Тож я дізнався, що в березні 1307 року, у Великодню суботу, спійманих Дольчина, Марґариту і Лонґіна доправили у місто Б'єлла і віддали в руки єпископа, який очікував на рішення Папи. Коли Папа дізнався про цю новину, він сповістив про це французького короля Філіпа, до якого написав: «Дійшла до нас вість вельми охвітна, що радість нам несе, і ликування, бо мерзосвітній гемон той, вилупок Веліялів і єресіарх гидомирний Дольчино разом зі своїми посіпаками гниє врешті у нашій темниці, а спіймано його у день святої вечері Господньої завдяки трудам преподобнішого брата нашого Раньєра єпископа Верчелійського по неабияких небезпеках, натугах, масакрах і частих потичках, а численний люд той, що йшов із ним, заражений сею пошестю, того ж самого дня вигублено до ноги». Папа був немилосердний до спійманих і наказав єпископові стратити їх. Й у липні того ж року, в перший день місяця, єретиків було передано світській владі. Дзвонили всі дзвони міста, а їх разом з катами посадили на віз, і під вартою стражників повезли той віз через ціле місто, і на кожному розі розжареними кліщами лихочинцям виривали плоть. Марґариту спалили першою, на очах у Дольчина, обличчя якого навіть не здригнулося, і рівно ж не чути було від нього жодного стогону, коли кліщі роздирали йому тіло.

І віз поїхав далі, а тим часом кати мордували його залізними прутами, встромляючи їх у посудини, повні гарячої смоли. Дольчино зазнав й інших тортур, та німо мовчав, хіба що здвигнув плечима, коли йому відрізали ніс, а коли відірвали чоловічий орган, то лиш глибоко зітхнув і вирвалось тоді в нього щось, наче зойк. Останні слова його свідчили про непокаянність, бо він заявив, що на третій день воскресне. Тоді його спалили, а попіл розвіяли з вітром.

Я згорнув рукопис, руки мої тремтіли. Я знав, що Дольчино скоїв чимало злочинів, але те, що його спалили, було жахливо. І на вогнищі він показав… що? Мученичу твердість духа чи зухвалість пропащого? Піднімаючись нетвердими ногами по сходах, які вели в бібліотеку, я зрозумів, чому це так схвилювало мене. Мені раптом згадалась одна подія, свідком якої я був кілька місяців до того, невдовзі після мого приїзду до Тоскани. Я навіть дивувався, як це я міг її майже забути, немов хвора моя душа хотіла стерти спогад, який марою тяжів над нею. Точніше, я не забув її, бо щоразу, коли чув, як згадують братчиків, перед моїми очима поставало це видовище, але я одразу проганяв його у потайні закутки моєї душі, немов вчинив гріх, бувши свідком того жахіття.

Саме тоді, у Флоренції, я й почув про братчиків вперше, бачивши, як один з них горить на вогнищі. То було ще заки я зустрів у Пізі брата Вільяма. Він мав прибути туди, але ще десь барився, й отець мій дозволив мені оглянути тим часом Флоренцію, про чудові храми якої ми чули чимало захоплених слів. Я повештався трохи Тосканою, щоб краще вивчити італійську посполиту говірку, і врешті на тиждень зупинився у Флоренції, бо багато чув про цей славний город і мені хотілося побачити його.

Сталося так, що тільки-но прибувши, я прознав про велику подію, яка схвилювала ціле місто. У ті дні в присутності єпископа та інших церковнослужителів чинився суд інквізиції над одним братчиком-єретиком, якого звинувачували у злочинах проти релігії. Люди, які мені про це розповіли, завели мене туди, а там я почув, як люди казали, що братчик сей, на ймення Михаїл, насправді був чоловіком побожним і проповідував покаяння та убогість, повторюючи слова святого Франциска, а перед суддів його привела злоба деяких жінок, які, вдаючи, нібито йдуть до нього на сповідь, приписали йому потім єретичні твердження; ба більше, люди єпископа схопили його якраз у домі цих жінок, і мене це здивувало, бо церковний муж не повинен іти зі святими тайнами у такі невідповідні місця, але, схоже, слабким місцем братчиків було те, що вони не мали великого пошанівку до правил пристойності, і, мабуть, була-таки якась правда у поголосках, які твердили, що вони не тільки єретики, але й люди недоброзвичайні (як про катарів завжди казали, буцім вони булгари і содоміти).

