— Пам’ятаю, — набурмосився Джон. Він не бажав говорити про смерть батька навіть з Мормонтом.

— То дивися, щоб не забув. Саме тяжку правду ми повинні засвоювати найміцніше. Принеси-но мені тарілку. Знову шинка? Та нехай. Якийсь ти на вид втомлений. Нелегко ганяти верхи під місяцем, га?

Джонові пересохло у горлі.

— То ви знаєте?

— Знаєте, — підхопив крук з Мормонтового плеча. — Знаєте.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Ти гадаєш, Сніговію, що воєводами Нічної Варти обирають глухих та дурних? Аемон сказав мені, що ти напевне втечеш. А я відповів йому, що так само напевне ти повернешся. Я знаю своїх вояків… і своїх хлопчаків також. Честь спонукала тебе виїхати на королівський гостинець… і честь повернула назад.

— Мене повернули друзі, а не честь, — заперечив Джон.

— Хіба я сказав, що твоя честь? — Мормонт роздивлявся тарілку.

— Мого батька підло замордували. Ви гадали, я нічого не робитиму?

— Правду кажучи, ми гадали, що ти зробиш саме те, що зробив.

Мормонт скуштував сливу, виплюнув кісточку.

— Я наказав, щоб за тобою стежили. Твій від’їзд бачили. Якби тебе не повернули друзі, то перестрів би на шляху дехто менш дружній. Якщо, звичайно, ти не маєш коня з крилами. Чи маєш?

— Ні. — Джон почувався цілковитим дурнем.

— Шкода. Нам такий кінь не завадив би.

Джон випростався. Він казав собі, що помре гідно, і цього права в нього ніхто не відбере.

— Я знаю покарання за втечу з Варти, пане воєводо. Я не боюся померти.

— Померти! — заверещав крук.

— Сподіваюся, що й жити не боїшся, — мовив Мормонт, нарізаючи шинку кинджалом і даючи шматочок птахові. — Але ти не втік з Варти — поки що. Осьде ти переді мною. Якби ми стинали голови усім хлопчакам, що вночі тікають до Кротовини, то Стіну давно б стерегли самі привиди. Але, може, ти сподіваєшся втекти знову назавтра, а може, через кілька тижнів. А й справді, хлопче, сподіваєшся чи ні?

Джон змовчав.

— Я так і гадав. — Мормонт почистив варене яйце від шкаралупи. — Твій батько мертвий, синку. Чи ти маєш змогу повернути його до життя?

— Ні, — похмуро буркнув Джон.

— От і добре, — зазначив Мормонт. — Ми з тобою вже бачили, як повертаються мертві. Хай боги збавлять побачити знову.

Він з’їв яйце за два укуси і виколупав шматочок шкаралупи з-поміж зубів.

— Твій брат вивів у поле всю силу півночі. Будь-хто з його значкових панів має під рукою більше клинків, аніж знайдеться в усій Нічній Варті. Навіщо їм здалася твоя допомога? Чи ти такий могутній воїн? Чи, може, ховаєш у кишені якогось мамуна, щоб зачаклував тобі меча?

Джон не мав відповіді. Крук тим часом дзьобав яйце, роздлубуючи шкаралупу. Потім просунув дзьоба в дірку і витяг нитки білка та жовтяка.

Старий Ведмідь зітхнув.

— Не одного тебе торкнулася ця війна. Напевне, моя сестра теж зараз їде під корогвами твого брата. Ще й зі своїми дочками, вбраними у чоловічу броню. Правду кажучи, стара Маега — вперта, запальна і норовлива, мов чугайстер. Ми ніколи не мирили з тією клятою відьмою. Але моя любов до неї не менша, аніж твоя — до твоїх сестер.

Мормонт скривився, вхопив останнє яйце і стиснув у кулаку, хряснувши шкаралупою.

— Ну, нехай і менша. Так чи інакше, якщо її вб’ють, я тужитиму. Але не тікатиму з Варти. Я проказав обітницю — так само, як і ти. Моє місце тепер тут… а де твоє, хлопче?

«Мені немає місця ніде», хотів відповісти Джон. «Я — байстрюк. Я не маю ані спадщини, ані імені, ані матері, а тепер ще й батька не маю.» Та слова не йшли з язика.

— Я не знаю.

— Зате я знаю, — відповів князь-воєвода Мормонт. — Здіймаються холодні вітри, Сніговію. За Стіною видовжуються тіні. Котер Пайк пише про величезні стада лосів, які тікають на південь та схід, до моря. А з ними й мамонти. Він повідомляє, що один з його людей знайшов здоровезні, химерних обрисів сліди ніг за якихось п’ятнадцять верст від Східної Варти. Розвідники з Тіньової Вежі знаходять села, залишені людьми. Пан Денис пише, що вночі вони бачать багаття у горах. Величезні багаття, що палають від вечора до світанку. Кворин Піврукий узяв полоненого у глибинах Кугави, і той побожився, що Манс-Розбишака знайшов якесь нове таємне укріплення і збирає в ньому всіх людей з-за Стіни, а навіщо — про те відають самі боги. Як гадаєш, твій дядько Бенджен — єдиний розвідник, якого ми втратили цього року?

— Бен-Джен, — каркнув крук і нахилив голову, зронюючи шматочки яйця з дзьоба. — Бен-Джен. Бен-Джен.

— Ні, — відповів Джон. Були й інші. Забагато.

— Ти гадаєш, війна твого брата важливіша, ніж наша? — гримнув старий.

Джон прикусив губу. Крук заплескав крилами на нього.

— Війна, війна, війна, — заспівав він.

— Ні, не важливіша, — сам собі відповів Мормонт. — Ласка божа, ти ж не сліпий і не дурний. Коли вночі по наші душі приходять упирі, гадаєш, нам не байдуже, хто сидить на Залізному Троні?

— Байдуже. — Раніше Джонові таке якось не спадало на думку.

— Твій вельможний батько відіслав тебе до нас. А навіщо, хто може сказати?

— Навіщо! Навіщо! — загукав крук.

— Я знаю тільки те, що у жилах Старків тече кров першолюдей. Першолюди побудували Стіну. Дехто каже, що вони пам’ятають таке, про що решта забула. А твій звір… він привів нас до упирів, попередив про мерця на сходах. Пан Яремія сказав би, що то збіг обставин, але пан Яремія мертвий, а я — живий.

Воєвода Мормонт підчепив шматочок шинки вістрям кинджала.

— Гадаю, сама доля привела тебе сюди. Я хочу, аби ти і твій вовк були з нами, коли ми вийдемо за Стіну.

Від цих слів спиною Джона побігли мурашки.

— За Стіну?!

— Ти не глухий. Я бажаю знайти Бена Старка, живого чи мертвого. — Він пожував і ковтнув. — І не бажаю заростати тут мохом, чекаючи на сніги та крижані віхоли. Треба знати, що відбувається. Нічна Варта виступить міцним загоном проти Короля-за-Стіною, Інших і всякого дідька, який трапиться назустріч. Похід очолю я сам.

Воєвода тицьнув кинджалом Джонові у груди.

— За звичаєм, той із шафарів, хто служить князеві-воєводі, є також його зброєносцем… та я не хочу кожен день прокидатися на світанку і гадати, чи ти знову не втік. Отож я питаю тебе, Снігу-воєводо, і вимагаю негайної відповіді. Ти є братчиком Нічної Варти або малим байстрюком, який досі не награвся у війну?

Джон Сніговій випростався і глибоко вдихнув. «Пробачте мені, батьку. Роббе, Ар’є, Бране… пробачте мені, я не зможу вам допомогти. Князь-воєвода має рацію. Моє місце тут.»

— Я… з вами, пане воєводо. Я служитиму чесно. Присягаюся. Більше я не тікатиму.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Отож-бо. Добре. То йди та причепи меча до пояса.

Здавалося, не менше тисячі років тому Кетлін Старк винесла свого крихітного сина з Водоплину, аби перетнути річку Перекат у маленькому човнику та розпочати подорож на північ, до Зимосічі. І додому вони поверталися знову Перекатом, але тепер хлопчик замість пелюшок мав на собі лицарську броню.

Робб сидів на носі разом з Сірим Вітром, поклавши вовкові руку на голову. Веслярі налягали на весла. У одному з ним човні їхав Теон Грейджой, а дядько Брінден мав бути в наступному разом з Великоджоном та князем Карстарком.

Кетлін зайняла місце ближче до стерна. Перекат вони пролетіли, як стріла, дозволивши сильному потокові пронести човна повз Колісну Башту, що нависала над головами. Плюскіт і гуркіт великого водяного колеса всередині башти нагадав Кетлін про дитинство та викликав на обличчі сумну посмішку.

З мурів замку, викладених з пісковця, челядь і варта вигукувала її та Роббове ім’я, волала «Зимосіч!». Усюди майоріли прапори дому Таллі: пструг у стрибку, срібний, на хвилястому лазурово-черленому полі. Побачивши їх, вона зворушилася, та духом не піднеслася. І не знала, чи колись піднесеться тепер аж до кінця життя. «О Неде, Неде…»

Нижче від Колісної Башти човен зробив широке півколо і рішуче розрізав вируючу воду. Веслярі напружили спини. В полі зору з’явилася широка арка Водяної Брами, почувся скрегіт важких ланцюгів, що підіймали догори величезну залізну решітку. Решітка повільно повзла вгору, поки човен наближався, і Кетлін побачила, що нижня її половина — руда від їржі. Вони пропливли під решіткою за кілька вершків від гострих нижніх шпичаків, з яких стікав бурий річковий намул. Кетлін дивилася на решітку і гадала, чи глибоко вона зіржавіла, чи добре встоїть проти тарану, чи не час її вже замінювати. Останнім часом такі думки ніколи надовго її не полишали.