Здригнувся і Мохобородько, прокинувшись. Потому сів і роззирнувся. За хвилю він усе зрозумів.

Мохобородько підхопився. Вихопив із багаття палаючу гілляку, покрутив нею над головою і кинув у сірого хижака. І той, наче вітер, метнувся від вогнища.

НЕАБИЯКА МАНДРІВКА ВЕРХИ НА… ВОВКОВІ

Коли вовк кинув собі за спину Муфтика, той спершу взагалі не збагнув до пуття серйозності свого становища. Муфтикові ніколи не доводилося близько стикатися з вовками, тож він і сприйняв сірого хижака просто за великого собаку. А оскільки собаки завжди ставилися до маленького чоловічка більш-менш приязно, тому він у перші хвилини і не злякався сіроманця. Муфтик просто вважав, що цей великий собака, закинувши його на спину, хоче з ним лише побавитися і задля жарту погарцювати.

— Цу-цу! — повторював лагідно Муфтик і поплескував хижака по шиї.

Вовк метнувся до струмка. Муфтикові здалося, що саме зараз сіроманець могутнім стрибком подолає потічок, і обома руками скільки мав сил учепився в зашийок свого «скакуна». Та ніякого стрибка не сталося. Натомість вовк обережно ступив у воду і далі побрів по струмку.

Тепер уже Муфтик розхвилювався і мав для цього вагомі підстави. Мохобородько і Півчеревичок залишилися далеко позаду, а звір і не збирався повертати — просто летом летів по струмку в глиб лісу.

«Слава Богу, хоч собака не скажений, — утішав себе Муфтик. — Скажений собака і лапою не торкнеться води».

Але це була вельми невеличка втіха.

Через деякий час хижак стрибнув на берех і далі побіг лісовою стежиною.

«Ну, це вже занадто, — виснував Муфтик. — Для розмаїття можу зробити маленьку верхову мандрівочку, але вже годі. Принаймні на що це схоже, коли кінь везе вершника, куди тільки заманеться?»

І Муфтикові спало на думку таке: він-бо ще зараз міг би легко знайти зворотну дорогу — варто лише піти понад струмком — і скоріше всього він не заблукає. Одначе великий собака пре його в лісову гущавину. То, може, доведеться Муфтикові сказати «Прощавайте на віки вічні» своїм друзям і доживати вік самотою у смутку.

«Ні і ще раз ні, — вирішив Муфтик. — Не можна дозволити затягувати себе казна-куди, в самотину! Я ж і так дуже довго був сам-самісінький. Ні, годі!»

Тієї миті кумедний чоловічок розтиснув руки на зашийку вовка і коричневим колобком скотився на мох.

На жаль. Ця спроба втечі провалилася. Муфтик не встиг і оком змигнути, як сіроманець опинився біля нього й лапою притримав, щоб не котився далі. Вовк здивовано позирав на свого «вершника». Тоді схопив Муфтика і, тримаючи в зубах, деякий час розлючено стрясав його так, що нутрощі в маленького чоловічка могли скрутитися вузлом! По хвилі сіроманець знову закинув собі Муфтика на спину.

Звичайно, таке поводження вельми вразило Муфтика. Та що вдієш — мандрівка верхи на вовкові все тривала. І кумедний чоловічок зрозумів, що не варто йому більше й намагатися тікати. Деякий час Муфтик не думав ні про що, нібито від шаленої їзди його думки розтрусилися. Але перегодом він оговтався і почав знову мізкувати.

«Можливо, великий собацюга хоче затягти мене до свого помешкання, — припустив він. — Та чи є взагалі в лісовому закуті людське житло? Навряд. А все-таки? Відповідь на це, як мовиться, знає лише вітер…»

Вовк побіг швидше. Скоро він уже не біг, а летів, і вітер висвистував у Муфтикових вухах. Та ба, і вітер усе ж не відповів на жодне запитання маленького чоловічка.

І знагла вовк зупинився. Прислухався. Втягнув носом повітря. Що це могло означати? Муфтик теж намагався напружено вслухатися і вдивлятися у далечінь поверх вовкового зашийка, проте нічого особливого не помітив.

