- Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу пострiляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степовi орли не виклювали часом очей, доки товаришi пiднiмуть тебе з землi живого! - гукнув батько.

 Маринка розв'язала на головi шовкову червону хустку i подала Зiньковi. Розкiшна коса впала з-пiд очiпка i кучерявим хмелем впала на плечi i розсипалась до пояса. Маринка припала до сiдла i заголосила на ввесь двiр. Пiшла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зiнько почував, що й його давило коло серця, але йому хотiлось битви, хотiлось погуляти в чистому полi, бажалось покарати ворогiв. Завзяття обняло його, неначе огнем, в одну мить. Вiн задушив жаль в серцi, свиснув, пустив поводи. Кiнь, як скажений, вискочив в ворота i залупотiв копитами. Пiднялася курява i вкрила хмарою коня й козака.

 Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.

 - Важка буде тобi, дочко, ця нiченька! - промовила Лютаїха, плачучи. - Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка. Поживеш - звикнеш.

 Мати втiшала Маринку, а в неї самої сльози крапали дрiбним дощем за коханим найменшим сином.

 - Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак їде на вiйну... От я вам поставлю корито, то ви до свiта наплачте повне корито слiз, може, хоч курчатам знадобиться... Ой баби, баби! Чудна в вас вдача! - жартував старий. - Ревуть обидвi, як корови за телятами. Ось потривайте! Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями. Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за осавула, а наймички позабирають в руки рушницi та й будете палити з гори на ляхiв...

 Цiлу нiченьку проплакала бiдна Маринка, припавши ниць до подушки, облила бiлу постiль сльозами, їй все привиджувалось, що вона бачить Зiнька, пострiляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим червоною хусткою, а кругом його обсiли чорнi ворони та орли i ждуть його смертi, як розкiшного бенкету. I другого дня ходила вона заплакана, як нежива. Сумнi Маринчинi карi очi стали ще сумнiшi, неначе вона тiльки що поховала Зiнька та вернулась з кладовища. Маринка зблiдла, схудла, спала з тiла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.

 В Чигиринi пройшла чутка, що багато козакiв з Чигиринського полку один по одному повтiкали з Чигирина i виїхали назустрiч до вiйська Юрiя Хмельницького та запорозького атамана, славного Iвана Сiрка, щоб пристати до їх. Слiдком за ними майнуло чимало чигиринських мiщан, селян з близьких сiл та усякої голоти. Маринка прочула про це i догадалась, звiдкiль виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на гору i очi видивила, поглядаючи на Черкаський шлях за рiчкою, що вився гадюкою на двi верстви глибокими пiсками мiж чималими пiскуватими бiлими горбами. За тi смуги бiлого пiску поривало її душу щодня, щогодини.

 Незабаром по Чигиринi пiшла чутка, що вже наступають на Чигиринщину Юрiєвi прихильники.

 Полковник Золотаренко напав на Смiлу, маєтнiсть Данила Виговського та Катерини. Сам Данило Виговський саме тодi виїхав з гетьманом на раду пiд Германiвку i пробував в обозi польського коронного обозного Андрiя Потоцького. Смiли не було кому обороняти. Оселя Данила Виговського була окопана земляним валом, щiльно обгородженим частоколом. Золотаренко, менший брат Катерининої мачухи Ганни, третьої жiнки гетьмана Богдана, зруйнував вали i частокiл i спалив оселю пасербицi своєї рiдної сестри Ганни. Одначе вiн не вчинив нiякого лиха самiй Катеринi i випустив її на волю, спаливши всю її оселю i пограбувавши її маєтнiсть. Катерина втекла в Чигирин до гетьманшi i подала звiстку, що Юрiй з Сiрком наступають на Чигирин.

 Гетьмана не було в Чигиринi. Смiлива гетьманша не злякалась Юрiя i сама стала обороняти Чигирин. В Чигиринi було доволi усякого запасу для оборони: було шiсть сотень гармат, чотири сотнi гарнiзону з православної шляхти та нiмцiв i кiлька сотень козакiв, вiрних гетьмановi. Над артилерiєю та нiмецькою пiхотою командував нiмець Данило Олiвемберг, вiрний гетьмановi. Гетьманша щодня, щогодини сподiвалась, що до Чигирина прибуде обозний Тимiш Носач, котрий мав заїхати в Чигирин до гетьманшi на од'їздi в Германiвку на раду; щодня, щогодини вона сподiвалась, що гетьман з козаками вернеться з Германiвки i дасть помiч Чигириновi. Але сподiванка її була надаремна. Нi Носач, нi гетьман не приїздили.

