Та не лише ці злочини ставили йому на карб, і одне зі звинувачень здалось мені особливо мерзотним, хоч і невдогад мені було (бо бачив я, як проходив суд), чи й справді він таке казав, але в кожному разі твердили, що мінорит цей заявляв, начебто святий Тома Аквінець ніякий не святий і що він не втішається вічним спасінням, а його проклято і душа його пропаща! В кінці вироку було визначено покару, оскільки звинувачений покаятися не хотів:

Costat nobis etiam ex predictis et ex dicta sententia lata per dictum dominum episcopum florentinum, dictum Johannem fore hereticum, nolle se tantis herroribus et heresi corrigere er emendare, et se ad rectam viam fidei dirigere, habentes dictum Johannem pro irreducibili, pertinace et hostinato in dictis suis perversis herroribus, ne ipse Johannes de dictis suis sceleribus et herroribus perversis valeat gloriari, et ut eius pena aliis transeat in exemplum; idcirco, dictum Johannem vocatum fratrem Micchaelem hereticum et scismaticum quod ducatur ad locum iustitie consuetum, et ibidem igne et fiammis igneis accensis concremetur et comburatur, ita quod penitus moriatur er anima a corpore separetur… [181]

Коли вирок оприлюднили, священики знов пішли до в'язниці і попередили Михаїла, що з ним станеться; я навіть чув, як вони казали: «Брате Михаїл, готові вже митри й мантії, а на них намальовано братчиків, яких поривають дияволи». Так вони хотіли його налякати і примусити врешті до зречення. Та брат Михаїл став навколішки і мовив: «Мислю собі, що коло огниська буде отець наш Франциск, ба більше — мислю, що будуть там Ісус з апостолами, і славні мученики Варфоломей з Антонієм». Отак-от він востаннє відкинув пропозиції інквізиторів.

Наступного ранку я знов прийшов на міст біля єпископського палацу, де зібралися інквізитори, перед яких приведено закованого в кайдани брата Михаїла. Один з вірних упав перед ним навколішки, просячи благословення, але стражники відразу схопили його й відвели до в'язниці. Відтак інквізитори ще раз зачитали засудженому вирок і ще раз спитали, чи не хоче він покаятися. В кожному місці, де вирок твердив, що він — єретик, Михаїл відповідав: «Не єретик я, грішник, аякже, але православний християнин», — а коли у тексті згадувано «преподобного і пресвятого Папу Йоана XXII», — Михаїл відповідав: «Не преподобний і не пресвятий, а єретик». Тоді єпископ звелів, щоб Михаїл став перед ним навколішки, але той відповів, що він не преклоняє коліна перед єретиками. Його силоміць поставили на коліна, і він пробурмотів: «Бог простить мене за це». І оскільки його привели у повному священичому облаченні, розпочався обряд, під час якого з нього поступово, одне за одним, знімали ризи, аж поки він не залишився в самій лиш сорочині, яку місцевий люд зве рубаткою. І як велить звичай стосовно клірика, якого позбавляють свячень, гострим ножем стято йому пучки пальців і зголено волосся. Тоді його передали капітанові та його людям, які обійшлися з ним вельми жорстоко, закували у кайдани і відвели назад до в'язниці, а по дорозі він промовляв до юрби: «Per Dominum moriemur [182]». Як мені сказали, спалити його мали аж наступного дня. А того дня його знов спитали, чи не хоче він висповідатися і причаститися. Він відмовився, бо, мовляв, не хоче впасти у гріх, приймаючи таїнства від грішників. І я мислю собі, що вчинив він зле, бо показав, що заплямований єрессю патаринів.

