Дощ пробивав верховіття сосон, пронизував їхні крони, прошивав усе до землі, і я пірнув у його глибину, ніби вилупився з того «Опеля», як із яйця-ікрини, і поплив поміж дерев уперед, прямо, прямо, а коли переді мною виросла висока дротяна мережа, я напнув плавальний міхур, натужив плавники і сягнув угору, долаючи цю перешкоду без особливих зусиль, адже весь простір був наповнений щедрим дощем, водою, життям. Це ж не мертва пустеля, куди наш секціон вивозили на тренування і тримали там без води при температурі майже п’ятдесят градусів за Цельсієм, вивертали кишені, щоб ти часом не приховав десь вітаміни чи якусь мізерну цукерочку, і ось на такій спекоті ми цілими днями навчалися виносити з поля бою мертвих і поранених до гелікоптерів, а коли вночі переходили гори (тридцять кілограмів спорядження на тобі, плюс штурмовий карабін), то дехто ламав ноги, і тоді ми несли поранених уже навсправжки; останнім же етапом у нас, жаб, завжди було подолання річки — то для мене завиграшки, хоч траплялись річки, де не второпаєш, чи коріння хапає тебе за ноги, чи крокодил, але мусиш пропливти під водою без акваланґа щонайменше п’ятдесят метрів, аби тебе не вибракували, бо в спину постійно хекав дублер, чию тінь ти чув на собі, як чужу личину…

А тут падає дощ, і за дротяною мережею починається озерце шириною метрів із двісті. Я ще вчора все, що зміг, роздивився: там, по той бік озера, над самісінькою водою стоїть спальний корпус чи то якогось міні-санаторію, чи дачної бази; праворуч від нього одноповерховий фліґель і ще прибудова з високим комином — чи не кочегарня; а далі просторе подвір’я з квітниками, доріжками, кущами руж та жасмину і, звичайно ж, нестриженими ґазонами. З того боку, від в’їзду, огорожа не дротяна — суцільний штахет заввишки у півтора людських зрости оточує цю територію з парадного боку, і лише ворота зварені з листового металу.

А тут… моє ти любе озерце, я тільки знімаю мешти і заходжу в тебе, не роздягаючись, бо на мені вже давно немає сухого рубця, ти приймаєш мене в своє лоно, як любляча жінка, я дістаю твого дна і пливу прямо, прямо, мені лиш кілька разів доведеться виринути на поверхню, щоб набрати повітря й окинути оком, що там попереду. Вчора світилися вікна на другому поверсі, у фліґелі також світилося і на всій території, тепер же — тільки надворі, бо вже пізня пора, уже далеко за північ, з цього боку, від озера, горить настінний плафон, та коли спалахує блискавка, його світло губиться в сліпучому сяйві.

Я пірнаю востаннє, руками ловлю глибину і дякую цьому озерові, що воно не міліє до самого берега, дякую будівничим, які вимурували цей берег із ґраніту аж до глибини, щоб можна було закидати вудки чи й стрибати сторч головою, кому заманеться, і висовую голову біля човна, припнутого до крутого берега кроків за п’ять од цієї універсальної будівлі, що може правити за санаторій, базу відпочинку, шале[44] для мисливців та рибалок, а може бути й сучасною катівнею.

Ні, це таки рибальське шале, бо ген трохи далі від човна стримлять у березі три спінінґових вудлища, на кінчиках яких безгомінно звисають дзвіночки. У вікнах темно, тільки на стіні горить жовтий плафон, кидає бліде світло на чорну, подзьобану дощем воду і зовсім не дістає балкону, що тягнеться уздовж першого поверху над високим підмурівком. Але там, на цьому балконі, раптом блимає вогник сиґарети…

Ще один спалах блискавки — і я виразно бачу фіскала, який комфортно розсівся у плетеному кріслі й, мабуть, чатує на велику рибину, що полюбляє гуляти в грозу. Раз, два, три, чотири, п’ять — вийшов зайчик… — згадую дитячу лічилочку, бо таких рибалок тут має бути п’ятеро, і я переконаний, що сьогодні клюватиме непогано. Та для цього мені знов доводиться пірнати, і я обережно намацую натягнуту під водою жилку, зовсім близько від берега, там, де вона ще не лягає на дно, і різко смикаю за неї раз і вдруге, а потім знов вистромляю голову за човном.

