Раптом фараон почув голос жінки:

— Ступай, шибенику, до хати, бо вже час молитися!..

— Зараз… зараз! — відповів дитячий голос.

Фараон глянув у той бік і побачив убогу мазанку писаря на скотному дворі. Її власник при останніх відблисках призахідного сонця закінчував писати свій звіт, його дружина товкла каменем пшеницю на коржі, а перед мазанкою, як молодий козлик, бігав і стрибав шестирічний хлопчина, сміючись невідомо з чого. Мабуть, його сп’янило духмяне вечірнє повітря.

— Синку!.. Синку!.. Ану йди швидше на молитву… — повторювала мати.

— Зараз!.. Зараз!..

І далі бігав, пустував, як шалений.

Врешті мати, бачачи, що сонце починає погрузати в пісках пустелі, відклала свій камінь і, вийшовши на подвір’я, спіймала хлопця, як того невгамовного лошачка. Він опирався, але кінець кінцем мусив скоритися. Мати, втягши його до мазанки, квапливо посадила його на долівці і притримала рукою, щоб знову не втік.

— Не крутись, — сказала вона, — підібгай ноги і сиди прямо, а руки склади і підійми вгору… От недобре дитя!..

Хлопчик бачив, що він уже не викрутиться від молитви, тому, щоб якнайшвидше вирватися знову на подвір’я, побожно підняв очі й руки до неба і тоненьким крикливим голоском проказував задихано:

— Дякую тобі, добрий боже Амоне, що ти охоронив сьогодні татка від нещастя, а мамі послав пшениці на коржі… І ще що?.. Дякую за те, що ти створив небо й землю і дав їй Ніл, який приносить нам хліб… А ще що?.. Ага, вже знаю!.. І ще дякую тобі за те, що так гарно надворі, за те, що ростуть квіти, співають птахи і що пальма родить солодкі фініки. І за ці гарні речі, які ти нам дарував, нехай усі так тебе люблять, як я, а вихваляють краще за мене, бо я ще малий і не вчений мудрості. Ну, вже досить…

— Погане дитя! — буркнув писар скотного двору, зігнутий над своїм звітом. — Погане дитя, недбало віддаєш почесті Амонові….

Але фараон у чародійній кулі побачив щось зовсім інше. Молитва пустотливого хлопчини, мов жайворонок, злетіла в небо і, тріпочучи крильцями, линула все вище й вище, аж до самого трону, де безсмертний Амон, поклавши руки на коліна, заглиблювався в споглядання своєї всемогутності.

Потім молитва злетіла ще вище, аж до самої голови божества, і заспівала йому тоненьким дитячим голоском:

— І за ці гарні речі, які ти нам дарував, нехай усі так тебе люблять, як я…

Почувши ці слова, заглиблений в споглядання бог розкрив очі, і з них упав на світ промінь щастя. Від неба до землі запанувала безмежна тиша. Зникли всі болі, всі страхи й кривди. Запущений із свистом камінь завис у повітрі, лев зупинився в стрибку на лань, занесений кий не впав на спину раба. Хворий забув про свої муки, заблудлий у пустелі — про голод, в’язень — про ланцюги. Вщухла буря, і спинилася морська хвиля, готова потопити корабель. І на всій землі запанував такий спокій, що Сонце, яке вже заховалось за обрієм, знову підвело променисту голову…

Фараон повернувся до дійсності. Він побачив перед собою невеличкий столик, на ньому чорну кулю, а поруч себе — халдейця Бероеса.

— Мер-Амон-Рамзесе, — запитав жрець, — чи знайшов ти людину, молитви якої доходять до підніжжя одвічного бога?

— Так, — відповів фараон.

— Хто ж це — князь, рицар, пророк чи, може, лише звичайний пустельник?

— Це малий шестирічний хлопчик, який нічого не просив у Амона, а тільки дякував йому за все.

— А ти знаєш, де він живе? — спитав халдеєць.

— Знаю, але не хочу красти для себе силу його молитви. Світ, Бероесе, — це величезний вир, в якому люди метаються, як пісок, а крутить ними лихо. Це дитя своєю молитвою дає людям те, чого я не можу дати: коротку хвилину забуття й спокою. Забуття й спокою… розумієш, халдейцю?

Бероес мовчав.

Зі сходом сонця двадцять першого гатор до табору над Содовими озерами прибув із Мемфіса наказ, за яким три полки мали рушити до Лівії і стати там гарнізонами в містах, а решта єгипетського війська разом з царевичем повинна була повернутися додому.

