встромляв оте «коротше», хоч від того виходило вдвічі довше. Та я був згоден із ним, що розмовляти в «могилі» набагато безпечніше.

Вессон розвернувся убік Москви-ріки, викермував на набережну, з його лінькуватих рухів було видно, що він просто катається. І хоч до північної столиці майже докотилося літо, на ньому, як і на Смітові, полискувала лайкова бобочка. Я їх розумів: самому доводиться іноді зодягатися не до сезону, коли, кров з носа, потрібні кишені.

— Коротше, — вів далі Ібрагім, — ми тобі підібрали хазу, коротше, квартиру, бо в готелі добре тільки баб трахати. Але й на хазі ти не засидишся. Бо ми вже, коротше, багато знаємо. Якщо Путята не водить за носа Руслана[41], то ми… — Він раптом затнувся, зайшовши далеко зі своїм «коротше», і заткнув рот сигаретою.

Мені хотілося підказати йому, що для зручности найліпше було б називати цих людей Смітом і Вессоном чи, оскільки ці імена вже роздано, — Мініним і Пожарським. Або ще краще Путятою і Вишатою. Але Ібрагім був далекий від цих харків-макогоників.