Фіскал уже добіг до спінінґа, на якому досі малиново озивається дзвіночок, ніхто, окрім мене, більш не бачить його азарту, і саме тоді, коли він, підсікнувши, чекає на опір великої рибини, я не сильно, але дуже точно б’ю його трохи вище потилиці, якраз у мізочок, що керує нашими рухами, і, щоб він не впав у воду і не втопився, я з неабиякою турботою ловлю його за ноги і вихоплюю на берег, дуже шкодуючи, що він при цьому ще й б’ється лобом об ґранітну каменюку. Це вже зайве, таких два удари в черепну коробку не кожен і витримає,— щиро співчуваю я і, щоб згладити прикрість, знову згадую лічилочку: один, два, три, чотири… тири-пири, тепер не виходить у риму.

Еге, братан, та ти ще й мисливець, — намацую кобуру на його паскові і дістаю звідти «макара», — ти, мій старший братан, ставиш мене в незручне становище — примушуєш порушити обіцянку працювати без ствола, хоча мова була тільки про те, щоб не брати його з собою. А коли так, то навіть не знаю… хіба що на пострах.

Я вже на балконі і міг би перепочити з чистим сумлінням. Та мені немає коли розсідатися в плетеному кріслі. Звідси двері прочинені до кімнати, і нюх підказує, що в ній нікого немає. Так і є. Той, хто жив у цій кімнаті, пішов ловити рибу, його братан Митька юшки просить.

А це вхідні двері, що ведуть сюди з коридору чи з холу, чи що там у них передбачено, в таких-от затишних шале? Я припав вухом до щілинки між дверима й одвірком, але нюх був у мене гостріший, тому я прочинив двері до того… таки холу з обов’язковими фікусами по кутках, кріслами і диваном, на якому, — я ще не бачив такого нахабства, — розвалився справжнісінький кнур. Довкола гримить і блискає, а воно спить без задніх ніг, причому спить на найважливішому посту, бо саме звідси розгалужуються дороги праворуч, ліворуч і прямо. Слабе чи що?

Егей, Митьку, вставай, незручно бити лежачого, подумав я, і приставив йому до носа того, що пасе телят. Він залупав червоними поросячими очицями, розтулив рило, але не кувікнув. Слабий, юшки хочеш, еге? Я взяв кнура за шкірки, впер «макара» в його найслабкіше місце, себто в сонну артерію, і, щоб він не вештався під ногами, вивів його в ту ж кімнату з балконом. Потім перкуцією долоні врізав по тій же сонній артерії, але так, легенько, зовсім делікатно, можна сказати, врізав, щоб голова не відлетіла, ще й дбайливо поклав його на ліжко, аби, я ж кажу, не плутався під ногами. Ні-ні, тепер він спатиме довго, не менше за старшого братана, котрий пішов наловити йому риби, а тут лисичка-сестричка, та, що діда-лоха обдурила, чи то пак, він зустрів зайчика… Раз, два, три… коротка якась лічилочка, треба сказати.

Тепер у мене було вже два «макари» — кращих подарунків для Сміта і Вессона не придумаєш, прецінь вони просто казяться без стволів, а тут тобі на — грайтеся.

Так, куди ж тепер далі? За логікою начебто треба було йти прямо — через хол до парадного входу, де мав би хтось чергувати знадвору, але нюх підказував, що це не та братія, щоб мокнути під дощем, коли можна примоститися в теплі під фікусом.

Я знов вийшов у тьмяно освітлений хол і побачив на килимі великі мокрі ступаки, наче тут чалапав злий водяник. Це були мої сліди. Я вже й забув, що прийшов сюди мокрий як хлющ і босоніж. Вийшло трохи нечемно, але нічого, вибачення попрошу потім.

А поки що, Ґреную, згадай лісничівку… той фіолет… і слухай, звідки віє вітер. Тут можна було навіть не напружувати резонатор, я відразу почув, що вітер віє знизу: лусь-лусь, лусь-лусь… Це були дуже знайомі мені звуки — тільки телепень міг подумати, що тут усі сплять.

Тепер дорога вела униз, вела крутими сходами до підвалу, де, на моє розчарування, замість катівні були господарчі комори і — лусь-лусь — більярдна. Це дуже розумно — розміщувати більярдну в підвалі, щоб лункий перестук куль не долинав до спальних кімнат. Я подумки похвалив будівничих, одного «макара» встромив за пояс, а другого про всяк випадок, так, для постраху, підніс у правиці на рівень очей, зовсім не затискаючи його в обох руках, як це роблять у гівняних американських фільмах (хай вам там легенько гикнеться, пане Сіяк), і ногою відчинив двері.