І ось настав ранок страти; за ним прийшов ґонфалоньєр, який здався мені приязно налаштованим, бо спитав його, що він за чоловік, що так упирається, коли досить підтвердити те, що твердить весь люд, і прийняти опінію матері святої церкви. Та Михаїл твердо тримався свого: «Я вірую в убогого і розп'ятого Христа». І ґонфалоньєр, розвівши руки, пішов собі. Тоді надійшов капітан зі своїми людьми, і вони відвели Михаїла у двір, де був намісник єпископа, який ще раз зачитав зізнання і вирок, Михаїл знов заперечив хибні твердження, які йому приписували: то були такі тонкощі, що я не запам'ятав їх, та й тоді добре не втямив. Але, звісно, саме вони були вирішальними, коли Михаїла засуджували до смерті, а братчиків — до переслідувань. І я геть цілком не розумів, чому мужі церкви і світська влада так скаженіли проти людей, які хотіли жити в убогості і вважали, що Христос не володів земними благами. їм належало б радше, міркував я собі, боятися людей, які хочуть жити у розкошах і відбирати гроші від інших, приводячи таким робом церкву до гріха і узвичаюючи симонію. Мені стало несила більше терпіти, і я заговорив про це з якимсь чоловіком, який стояв поряд зі мною. Він глузливо посміхнувся і сказав мені, що чернець, який практикує убогість, є кепським прикладом для поспільства, якому потім важко буде звикнути до ченців, які її не практикують. І додав, що проповідування вбогості вселяє лихі думки в голови людей, адже хтозна, чи вони не захочуть побачити у своїй убогості підставу для пишання, а воно може призвести до багатьох вчинків гордині. Зрештою, сказав він, я б мав знати — хоч йому самому невтямки, з якого силогізму робиться цей висновок, — що проповідування убогості означає, що ці ченці на боці імперії, а Папі це не до вподоби. Усе це здалося мені цілком слушним, хоч і почув я це з уст невченого чоловіка. Я тільки не розумів, чому брат Михаїл погодився померти такою страшною смертю, щоб приподобатися цісареві і втишити суперечку між чернечими чинами. І справді, хтось з присутніх мовив: «Ніякий він не святий, його прислав Людовік, щоб сіяти розбрат серед міщан, а хоч братчики і тосканці, за ними стоять посланці цісаря». А інші твердили: «Та ж він схиблений, у нього вселився злий дух, його аж розпирає від пихи — він тішиться зі свого мучеництва, а все через прокляту гординю, цим чорноризцям в головах попереверталося від читання житій святих, краще б вони одружувалися!» А ще інші говорили: «Ні, усі християни мають бути такими — готовими свідкувати про свою віру, як у поганські часи». Слухаючи всі ці балачки, я не відав, що й думати, але тут мені трапилось побачити обличчя засудженого, якого юрба раз у раз заслоняла від мене. То було обличчя людини, яка споглядає щось, що не є від світу сього, як іноді я це бачив у статуях святих у полоні екстатичної візїї. І я зрозумів, що він — байдуже, провидець чи божевільний — явно хотів померти, бо вірив, що, вмираючи, він переможе свого ворога, ким би той ворог не був. І я зрозумів, що його приклад надихне на смерть інших. Я лиш чудувався його твердістю, бо й нині не знаю, чи в таких людях переважає гордовита любов до істини, в яку вони вірять і яка веде їх до смерті, чи гордовите бажання смерті, яке надихає їх на те, щоб свідкувати про їхню істину, якою б вона не була. Це сповнило мене захватом і острахом.

Та повернімось до страти, бо люд весь уже посунув до місця смертної кари.

Капітан і його люди виволокли його за ворота, а він у своїй напіврозстебнутій сорочині йшов широким кроком, схиливши голову і відмовляючи молитву, немов уже належав до сонму мучеників. Юрмище було несосвітенне, і багато хто кричав: «Не вмирай!», а він відповідав: «Хочу померти за Христа». «Але ти вмираєш не за Христа», — казали йому, а він одрікав: «Я вмираю за істину». Коли похід підійшов до місця, званого Проконсулів вугол, хтось з натовпу гукнув, щоб він молив Бога за них усіх, і він благословив натовп. Біля мурів святої Ліперати хтось сказав йому: «Дурню, повір у Папу!», а він відповів: «Ви божка собі зробили з цього вашого Папи» і додав: «Ох же ж і обскубають вас ці папуги» (як мені пояснили, в тосканському наріччі то була гра слів, яка пап обертала на тварин). І всі зачудувалися, що він жартує, йдучи на смерть.

Біля церкви святого Йоана йому гукнули: «Рятуй своє життя!», а він відповів: «Рятуйтесь від гріхів!»; біля Старого Торжища йому крикнули: «Рятуйся, рятуйся!», а він відповів: «Рятуйтесь від пекла»; біля Нового Торжища йому заволали: «Покайся, покайся», а він відповів: «Покайтесь у своєму лихварстві». Біля церкви святого Хреста він побачив ченців свого чину, які стояли на сходах, і став докоряти їм, чому вони не виконують правила святого Франциска. Дехто з них здвигнув плечима, але інші від сорому позакривали собі обличчя каптурами.