Воїни вигуками радості привітали це повеління: кількаденне життя в пустелі вже почало їм обридати. Хоч харчі довозилися з Єгипту й підкореної Лівії, але вдосталь їжі не було, вода в нашвидку викопаних криницях вичерпувалася, спека виснажувала тіло, а рудий пісок набивався в очі й легені. Воїни почали хворіти на дизентерію і гостре запалення повік.

Рамзес звелів згортати табір. Три полки родовитих єгиптян він вирядив до Лівії, наказавши воїнам, щоб вони добре ставилися до населення і ніколи не ходили поодинці. Решту війська він повів до Мемфіса, залишивши невеличкий гарнізон у фортеці і на скляних гутах.

О дев’ятій ранку, незважаючи на спеку, обидва війська були вже в дорозі: одне рухалось на північ, друге — на південь.

У цей час до наступника трону наблизився святий Ментезуфіс і сказав:

— Було б добре, якби ти, достойний повелителю, міг скоріше доїхати до Мемфіса. На півдорозі тебе чекатимуть свіжі коні…

— Що, мій батько тяжко хворий?.. — скрикнув Рамзес. Жрець похилив голову.

Царевич передав Ментезуфісові командування, просячи, щоб він не змінював його наказів, не порадившись спершу з полководцями. Сам він, взявши з собою Пентуера, Тутмоса і два десятки найкращих азіатських кіннотників, галопом помчав до Мемфіса.

За п’ять годин вони проїхали половину дороги і, як обіцяв Ментезуфіс, знайшли свіжих коней і новий почет. Азіати залишились тут, а царевич зі своїми двома товаришами й новим ескортом після короткого перепочинку поїхав далі.

— Горе мені! — стогнав Тутмос. — Мало того, що я вже п’ять днів не купався й не чув запаху трояндової олії, я ще мушу зробити два форсовані переходи за один день!.. Я певен, що, коли ми прибудемо до міста, жодна танцівниця не схоче на мене й глянути…

— А ти що, кращий за нас? — спитав царевич.

— Я кволіший! — зітхнув Тутмос — Ти, царевичу, звик їздити верхи, як гіксос, а Пентуер міг би подорожувати навіть на розпеченім мечі. А я такий тендітний…

Коли сонце заходило, подорожні виїхали на високий пагорб, і перед ними відкрилась незвичайна картина. Далеко попереду ледь-ледь виднілась зеленава долина Єгипту, а на її тлі, ніби ряд червоних вогнищ, багряніли трикутні піраміди. Трохи праворуч від пірамід також, здавалось, палали верхи пілонів Мемфіса, оповитого синюватою млою.

— Швидше, швидше!.. — наполягав царевич.

Незабаром їх знову обступила руда пустеля і знову забагрянів ряд пірамід, аж поки все не розпливлося в сірих сутінках.

Коли запала ніч, подорожні дістались до величезної країни померлих, яка розтяглася на пагорках лівого берега річки на кілька десятків кілометрів.

Тут за давніх часів ховали на вічний спокій єгиптян: фараонів — у велетенських пірамідах, князів і достойних сановників—у менших пірамідах, простих людей — у мазанках. Тут спочивали мільйони мумій не тільки людей, а й собак, котів, птахів, словом, усіх створінь, які за життя були дорогі людини.

За часів Рамзеса кладовище царів і знаті було перенесено до Фів, а тут, біля пірамід, ховали тільки селян і ремісників з найближчих околиць.

Між розпорошеними могилами царевич та його почет зустріли невеличкий гурт людей, що посувалися в темряві, мов тіні.

— Хто ви такі? — спитав старший ескорту.

— Ми бідні слуги фараона, а повертаємось від наших померлих… Віднесли їм трохи троянд, пива й коржів…

— А може, заразом заглянули й до чужих гробниць?

— О боги! — вигукнув один з гурту. — Невже ми здатні на таке святокрадство?.. То тільки розбещені фіванці (щоб їм руки повсихали!) тривожать мертвих, щоб у шинках пропити їхнє добро.

— Що означають вогні он там, на півночі? — запитав царевич.

— Ти, певне, здалеку їдеш, вельможний, коли не знаєш, що це, — відповіли йому. — Адже завтра до Мемфіса повертається наш наступник трону зі своїм переможним військом… Великий вождь!.. У одній битві він подолав нікчемних лівійців… Це вийшов люд з Мемфіса, щоб урочисто вітати його… Тридцять тисяч душ… Ото будуть кричати!