Я підійшов до церкви святого Сальватора, де чинився суд, але увійти не зміг, бо перед церквою зібралася велика юрба. Деякі люди навіть видерлися на вікна і, вчепившись за грати, бачили і чули все, що там діялося, переповідаючи іншим, що стояли внизу. Тоді братові Михаїлу саме зачитували зізнання, яке він склав попереднього дня, де він твердив, що Христос і його апостоли «не мали в посілості жадної речі, ані особно, ані сполечне», — та Михаїл запротестував, що нотар додав слова «многії фалшиві висновання» і волав (і це я чув знадвору): «Ви ще відповісте у Судний день!» Але інквізитори прочитали зізнання так, як вони його записали, і врешті спитали його, чи бажає він смиренно прийняти опінію церкви і всього міського народу. І я почув, як Михаїл голосно заволав, що він бажає прийняти лише те, у що вірить, а вірить він «в убогого розп'ятого Христа, а Папа Йоан XXII — єретик, бо каже супротивне». З того виникла велика суперечка, бо інквізитори, серед яких було чимало францисканців, хотіли розтлумачити йому, що у Писанні нема того, що він каже, а він винуватив їх у тому, що вони зрікаються правила свого власного ордену, а тоді вони заповзялися на нього, мовляв, як це — він, може, вважає, що розуміє Святе письмо краще від них, вельми у писанні вчених? А брат Михаїл був воістину дуже впертий і заперечував їм, вони ж стали накидатися на нього з провокаціями на кшталт «вимагаємо, щоб ти визнав Христа володільцем, а папу Йоана — православним і святим». Та Михаїл не відступав: «Ні, єретик він». Вони ж говорили, що ніколи ще не бачили, аби хтось упирався так у своїй зловмисності. Та не один посеред юрби на площі казав, що він — немов Христос серед фарисеїв, і я зрозумів, що багацько людей вірило у святість брата Михаїла.

Врешті люди єпископа відвели його назад до в'язниці, закувавши в кайдани. А ввечері мені сказали, що деякі з ченців, що підтримували єпископа, пішли до нього і зневажали його, вимагаючи, щоб він відрікся від своїх переконань, але він відповідав як той, хто певен власної правди. І кожному повторював, що Христос був убогий, і що так думали також святий Франциск зі святим Домініком, і тим ліпше, якщо за проповідування сього праведного твердження його засудять на муки, бо тоді він в короткому часі сподобиться побачити те, про що говорить Писання — двадцять чотирьох старших Апокаліпси, й Ісуса Христа, і святого Франциска, і славних мучеників. А ще, подейкували, він казав: «Коли ми так ревно читаємо вчення деяких святих отців, то ще більш ревно і радо маєм ми бажати опинитися посеред них». На такі слова інквізитори виходили з в'язниці, аж чорні на виду, й обурено кричали (я сам це чув): «Сам диявол сидить у ньому!»

Наступного дня ми дізналися, що вирок винесено, тож я пішов до єпископського осідку, щоб подивитися на цей пергамен, і почасти переписав його собі на табличку.

Починався він так: «In nomine Domini amen. Hec est quedam condemnatio corporalis et sententia condemnationis corporalis lata, data et in hiis scriptis sententialiter pronumptiata et promulgata… [179]» і так далі, а тоді йшов суворий опис гріхів і провин чоловіка, званого Михаїлом, і частину його я наведу тут, щоб читальник міг судити сам:

Johannem vocatum fratrem Micchaelem Iacobi, de comitatu Sancti Frediani, hominem male condictionis, et pessime conversations, vite et fame, hereticum et heretica labe pollutum et contra fidem cactolicam credentem et afflrmantem… Deum pre oculis non habendo sed potius humani generis inimicum, scienter, studiose, appensate, nequiter et animo et intentione exercendi hereticam pravitatem stetit et conversatus fuit cum Fraticellis, vocatis Fraticellis della povera vita hereticis et scismaticis et eorum pravam sectam et heresim secutus fuit et sequitur contra fidem cactolicam… et accessit ad dictam civitatem Florentie et in locis publicis dicte civitatis in dicta inquisitione contentis, credidit, tenuit et pertinaciter affirmavit ore er corde… quod Christus redentor noster non habuit rem aliquam in proprio vel comuni sed habuit a quibuscumque rebus quas sacra scriptura eum habuisse testatur, tantum simplicem facti usum… [180]