Машина спинилась перед будинком аеровокзалу. Звичайно я бував тут удень, коли життя на вокзалі било ключем.

На невеличкому майданчику завжди стояло багато машин, в повітрі і на аеродромі гуділи мотори, звучали радіоповідомлення про прибуття та відліт рейсових літаків. Тепер тут було безлюдно. Крім нашого авто, в кутку бетонованого майданчика чорніли ще якихось два — мабуть, чергових. Вражала тиша, яку порушувало лише чахкання авіаційного мотора десь на аеродромі, захованому від нас будинком вокзалу. Ось мотор загуркотів сильніше, і щойно ми пройшли спорожнілою залою для пасажирів та опинилися на ґанку з протилежного боку, як побачили, що з аеродрому піднявся в повітря літак, мигнув зеленим лівобортним вогником і полетів на схід. Про це свідчив хвостовий вогник, що зникав у зоряному небі, немов літуча зірка.

— Макаренко і Кротов полетіли, — сказав Томазян.

Мабуть, так воно й було, хоча, під’їжджаючи сюди, я сподівався, що нас випровадять однією машиною.

Черговий по аеровокзалу, відрядивши той літак, зайнявся нами.

— Ваша машина готова, — сказав він. — Пілот Атабаєв жде на аеродромі. Бачите, он там.

Він показав на машину, що стояла за кілька сот метрів від інших літаків, які, мабуть не вміщуючись в ангарах, простяглися рядком на полі.

— На трасі польоту погода погана, — продовжував черговий. — Над Байкалом туман, а за Хабар-Дабанським хребтом шквалистий вітер. Може, відмовитеся від польоту?

— Ні в якому разі, — рішуче відповів я. — Он та ж машина полетіла.

— Я їх попереджав, але вони не послухались. Пілот не заперечував, і я випустив машину.

— А наш пілот заперечує?

— Навпаки… Це такий шибайголова…

— І прекрасно…

Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:

— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.

Томазян подав мені маленький блокнотик.

Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.

Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.

Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас.

Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.

Раптом над нами знов замерехтіли тисячі далеких зір. Чорна прірва залишалася під нами, але коли б не полярний холод, я цілком заспокоївся, спостерігаючи небо до самого обрію. Та холод так діймав, що руки й ноги зовсім задубіли. Мені здавалося, що я замерзаю. Зібравшись з силами, я хотів відчинити двері до кабіни пілота й гукнути його, але це не так легко було зробити. Невистачало сили піднятися з крісла, щось наче прив’язало до нього і не пускало, незважаючи на всі зусилля. Якось вдалося спуститися на підлогу і проповзти один крок, що відділяв мене від дверцят до кабіни пілота. Ще треба було відчинити дверцята. Після невеликого напруження зробив і це. Атабаєв звернув на мене увагу і, мабуть, зрозумів, у чому справа, бо, випустивши з рук штурвал, скинув доху, що була на ньому поверх хутряного кОхМбінезона, і подав її мені.

Потім я відчув, як літак провалюється в темряву, мені стало легше дихати і вдалося натягти доху. Хутро швидко зігріло мене, стало легше ворушитися, і, хоч відчував себе немов побитим, все ж сів у крісло.

Через деякий час літак знов почав підійматися. Я догадався про це з того, що несподівано з’явилося зоряне небо. Знов ми летіли на зорі, а зовсім близько під нами біліли вкриті снігом вершини гір.

По той бік гір сходив місяць. При його тьмяному світлі над горами й дикою тайгою нас зустріли могутні подуви північно-східного вітру. Здалося, земля йде обертом і пілот виробляє неймовірні фігури вищого пілотажу. Але то він лише боровся з вітром і силою мотора та вправністю рук перемагав стихію.

Удосвіта ми спустилися на аеродром дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Стартер, що зустрів нашу машину, привітався і спитав мене:

— Інженер Макаренко? Я здивувався.

— Ні, моє прізвище — Кайдаш. Хіба Макаренко і Кротов ще не прилетіли?

— А хто раніш вилетів з Іркутська?

— Вони.

— Так і нас повідомили… А яка погода на трасі? — спитав стартер Атабаєв, який виліз уже з кабіни.

— Погана, — відповів пілот і почав оглядати обрій.

В районі “дев’ятсот двадцять п’ятої” повівав невеликий вітер. Тому наприкінці польоту мені пощастило подрімати. Я почував себе свіжим. Та мене стривожила думка:

“Що ж могло трапитися з літаком Макаренка і Кротова?”

Я теж став вдивлятися в небо.

— Летять, — показав кудись рукою Атабаєв.

Спочатку я нічого не бачив. Але от показалась чорна крапка. Вона швидко наближалась, і незабаром над нашими головами літак, викресливши півколо, пішов на посадку.

На обличчях інженерів позначалася втома після важкої подорожі, а в очах замиготіло здивування, коли вони побачили мене.

— Ви відкіля? — спитав Кротов.

— Кореспондент “Зорі” мусить бути тут, — відповів я і, показавши на Атабаєва та на його літак, пояснив: — Ми вас обігнали.

Інженери, не гаючись, сіли в автомобіль, що чекав на них. Я, звичайно, попросив, щоб вони взяли і мене.

В цей час до аеродрому під’їхав один помічник Кротова. Він був мокрий і брудний. Кротов попросив його пересісти в наш автомобіль і розповісти Піро події на шахті.

— Катастрофа сталася вчора ввечері, приблизно за двадцять хвилин до десятої, — відразу ж почав той. — Вода прорвала шлюзи, і ріка з підземного озера спочатку ринула в річище, яке ми готували для неї, а потім почала швидко розливатися по шахті. Групі гірників та техніків, що працювали там, вдалося закріпити один шлюз цілком, а другий частково, але вода прибувала. Тепер у приміщеннях підземного вокзалу рівень її досягає ста двадцяти, а в тунелі — дев’яноста п’ятії сантиметрів. Зараз вода прибуває не більше як на чотири-п’ять міліметрів на годину.

— Як роботи в тунелі?

— Припинено. Літостати стали, бо конвейєри не можуть працювати.

— Є жертви?

— Кілька чоловік дістали значні поранення під час паніки, а двоє загинули, коли намагалися закрити шлюз.

— Була паніка? — звів брови Кротов.

— Була, — глухо відповів його помічник.

— Ще що?

— Затопило підступи до Північної штольні. Там виїмка шість метрів глибини, і вона одрізує штольню від тунелю.

— Людей відтіля вивели?

— Ні, не встигли. Там зараз понад двісті чоловік. З ними підтримують телефонний зв’язок.

— Хто там?

— Група літостатників, робітники пайрекс-алюмінійового заводу та група професора Довгалюка.

— А де Ліда Шелемеха, професор і Тарас Чуть? — спитав я.

— Там… Але поки що смертельної небезпеки нема. Зараз ми робимо човни, щоб туди переправитися. Вони відсиджуються на вагонетках, які ще не затопило.

Ми під’їхали до шахти. Навколо стояли машини рятувальних команд, метушилось багато людей, що тут же, на місці, майстрували човни.