 Одного дня пiсля Першої Пречистої Маринка вибiгла на гору за садок, виглядати свого Зiнька. За рiчкою Тясмином, за зеленим лугом, за рядами старої вiльхи та верболозу так бiлiли й блищали смуги пiскуватих горбiв проти сонця, що на них трудно було дивитись. Маринка вглядiла, що на пiсках мiж горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло полум'я, а над полум'ям пiднявся нiби дим. Маринка збiгла з гори, вбiгла в свiтлицю i промовила до Демка:

 - Тату! В пiсках схопилася неначе пожежа, видко вогонь i чорний дим!

 - Та то пожежа, може, за пiсками десь в селi. Чому горiти там, в тих пiсках? - спитав старий. - А дай, жiнко, бриля! Пiду подивлюсь.

 Демко накинув на голову бриля i почвалав на гору. Маринка пiшла слiдком за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Мiж крутими бiлими горбами неначе текла червона, як жар, рiчка, звивалась мiж горбами та все наближалась до Чигирина. Зверху над пiсками пiднiмався неначе справдi густий дим.

 - Сiрковi запорожцi! - крикнув радiсно Демко. - Це i справдi пожежа для когось... а може, й для нас! I Юрiй Хмельниченко веде своє вiйсько!

 А червонi кунтушi запорожцiв все посовувались ближче довгою червоною смугою. Смуга вилась, як гадюка, помiж бiлими пiскуватими горбами та все наближалась до Чигирина.

 Демко не пiшов з гори пiдтюпцем, а бiгцем побiг, як молодий хлопець. Маринцi аж смiшно стало, що старий дiд побiг бiгцем, неначе грав в гилки. Прибiгши в двiр, Демко звелiв сiдлати конi, узброївся сам, подавав рушницi та шаблi наймитам. I в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами i покатали в мiсто збирати своїх однодумцiв та товаришiв.

 Тим часом дали знати в гетьманський двiр, що за Чигирином з'явились козаки. I Катерина Виговська, i гетьманша зразу догадались, якi то козаки йдуть на Чигирин.

 - Це Юрiй з Сiрком та з Золотаренком пiдступають пiд Чигирин! Треба вдарити на тривогу! - сказала Катерина з злiстю. - А гетьмана нема в Чигиринi, i Тимiш Носач десь задлявся... Хто нас буде обороняти?

 Гетьманша зблiдла, а потiм почервонiла, її тихi очi блиснули од злостi й ненависностi.

 - Не злякалась я їх! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сiдлай коня якомога швидше! Треба поїхати на гору, оглядiти твердиню. Може, Данило Олiвемберг задрiмав там, в твердинi. Треба лаштувати гармати! - говорила гетьманша.

 Тиха на вдачу, спокiйна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе iнша людина. Вона кинулась в кiмнату, вхопила два пiстолети, заткнула їх за пояс i вибiгла на ганок. Козак держав за поводи двоє коней. Олеся скочила,на коня i махнула на козака. Козак скочив i собi на коня i ледве встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона покатала на гору до твердинi, вбiгла в браму i крикнула на Олiвемберга, щоб вiн лаштував гармати для оборони твердинi i виставив козакiв за мостом на Тясминi.

 Козаки й нiмцi в одну мить узброїлись, стали в ряди напоготовi до битви. Гетьманша звелiла їм вхопити сокири i поперед усього порубати мiст. Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрiзь розляглися луги, болота й мокрачi, знала, що Юрiєвим козакам трудно буде перейти через болотяну рiчку, як звалять в воду мiст.

 Вчинивши приказ, гетьманша сама об'їхала окопи, оглядiла високi дубовi частоколи, поставила козакiв коло гармат. В неї десь узявся голос, десь узялась жвавiсть. Вона лiтала конем, як запорожець, i голосно давала прикази нiмцям i козакам.