Що ж так раптово привернуло увагу звіра? Тепер вовк біг далі вельми обережно. Він старанно обминав усі відкриті місцини й увесь час тримався поміж кущів, не торкаючись при цьому жодної гілочки, щоб не чулося ані шереху. Сіроманець прокрадався — нібито плив крізь ліс, і Муфтикові здавалось, що він відчуває, як усе більше напружуються м’язи хижака.

Незабаром почулися голоси. Це були чоловічі голоси! Людські голоси!

«Ну, все ясно, — подумав полегшено Муфтик. — Це, безумовно, мисливці, або лісоруби, або щось подібне, і, звичайно, їхній собака. За мить я буду біля людей, ось-ось моя верхова мандрівка скінчиться!»

Вовк біг у напрямку людських голосів, але при цьому уповільнив крок і став ще обережнішим.

«Ага-а, — усміхнувся Муфтик. — Собака розуміє, що заподіяв шкоди, і не осмілюється постати перед своїм господарем. Його терзає сумління. І повинно терзати. Бо хіба личить порядному собаці утнути таке — серед білого дня хапати зубами вельмишановного Муфтика, закидати собі на спину й тягти до темного лісу!»

Нарешті сіроманець так наблизився до людей, що неважко було вирізнити окремі слова й фрази.

— Життя вовків грунтовно вивчено, — почув Муфтик глухуватий голос. — Але все одно, спостерігаючи за ними, можна виявити щось нове й захоплююче. — дзвінко відповів другий чоловік. — Я просто згоряю від нетерплячки глибше зазирнути в потаємний світ сіроманців. І якби нам поталанило щось довідатися нове, то я знав би, що недаремно прожив своє життя.

Тепер між хижаком і людьми був лише рідкуватий ліщиновий кущ, тож Муфтик крізь гілля міг чітко роздивитися двох незнайомців.

Низький голос належав бородатому молодикові в картатому картузі і високих чоботях. На шиї в нього висів бінокль. А другий чоловік був уже літній; на його лисині вигравали сонячні зайчики, а величезні окуляри із затемненими скельцями надавали обличчю чудернацького вигляду. Обоє мали за плечима рюкзаки. Муфтик із неабиякою цікавістю вслухався у їхню розмову, і йому стало ясно, що має справу з двома краєзнавцями, які збирають у цій місцині невідоме про вовків. Ну й дивина, невже тут, у лісі, і справді живуть сіроманці?

— Особливо мене цікавлять вовченята, — мовив голомозий. — Адже зараз у них вельми цікава пора — вони тільки-но починають жити самостійно.

— Саме так, — кивнув бородань. — І для того, щоб підготувати своїх вовченят до самостійного життя, старий вовк навчає їх гризти. Ох, якби хоч єдиний раз нам поталанило побачити, як старий сіроманець навчає своїх дітлашат гризти!

— Щодо цього нам, звісно, пощастило, — сказав задумливо лисий. — Не забуваймо, що вовк — втілення хитрощів. Йому набагато легше пильнувати за нами, ніж нам за ним. Безумовно, я не здивувався б ні на крихітку, якби цієї миті якийсь хитрюга-сіроманчик під кущем підслухав нашу розмову.

Бородань зайшовся сміхом.

І тієї хвилини Муфтика осяйнула думка: звичайно, в цьому лісі є вовки, принаймні один хитрий вовк, і саме т о й, на спині якого він уже довгенько й чудово скаче верхи! Жоден собака не зміг би так бігти — ані шереху за собою! Який це собака міг би отак уникати людей?! Ані один собака не зміг би отак поводитися з кумедним чоловічком — Муфтиком. Але, Боже милостивий, що ж, власне, хоче сіроманець од нього?

Зараз, правда, не час особливо сушити голову над цим питанням. Адже порятунок так близько. Порятунок був отам — за кущем. Там стояли люди. Ці люди неодмінно допоможуть йому, якщо вдасться гукнути їх на поміч. І діяти треба негайно, бо ж невідомо, чи надовго вовк причаївся між кущів.

Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс — мало душу не вийняв, — Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?!

Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже!

Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди.

— Люди! — загорлав він. — Люди! Допоможіть!

І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті!

Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки.