"Який гарний Божий свiт! Як легко, як весело менi на душi! Я тут вольна, як пташка в лiсi", - подумала Олеся, потягаючись на травi.

 Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий свiтом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давнiй рицар, про котрого тiтка Павлина часто оповiдала їй зимнiми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рiвним станом, рiвною фiгурою, i, як вiн наблизився до неї, вона задивилась на його яснi блискучi очi.

 "Якi розумнi в його очi! Ой, правду вiн каже, що буде гетьманом на Українi. Його очi говорять менi це. Буду я гетьманшею!"

 I гордовита, i честолюбна душа Олесина нiби заграла од радостi й щастя. Для неї нiби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечiнь борiв, зникла уся поезiя лiсу. В думках її мрiло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затiнить i князiв Любецьких, i князiв Соломирецьких, неприхильних до її милого.

 - От я i пiдводу знайшов! - промовив Виговський, сiдаючи на травi коло Олесi. - А вже б час нам i попоїсти. Спасибi тiтцi, що прив'язала менi до сiдла торбу з харчами.

 I Виговський звелiв козаковi одв'язати i принести ту торбу. Вiн вийняв печену тетерю, паляницю й сiль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку i поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на травi глечик молока й два кухлики. I здорова, молода Олеся пообiдала з таким смаком, з яким вона нiколи не обiдала в палацi свого батька.

 Попоївши всмак, Виговський велiв шляхтичевi лагодитись в дорогу. Вiз був простий, труський. Шляхтич поклав у вiз два кулi, а на кулi наклав соломи i переплiв їх зверху ликами. Виговський припрiг свого коня, а Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сiв за погонича, i вiз покотився швидко по втертiй лiсовiй дорозi до Києва.

 Знов повився полiський бакаюватий шлях через яри та луки, через густi сосновi лiси. Сонце стало на вечiрньому прузi, як вони в'їхали в чимале село Микитяни. В кiнцi села стояв пусткою палац якогось дiдича; дiдич, очевидячки, був католик i мусив покинути свою маєтнiсть. В палацi всi вiкна були повибиванi, всi дверi повиламуванi, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення i їй стало важко на душi.

 Не встигли вони в'їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловiки i спинили конi, вхопивши за гнуздечки.

 - А чого вам од нас треба, люди добрi? - спитав Виговський.

 - А того треба, що вам не слiд сюди вертатись! - обiзвався понуро один чоловiк.

 Селяни, вглядiвши вiз, на котрому їхали пани, почали сходитись i поставали кругом воза. Декотрi чоловiки вибiгли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, i в неї в душi похололо.

 - Отже ж, це яхнянський дiдич! Їй-богу вiн! Це вiн вертається з Польщi в своє село, - обiзвався один чоловiк.

 - Та я не яхнянський дiдич! Я козак, я з козацької старшини! - крикнув сердито Виговський. - Поганяй далi, вiзниче!

 - Ба, не поганяй-бо! Далi, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довiдаються яхняни, твої давнi панщаннi, - промовив один чоловiк.

 - Це давнiй яхнянський дiдич, а то його жiнка! А коли не вiн, то його брат, бо дуже скинувся на його, - промовив один дiд. - Не пускаймо його в Яхни! Їдь собi, пане, назад до Польщi, коли тобi шкода своєї голови.

 - Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дiдич? Дивiться, на менi козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися?

 - А чи то ж велика труднацiя надягти на себе козацький убiр та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панiв в маєтностi i запрягати людей до панщини, - гомонiв старий дiд.

 - Та тепер вже не польський король панує на Українi, а московський цар, бо гетьман i козаки присягли на пiдданство царевi, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Українi, - обiзвався Виговський.

 - А Бог його святий знаєi Ми про це нiчого не чули, нiчого не знаємо, а тiльки знаємо про те, що польськi пани повертаються з Польщi i неволять людей, силують робити панщину, - промовив дiд.

 - Та бреше вiн, оцей пан! Це вiн хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрi, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полi з рушницею та неслухняних пiдстрелює кулями, їй же богу, вiн! Дрючками його! дрючками! Не ймiть йому вiри! - гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки, завзятий ворог панiв. - Повертай назад, вражий сину, з своєю панiєю, бо тут тобi буде й кiнець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скiльки начiпляв на себе зодота!

 I чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сидiла нi жива нi мертза. Вона стала жовта, як вiск,

 - Оце яка напасть трапилась менi в дорозi! Мене жде в Чигиринi гетьман, а тут тобi на!.. Люди добрi, везiть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, - сказав Виговський.

 - То й повезiм! - обiзвався один дiд, очевидячки, здатливий i не лихий чоловiк.

 Шляхтич погнав конi до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справдi вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто вiн такий. Батюшка вернувся в хату, накинув єпiтрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати i стрiв Виговського як значну особу, на порозi хати. Громада поздiймала шапки. Виговський i Олеся поцiлували хреста i батюшку в руку.

 - Еге, високоповажний генеральний писарю, нашi хлопи, нетямущi полiщуки, вважали тебе за католика дiдича i стрiли тебе як ворога? - промовив батюшка.

 - Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколiями, а менi не пойняли вiри, що я козак. Запевнiть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києвi, бо й ви менi щось на примiтi, - сказав Виговський.

 - Прошу ж до моєї хати! - прохав батюшка. Олеся так i шугнула в дверi, неначе спасаючись од наглої смертi; за нею слiдком вступив в сiни i Виговський. Вона вбiгла в свiтлицю i, сливе непритомна, не сiла, а впала на стiлець. Батюшка оповiстив громадi, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору.

 Переночувавши в тiснiй простiй хатi сiльського панотця, Виговський з Олесею доїхали потiм без пригод до Києва i заїхали до двору тiтки Якилини Павловської. Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадковi, як своєму щастю.

 - Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? - питала Якилина Павловська, осмiхаючись.

 - Та еге ж! - обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежi. - Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли iншi не пускали.

 - Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, i здорожились, i од голоду та втоми перепались, - говорила Якилина.

 Добре одпочивши, Виговський пiшов ночувати до старого Євстафiя Виговського i зараз таки пiсля снiданку побiг конем на Подiл годити вiнчання в одного панотця. Вiн виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала, що нiхто в Києвi й не догадується про її приїзд до Києва вкупi з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядiв дворецький князя Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецької i розказав їй про цей випадок, зовсiм незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все i другого дня раненько побiгла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю.

 Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись в куточку канапи, пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою пiсля довгої труської дороги, зблiдла на виду, а очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв.