«Він і справді все це говорив?»

«Звичайно, щодо цього нема сумніву, бо все це він писав. Але, на жаль, він допустився ще гіршого. Отаборившись на Лисому Урвиську, він почав грабувати селища в долині, чинив набіги, щоб поповнити свої запаси, одне слово, розпочав справжню війну проти поблизьких селищ».

«І всі селища стали проти нього?»

«Невідомо. Може, дехто й підтримував його, я ж казав тобі, що він устряг у заплутаний клубок місцевих звад. Настала зима року 1305-го, одна з найсуворіших за останні десятиліття, і всюди навколо лютував великий голод. Дольчино послав своїм послідовникам третє послання, і ще чимало людей пристало до нього, та життя там ставало нестерпним, голод був такий, що вони їли м'ясо коней та інших звірів і варили сіно. Багато хто від цього помер».

«То проти кого вони воювали?»

«Єпископ Верчелійський поскаржився Климентові V, і той оголосив хрестовий похід проти єретиків. Для всіх, хто візьме у ньому участь, було видано необмежену індульгенцію, прикликали й Людовіка Савойського, ломбардійських інквізиторів, архиєпископа Міланського. Чимало людей взяло на себе цей хрест і виступило на допомогу мешканцям Верчеллі та Новари, прибули люди навіть з Савойї, з Провансу, з Франції, а верховодив усіма єпископ Верчелійський. Між авангардами обох військ раз у раз відбувалися сутички, та Дольчинові укріплення були неприступні, і цим поганцям вдавалося якось діставати допомогу».

«Від кого?»

«Він інших нечестивців, гадаю, адже багатьом з них цей розсадник безладу був по мислі. Наприкінці року 1305-го єресіярх, однак, був змушений покинути Лисе Урвисько, залишивши поранених та хворих. Він перебрався на терени Тріверо, де окопався на горі, яку тоді називали Дзубелло, а відтоді й надалі — горою Ребелло, сиріч Бунтівничою, бо тепер вона стала твердинею бунтарів проти церкви. Одне слово, не можу розповісти тобі про все, що там діялося, але коїлись там страшні душогубства. Та врешті заколотників примусили здатися, Дольчина та його людей спіймали, і вони цілком слушно скінчили на огниську».

«І прегарна Марґарита теж?»

Убертин зиркнув на мене: «Ти запам'ятав, що вона була гарна, правда? Кажуть, вона й справді була вельми вродлива, і чимало місцевих вельмож хотіли одружитися з нею, щоб врятувати від вогнища. Та вона не захотіла і загинула непокаяною разом зі своїм непокаяним полюбовником. І хай буде це тобі наукою — стережись Вавилонської блудниці, навіть якщо вона постає у подобі прегарного створіння».

«Але тепер скажіть мені ось що, отче. Я прознав, що монастирський келар, а з ним, може, й Сальватор, стріли колись Дольчина і пристали до нього…»

«Помовч і не суди поспішно. Я запізнався з келарем у монастирі міноритів. Це й справді було після історії з Дольчином. У ті роки, ще заки ми вирішили шукати прихистку в чині святого Бенедикта, чимало спіритуалів провадило неспокійне життя і мусило покинути свої монастирі. Не знаю, де бував Ремиґій до того, як я зустрів його. Знаю лиш, що він завжди був добрим монахом, принаймні під оглядом ортодоксії. Що ж до іншого, то, на жаль, плоть наша слабка…»

«Що ви маєте на увазі?»

«Тобі не годиться цікавитися такими речами. Та зрештою, оскільки ми про це заговорили, а ти маєш вміти відрізняти добро від зла… — він ще трохи вагався, — скажу тобі, що тут, у цій обителі, я чув поголоски, буцім келар не спроможний опиратися певним спокусам… Але все це обмови. Ти маєш навчитися навіть не думати про таке. — Він знов пригорнув мене до себе, міцно обнявши, і вказав на статую Богородиці: — Ти мусиш збагнути, що таке любов, чиста, мов сльоза. Ось та, у кому жіночість вознеслась на вершини. Тому про неї можна сказати, що вона прекрасна, як молода з Пісні Пісень. У ній, — мовив він, і лице його освітила внутрішня радість, яка раніше освітлювала абатове лице, коли той говорив про самоцвіти й золото свого священного знадіб'я, — у ній навіть тілесна врода є знаменням краси небесної, і тому скульптор прикрасив її всіма оздобами, які личать жінці. — Він показав мені на делікатні груди Богоматері, високо й тісно стягнуті корсетом, шнурівкою якого гралися рученята Дитяти. — Бачиш? Pulchra enim sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice, nee fluitantia licenter, sed leniter restricta, repressa sed non depressa [177]… Що відчуваєш ти перед прегарним сим видивом?»

Я сильно почервонів, відчувши, як всередині у мені запалав вогонь. Убертин, мабуть, теж відчув це, а може, помітив палахкотіння моїх щік, бо відразу ж додав: «Але мусиш навчитись відрізняти вогонь надприродної любові від млості чуттів. Це нелегко навіть святим».

«А як впізнати праведну любов?» — тремтячи, спитав я.

«Що є любов? Ніщо на світі — ні людина, ні диявол, ані жодна інша річ — не вселяє в мене стільки підозри, як любов, адже вона проникає в душу глибше, ніж будь-що інше. Ніщо інше не займає і не зв'язує серце так, як любов. Тому душа, коли не має зброї, щоб усмирити її, заради любові западає в страшну руїну. Гадаю, якби не Марґаритині спокуси, Дольчино не занапастив би себе, а якби не розпусне і свавільне життя на Лисому Урвиську, бунт його причарував би куди менше людей. Пам'ятай, я маю на увазі не лише лиху любов, якої, звичайно, всім слід уникати як диявольської мани. Сповнений великого страху, я маю на увазі й любов праведну, що спалахує між Богом і людиною, між ближніми. Часто буває, що двоє або троє людей, чоловіки це чи жінки, любляться сердечно і живлять одне до одного особливу прихильність, тому й прагнуть завжди бути разом, а чого прагне одна сторона, того хоче й друга. Зізнаюсь тобі, що подібне почуття живив і я до тих чеснотливих жінок, Ангели і Клари. І навіть це високодуховне і присвячене Богові почуття теж гідне докору… Бо навіть любов душі, якщо вона не озброєна, а переживається з надмірним запалом, призводить до згуби або ж сіє сум'яття. О, любов має багато властивостей, душа спершу нею зворушується, а відтак занедужує… А потім відчуває правдивий пал божественної любові, і волає, і стогне, і стає немов камінь, кинутий у піч, який розпадається на вапно і тріщить під огненними язиками…»

«І це праведна любов?»

Убертин погладив мене по голові, і я побачив, що очі його заслали сльози: «Так, це врешті праведна любов. — Він зняв руку з моїх пліч: — Але як важко, — додав він, — страх як важко відрізнити таку любов від іншої. Й іноді, коли душу твою спокушають демони, ти почуваєшся, мов повішенений за горло, який висить на шибениці зі зв'язаними ззаду руками і пов'язкою на очах, але далі живе, без жодної помочі, без жодної підтримки, без виходу, гойдаючись в порожнечі…»

Його обличчя не лише омивали сльози, воно було вкрите шаром поту. «Тепер іди собі, - мовив він поспіхом, — я сказав тобі те, що ти хотів знати. З сього боку — ангельскі плеяди, а з того — ворота пекла. Іди, і хай хвала буде Господеві». Він знов простерся перед Пречистою, і я почув, як він тихо схлипує. Він молився.

Але з церкви я не вийшов. Розмова з Убертином зродила у моїй душі й в моєму нутрі дивний вогонь і невимовний неспокій. Може, саме тому я схилився до непослуху і вирішив повернутись сам у бібліотеку. Я й сам не знав, що я там шукаю. Я хотів самостійно дослідити невідоме місце, мене захопила думка спробувати зорієнтуватися там без допомоги учителя. Я піднявся туди, мов Дольчино на Бунтівничу гору. Я мав із собою каганець (навіщо я взяв його? може, у мені вже раніше теплився цей потаємний намір?), тож легко проник до оссарію. Невдовзі я був у скрипторії.

Гадаю, то був доленосний вечір, бо, мишкуючи між столами, на одному з них я побачив розгорнутий рукопис, який переписував цими днями хтось із ченців. Назва привабила мене відразу: «Historia fratris Dulcini Heresiarche» [178]. Мабуть, то був стіл Петра з Сант'Альбана, про якого я чув, що він пише монументальну історію єресі (після того, що сталося в обителі, він, звісно, так її і не написав — та не випереджаймо події). Отже, нічого незвичайного в тому, що тут лежала ця книга, не було, а поряд з нею лежали й інші книжки на подібну тему, про патаринів і флаґеллантів. Але я сприйняв цю обставину як надприродне знамення, та не скажу точно — небесне чи диявольське, і схилився, жадібно читаючи написане. Текст був не дуже довгий, і в першій частині йшлося, з більшими подробицями, які я вже забув, про те, що розповів був мені Убертин. Там також говорилося про численні злочини, що їх скоїли дольчиніяни під час війни та облоги. І про надзвичайно криваву останню битву. Але знайшов я там і те, чого Убертин мені не оповів, — то була оповідь очевидця, який, певно, бачив усе це і все ще перебував під враженням побаченого.