— Невже ти справді не здогадався? — знов запитав психоаналітик-альбінос. — Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.

— Яку правду?

— На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.

Ні, він мене доконає. «У ліжку», — хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.

— Яке це має значення?

— Дуже велике, — сказав Сіяк. — Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.

— Для мене це щось інше… ніж тест.

— Жаль.

І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.

— Хеда ніколи не буде для мене тестом.

— Ніякої Хеди нема. Це наша людина.

— Хто-о-о?

— Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.

Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.

— Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,— сказав Сіяк. — Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.

— То для чого оце все було?

— Випробування, — сказав він. — Випробування в реальних умовах.

Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.

— А Русланбек? — спитав я.

— А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…

— А трупи? А кров?!! — я таки зірвався на крик.

— Трупи? — профіль альбіноса знов зворухнувся у посмішці. — Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей? Не повірю. Чи, може, ти кидав бомби на жінок і дітей?

Але я вже його не слухав. Моя грудна порожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:

— А казка… Звідки вона знала про Котигорошка?

— Елементали знають усе, — сказав він. — І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.

Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…

— Але гроші ти, звичайно, отримаєш, — сказав він. — Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…

Він ударив по гальмах — попереду, під естакадою, утворився затор.

— Бо що? — спитав я.

Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, повернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола-альбіноса. Та я витримав його погляд.

— Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам, — сказав він.

Ще була та рання передвечірня година, коли наш полковий бар «Поглинач змій» зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклавши свій саквояж на сусідній стільчик-кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.

— Це ти? — Сиріл насилу мене впізнав. — Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?

— Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати. — Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку «Gitanes» і черкнув сірником перед його здивованим носом. — Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?

— То це вже прізон у Парижі? — здивувався Сиріл. — І тебе достроково випустили?

— Так, переводять на інше місце, — я кивнув на свій саквояж. — Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.

— Жаль, — сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.

— Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.

— Мені жаль, — сказав Сиріл. — Я втрачаю найщедрішого клієнта.

— Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.

— Хіба що… на прощання.

Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.

Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипаючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками. Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово «Allons!»[57].

— Куди, якщо не таємниця? — спитав Сиріл.

— Таємниця.

Щоб компенсувати його невтамовану цікавість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.

— Почастуєш і Марека.

— Ого! Ти так розбагатів?

— Ква-ква, — сказав я на прощання.

Поминувши контрольно-пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.

Перед прохідною стояв розкішний блакитний «Сітроен-ксантія», і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.

— Анрі!

Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.

— Анрі!

— Пішла ти… — сказав я і рушив хідником далі.

«Сітроен» покотився за мною.

— Анрі! Пробач, будь ласка…

— Згинь, суко! — сказав я.

— То було насправді, Анрі! Усе було насправді.

Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.

— Пробач, будь ласка…

— Кобра! Гюрза! Самиця скажена!

— Так! — сказала вона. — Так! Скажена самиця.

Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.

Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, намацуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.

А потім вона сказала:

— У мене сорок днів відпустки.

Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.

— У мене сорок днів, — сказала вона. — А в тебе, напевно, усі вісімдесят?

— Ти й тут усе знаєш, — сказав я.

— Може, десь поїдемо? Далеко-далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…

— Поїдемо, — сказав я. — Тільки ще далі. Я страшенно скучив за своїм котом Барсиком. То істота, яку я люблю найдужче, — сказав я.

І це була правда.