— Не ходи сьогодні до Лабіринту, — дуже тихо попросив Манан. — Іди у свою кімнату і виспися. А вранці навідайся до Косіль і скажи, що ти зняла з неї прокляття. І на цьому все скінчиться. Тоді можна буде не хвилюватися. А я покажу їй тіло...

— Тіло?

— Звичайно. Тіло мертвого чаклуна...

Арха мовчала. Вона стиснула кулак, крихкий череп хруснув у долоні і розсипався. Розтиснувши пальці, вона побачила на долоні уламки кісток, які перетворилися на порох.

— Ні! — відповіла Арха, струсивши пил на підлогу.

— Чаклун має померти! Він зачарував тебе! Архо, твій розум затьмарився!

— Ніхто не зачаровував мене! Манане, ти — старий боягуз! Злякався старої баби! І розкажи мені, як же ти думаєш дістатися до чаклуна і вбити його, щоби показати мертве тіло жриці Богокороля? Невже ти пам'ятаєш дорогу до Скарбниці? Ти зможеш самотужки порахувати всі повороти, знайти сходи, обійти Яму та відшукати двері? А чи вистачить тобі сили відчинити їх?.. Манане, бідолахо, твої мізки геть заплили салом. А Косіль нагнала на тебе страху. Повертайся до Малого Дому, лягай спати і забудь про все, що ти мені отут теревенив! І про смерть даремно не патякай... А я прийду пізніше. Ну ж бо, йди собі, старий телепню!

Арха підвелася, м'яко стусонула Манана в широкі груди, поплескала по плечу і підштовхнула до виходу.

— На добраніч!

Манан неохоче підкорився і поволі рушив геть між колонами довгої зали. Арха подивилася йому вслід. Коли прислужник пішов геть, дівчина зникла у темряві за Порожнім Троном.

Час у Скарбниці Гробниць Атуану зупинився. Жодного проблиску світла. Жодних ознак життя. Ані метушні павуків у запорошених закутках, ані хробаків, які би нечутно тлили холодний ґрунт... Лише мертве каміння і суцільна темрява.

Чужинець із Внутрішніх земель непорушно лежав горілиць на кам'яному вікові величезної скрині, немовби вирізьблена на надгробку фігура. Його вбрання було геть запорошене.

Заскреготав замок і двері відчинилися. Світло ліхтаря прорізало мертву чорноту, і прохолодний легіт освіжив застояне повітря темниці. В'язень не ворухнувся.

Арха зачинила двері і замкнула їх зсередини. Поставила ліхтар на скриню й обережно підійшла до нерухомого тіла. Широко розплющеними очима вдивляючись у темряву, вона промовила:

— Яструбе!

Дівчина доторкнулася до плеча чаклуна, вимовляючи його ім'я знову і знову.

Нарешті він ворухнувся та застогнав. Тоді сів. Його обличчя змарніло, погляд був тьмяним і безтямним. Він витріщився на Арху, не впізнаючи її.

— Це я, Арха, Тенар. Я принесла тобі води. На ось, ковтни!

Чаклун узяв баклагу і трохи напився.

— Скільки часу минуло? — запитав, ледве рухаючи язиком.

— Ти тут уже два дні. Зараз іде третя ніч. Я не могла прийти раніше. Мені довелося нишком винести свою вечерю. Ось... — Арха витягла з торби прісний сірий корж, але чаклун похитав головою.

— Я не голодний. Це... це страшне місце, — він обхопив голову руками і завмер.

— Ти не змерз? Я принесла плащ із Карбованої Зали.

Чоловік не відповів.

Арха розстелила плащ на підлозі і зупинилася, не зводячи із чаклуна погляду. Дівчина дрібно тремтіла, а її очі й досі були широко розплющені. Нараз несподівано для себе самої вона впала навколішки та заридала.

Чаклун важко зістрибнув зі скрині і схилився над дівчиною.

— Тенар...

— Я не Тенар. Я — Арха. Боги мертві, боги мертві...

Він поклав руку їй на голову, відкинув чорний каптур. І заговорив. М'яко лився його голос. Вона не розуміла мови, якою він говорив. Але слова проникали їй у серце, немов краплі дощу, які напувають землю. Дівчина заспокоїлася, дослухаючись до голосу чоловіка. Тоді Яструб підняв її і, як малу дитину, посадив на кам'яну скриню. Гріючи руки дівчини у своїх долонях, маг запитав:

— Чому ти плачеш, Тенар?

