«Глибока Гімалайська С.»

— Це буде не про тебе, точно, — мовчки глянула вона на Х'ялмара. — Але, може, трохи про мене Або про когось, трохи схожого…

Невеличкий міні-бус раз по раз підкидало на бутанському серпантині, здивовані індуси-будівничі пильно вдивлялися вслід чужинцям. Марла вже вдесяте, певно, слухала «Ноtel Саlіforniya», бо не мала особливого вибору, в водія була лише одна касета. Видно, саме через це написана історія теж пахла безвихіддю:

«…Я везу його в Гімалаї вмирати. А він ненавидить гори Сидить там, на задньому сидінні, і моститься. Не вірить, що гори вміють бути рожевими і просякати наскрізь заходом сонця. Каже, що Реріхи — пиздоваті наркомани, а всі фотографи використовують рhotoshoр. Каже, що гори або білі (в снігу), або зелені (в зелені), або коричневі (в гівні). Ще він плутає кольори взагалі. Сильно полисів останнім часом і часто ходить до клозету. Ну і запах же після нього. Жаліється, що його нудить на гірських поворотах, але з вікон не ригає. Хвала і честь. А ще він мій учитель (колишній) І коханець (та ж фігня). Сидить там і дується.

А пиляти нам іще дохуя. Довга, бля, дорога в дюнах — аж на схід, до Паро. Звідти вже тільки вгору і тільки пішки. Бутан — країна хоч і крихітна, а ці довбані 120 км ми вже чавимо сьому годину. Дай, Буддо, здоров'я цьому розбеханому дикозеленому ленд-крузеру, взятому в оренду. Лізе повільно, але надійно. Як я. Не дуже старий, але ретельно роздовбаний. Як ти. Раз по раз на дорозі обвали. Як і вся ця лажа мені на голову.

Я погано керую автом, але ще й досі нікого не збила. Може, тому, що на всю країну в них 700 тисяч населення. Всього-на-всього. Тихо, бля, вечірня казка, до шостої вечора ми ходимо в ґо[ з білими манжетиками, після шостої вже йдемо в бар, увібравшись у світові стандарти. Інакше — штраф. Але однаково тут люди напрочуд милі. На відміну від нас із тобою.

Зупиняюся, купляю тобі скам 'яніного сиру у старої жінки, що жує бетель [73] і спльовує закривавленим ротом. От і ти сиди й жуй. І не нуди.

…Ну от і все, любий, приїхали на дачу. Рюкзаки на спину і хуячим, хуячим… там, здається, про лопати було? За лопату я подбаю потім.

…Гм, рекомендовано сходити туди поволі. 3700 метрів — це вже вірна смерть тобі. Але мусиш долізти аж на самий вершечок, щоби гарно було. І тобі, і мені. Вже як є мені потреба скоєння цього зумисного вбивства, треба, щоб усе красиво — в Гімалаях, і в Лайї І з лайяпами. Ну от, хто такі лайяпи… Бідолашний мій захеканий склеротику, та ж ти сам був забрав у мене знимку жінки з народності лайя, спав із тою знимкою і їв, переживав, що не встигнеш, бо всього їх у високогірному селищі залишилося 800 осіб. І тепер ти мене, мудак, питаєш, хуз ту блейм… Тоді питаєш, коли я веду тебе до подвійної мрії — весілля і смерті. Ну, ОК, не весілля, а так — певного набору ритуалів, не знаю я про них нічого. Що я тобі, етнограф, блядь, чи ентомолог? Ендокринолог. Тьху! Лайяти сушать своє м 'ясо попід стріхами, а важкі срібні прикраси — дуже часто вкупі з десертними ложечками — носять на спинах. Ну, і ті їх капелюхи плетені, зі шпичкою вгорі. Схоже на церковну баню, аби її вигинати не назовні, а всередину… Та фак, випхай ту фотку зі сраки і сам подивися, не втикай. Не втикай, бо вже слина з кутика писка тече. Дивитися гидко… Я вперед піду.

…Сядь і дихай, як я тебе вчила. Не можна ненавидіти гори, бо вб'ють тебе до часу Звикай. Мені теж не заїбісь із цим децлом кисню, а бач — уже звикла. Ну так, нелегко їсти жирну кашу в мокрих шкарпетках. Це тобі не сьорбати цитриново-коріандрову зупку на даху готелю «Golden Palace» в Ґантоці. (От туди я і повернуся, коли все буде зроблено…) Чудова все-таки там зупа. Глитай свою кашу і плач, як заходить сонце в Гімалаях. Ця червона земля зовсім скоро поглине тебе.

…Все— все, вже ми в хаті і життя не гівно. Бач', і чайок тут у них па поняттям -з маслом і з сіллю. Всі порядні гімалайці так п'ють, в Сіккімі [74], як в Бутані. Про Непал не знаю — я там жлуктила локальну бадягу з етикеткою віскі. Принаймні, вона називалася «МоипtEverestі». Подякуй за чай господині. Ну, склади так руки благально, як для «Namaste!». Все, герой. Думаю, це вони нам постелили Лягай. Хев найс передостанні сни. На добраніч, діти.

«Ще й досі не з ясовано обставин дивного зникнення української дослідниці Елоіди Панорик, що вийшла вночі у с. Лайя, що на захід від Паро, до лазнички і не повернулася. Місцеві жителі на запитання наших кореспондентів не дали жодної конкретної відповіді. Дехто з них вважає, що молоду жінку викрали духи — тієї ночі було чути звуки невідомого походження. З якої причини це могло статися — ні місцеві, ні прибулий із дослідницею співвітчизник не мають жодного уявлення. До речі, останній попросив політичного притулку в королівського уряду і планує надалі залишитися жити в Лат (3700 м над р.м) Пан У. довірив нашим кореспондентам свої таємні експектацй: він хотів би стати художником і впродовж життя зафіксувати всі можливі відтінки Гімалайських гір»

Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.

— Других завжди є декілька, а перша — завжди одна…

Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка

— К2 [75] версус Каньчинчонґа… — зітхнула Марла. — Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.

— Вам ще чогось принести? — намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.

— Ага, будь ласка, кулькову ручку.. — Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.

Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів — геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті

Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові — вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.

— Воnjour! Vous parles francais? — підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.

— Маіs оui… — здивовано підняла голову Марла.

— Vous etes Francaise? — дівчинка дивилася Марлі просто в очі.

— No. I’m not, — дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.

— Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French [76]. — Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.

— Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.

Марла розрахувалася й пішла до своєї кімнати ВВС о цій порі показувало фінансові новини Марла позіхнула й вийшла на вулицю.

— Дуже іронічно, що головна шопінґ-вулиця столиці Сікюму названа на честь Махатми Ґанді. — Х'ялмар також взявся бозна-звідки й закрокував поряд із нею тротуаром.