— Зараз розкажу. Хоча, можливо, й не варто, бо ти однаково нічим мені не зарадиш. Тобі також судилося загинути... Та це вже не має значення! Отож... Косіль, жриця Богокороля, завжди була жорстокою. Ось і тепер вона вимагає, щоби я вбила тебе, як раніше вбивала інших. Але я не хочу. Яке вона має право? А ще Косіль зневажила Безіменних, глузувала з них — і я прокляла її. Манан казав правду: вона не вірить у богів і хоче, щоби про них забули. Тепер я не сплю, оскільки побоююся, що Косіль уб'є мене, коли я спатиму. Я навіть не поверталася до Малого Дому. Минулу ніч я провела у Тронній Залі, сховавшись у комірчині, де тримають танцювальне вбрання. Удосвіта я навідалася до Великого Дому, потай узяла з кухні трохи їжі, а тоді повернулася до Зали і просиділа там цілісінький день. Я хотіла збагнути, що мені робити. А цієї ночі... Цієї ночі я так стомилася, що подумала: варто було би сховатися десь у підземеллі і там трохи поспати. Тож я прийшла у Підмогилля. Це та величезна печера, у якій я вперше тебе побачила. І... і там була Косіль. Мабуть, вона потрапила туди через двері в червоному мурі. Присвічуючи собі ліхтарем, жриця длубалася у могилі, яку викопав Манан, перевіряючи, чи є там тіло. Порпалася, наче здоровенний жирний щур. Посеред святині, де має панувати пітьма, горіло світло! І Безіменні не зупинили це блюзнірство... Вони не вбили товстуху, не позбавили її розуму. Мабуть, вони й справді старі та мертві, як каже Косіль. Безіменних уже не існує, а, отже, і я більше не жриця.

Арха схилила голову. Чоловік слухав дівчину, тримаючи її руки в долонях. Сила поволі поверталася до нього, він уже впевнено стояв на ногах, обличчя ожило, хоча шрами на щоці й досі ще видавалися синювато-сірими, а волосся та одяг запорошив пил.

— Я пройшла повз Косіль і рушила далі, за Підмогилля. Вона не почула і не помітила мене — її ліхтар ледве жеврів, а я була дуже обережною. Потім я пішла до Лабіринту, і по дорозі мені постійно вчувалися чиїсь кроки. Я не знала, куди податися. І вирішила, що тут я буду в безпеці, понадіялася, що мої Повелителі захистять мене. А вони нічого не роблять, їх немає, вони — мерці...

— То це за ними ти так побивалася? Але ж вони тут, Тенар! Тут!

— Звідки тобі це знати? — байдуже запитала дівчина.

— Бо відколи я потрапив сюди, то щомиті тільки те й роблю, що заспокоюю їх та присипляю пильність. На це пішли всі мої сили та знання. Я заповнив це підземелля плетивом чарів — магією сну, чарами заспокоєння, закляттями потаємності, але Безіменні все одно знайшли мене. Або майже знайшли: адже вони почасти сплять, а почасти пильнують... Проте навіть для того, аби приспати їх бодай хоч так, я віддав усі свої сили. Гробниці Атуану — найстрашніше місце на світі. Звичайна людина не змогла би тут вижити. Я помирав від спраги, коли ти дала мені напитися. Але не тільки вода врятувала мені життя, а й сила рук, що принесли цю воду.

Чаклун, не випускаючи її рук зі своїх, на мить повернув дівочу правицю долонею догори і пильно придивився до неї. Тоді зробив кілька кроків навколо кімнати і повернувся до Архи. Вона мовчала.

— Невже ти вважала їх мертвими? Твоє серце мало би відчути більше. Адже Безіменні не вмирають. Це безсмертні Сили Пітьми, Що ненавидять світло — короткий, яскравий спалах нашого існування. Але хоча вони й безсмертні, та все ж не боги, бо ніколи не існували. Вони не гідні того, щоби їм поклонялася бодай одна людська душа.

Не зводячи похмурого погляду з мерехтливого світла ліхтаря, Арха уважно слухала чаклуна.

— Тенар, що вони дали тобі?

— Нічого, — прошепотіла дівчина.

— А вони й не можуть нічого дати, бо їхня сила не має творчої основи. Метою буття для Безіменних є темрява та знищення. Безіменні не можуть залишити Гробниць, бо, властиво, саме вони і є Гробницями. Це місце завжди залишається разом із ними. Не можна сказати, що Безіменних не існує, або забути про них, проте й поклонятися їм також не варто. Земля — чудове місце, світле і добре. Але не тільки... Вона може бути і жахливою, жорстокою, немилосердною. Серед зелених лугів конає поранений кролик, у надрах жевріє нищівний вогонь, моря кишать акулами, а в людських душах нерідко таїться зло. І саме там, де людина поклоняється насильству, де вона йому служить, — там виникає зло, там панує пітьма, і саме такі куточки світу потрапляють під владу Безіменних, Одвічних Сил Землі, які існували ще до створення Світла, — сил темряви, руйнування та безуму... Мені здається, що вони вже давно відібрали розум у Косіль і тепер жриця нипає печерами підземелля так само, як блукає лабіринтами своєї душі. Вона вже не здатна бачити світло. Косіль каже, що Безіменні мертві, але насправді повірити у це може тільки заблудла душа, яка не спроможна пізнати істину. Безіменні існують. Але вони не мають влади над тобою і ніколи не були твоїми повелителями. Тенар, ти — вільна людина! Тебе навчили рабської покори, але ти розірвала ці пута...