Ворота було розчинено настіж. Ніхто не запитував подорожніх, хто вони, звідкіля та задля якої цілі приїхали. Нікому не були цікавими люди, що прибули до Січі, кожен займався своїми справами. Упадало в око лиш одне: усе населення козацької фортеці було виключно чоловічої статі.

Зоря і Макогін відстали ще за воротами – зустрівши гурт знайомих запорожців, вони притримали коней і почали голосну бесіду, яка перемежалася майже закоханими «скурвий ти сину» та «на біса твоїй матері, ти ще не сконав?!». Згодом, махнувши головою на прощання, попрямував до січової церкви, яка здіймала в небо свої блискучі бані на протилежному боці майдану, ієромонах, тож Іван з Данилом і Місюркою залишилися втрьох. Захоплено оглядали внутрішній устрій січової фортеці.

У широкому колі, що його утворював частокіл, містилися будівлі, які помітно відрізнялися від химерно забудованого передмістя. Тут відчувався військовий порядок і знання фортифікації. Уздовж частоколу, на відстані тридцяти кроків було утворено пустку для вільного переміщення гарнізону у випадку військової потреби. За нею, утворюючи велетенську підкову, розташувалися тридцять вісім довгих і приземистих будинків-куренів. У довжину кожен мав по дев'яносто або сто аршин, завширшки не менше шести. Викладені з грубих колод, вони були щільно перемащені глиною і вибілені крейдою. Порівняно невисокі дахи дбайливо викладено дерниною задля захисту від підпалювання. Невеличкі, немов блюдця, вікна, були майстерно прикрашені намальованими на віконницях виноградними китицями, розмаїттям яскравих квітів та пофарбовані в теплі тони, тож в очі Івану так і стрибали промінці яскравих сонячних зайчиків з вимитих зеленкуватих шибок. За церквою Святої Покрови, куди не гаючись «спрямував стопи свої» ієромонах Інокентій, стояли кілька будинків дещо тонкішого, аніж курені, архітектурного стилю, утворюючи спільно з ними неправильне коло навкруг майдану. У цих будинках мешкала січова старшина на чолі з кошовим отаманом. У середину кола виступала військова канцелярія з високим дубовим ґанком і приземиста будівля пушкарні. Біля неї стояли ряди різноманітних гармат, а оскільки пушкарня виконувала ще й обов'язки буцегарні, поблизу її воріт завмерли два запорожці, озброєні самопалами. В середині кола, утвореного будівлями, знаходився майдан, настільки великий, що міг одночасно вмістити не менше десяти тисяч людей.

І скрізь були запорожці. Чубаті і вусаті. В різнобарвних, надзвичайно широких шароварах, у каптанах, у свитках, у сорочках і гостроносих сап'янових чоботах. Із золотими кільчиками у вухах, з люльками в зубах. З шаблями на поясі, з кобзою за плечима або й просто з пустими руками. Великі та не дуже, огрядні або жилаві, мовчазні та балакучі, поважні та поспішливі, похмурі та веселі, хмільні та тверезі. Усі вони кудись йшли, стояли, сиділи або лежали. Січ, одним словом, жила своїм звичним життям.

– Ну і куди б то нам податися? – нарешті запитав Нечай.

– Навіть не знаю, – розгублено відповів Іван. Лише тепер він зрозумів, що його задум відшукати Омелька серед цієї круговерті не простіший, аніж ідея відшукати голку в копиці сіна.

– Треба до куреня якогось прибиватися, – обізвався досвідчений Місюрка, – тут так: зайшов у курінь, бачиш місце – займай. Потім до курінного отамана звернемося. Січ!

Хлопці нерішуче стояли на місці.

– Ну я в Тимошівський, у мене небіж там. А ви, якщо маєте бажання, давайте за мною, – мовив Місюрка.

Він торкнув коня острогами і поїхав через витоптану тисячами ніг землю січового майдану, до одного з куренів. Хлопці, не сперечаючись, рушили слідом. Врешті їм було байдуже, до якого куреня приєднатися.

Прив'язавши коней до конов'язі, зняли в порозі шапки і ступили до куреня. Зсередини житло запорозьких козаків було таким самим простим та невибагливим, яким виглядало зовні. Одразу ж за дверима, займаючи мало не третину всього приміщення, знаходились великі сіни, середину яких займала кабиця – чималий мідний казан, який утримувався на закіптюжених ланцюгах. Ланцюги, у свою чергу, кріпились цвяхами до дубових бантин на стелі. Над казаном була облаштована чотирикутна залізна труба з широким розтрубом, потрібна для виведення диму. Під казаном розміщувалось викладене плескатим річковим камінням огнище. Позаду, під вибіленою крейдою стіною, знаходилися мішки зі збіжжям, великі глиняні глеки, сулії і ковші. Від сіней житлову частину куреня відділювала проміжна стіна, двері якої знаходилися майже в кутку, тому що решту стіни займала викладена блискучими кахлями груба. Протилежну частину груби було пропущено крізь стіну сіней у світлицю.

У самій світлиці, на всю довжину її від порога до покуття, стояло сирно – довгий стіл, схожий на ті, що знаходяться в монастирських трапезних. Зроблено сирно було з однієї лише грубої дошки, яка мала майже аршин завширшки, і підтримували її вкопані в землю стовпчики. Обабіч сирна розташувалися вузькі лави, а вздовж стін, з трьох сторін, був настелений з дощок поміст, який і замінював козакам ліжка. Судячи з розмірів помосту, там одночасно могли влягтися кілька сотень чоловік. На покутті, тобто в дальньому кутку, було вивішено ікони різноманітних святих у срібних окладах, висіла зроблена зі щирого золота лампадка, що її, очевидно, запалювали по святах. Зі стелі звішувалося велике панікадило, а вздовж решти стін над помостом було вивішено силу холодної та вогнепальної зброї. Крізь численні вікна до куреня потрапляла цілком достатня кількість світла.

Прибулі пройшли вздовж сирна і зупинилися поблизу гурту запорожців, кілька з яких грали в карти, решта ліниво розвалилися на розстелених кожухах, підтримуючи неспішну розмову.

– Петре, готуй чуба! – кинув один із запорожців, покриваючи шістки двома королями.

– О-о, голубе! Маєш нині без чуба залишитися, – реготнув другий.

– Побачимо, – той, кого кликали Петром, жбурнув на поміст ще дві досить засмальцьовані карти, – бийся!

– Доброго дня, панове-молодці! – весело кинув Місюрка.

– І вам такого ж, – відповів один із запорожців.

– До товариства візьмете?

– Якщо добрі люди, чому не взяти? Місця, слава Богу, всім вистачить. Ходи давай! – звернувся він до сусіди.

Деякий час запорожці грали мовчки.

– І що, либонь, багато братчиків тепер у курені? – знову запитав Місюрка.

– Та буде щось коло сотні, – обізвався другий козак. – Ви розташовуйтесь доки. За годину обід. Зберуться братчики, прийде курінний, тоді й потолкуємо, що ви за птиці.

Більше ні про що не запитували. Іван з Данилом покидали на поміст мушкети та пістолі й пішли порати коней. Місюрка постелив кожух і влігся.

– Киньте моєму Орлику, потім розпряжу.

Нечай похитав головою, але погодився.

– Не шанує коня, – сказав він Івану, коли вони вийшли надвір.

– Нічого, доглянемо.

У сінях куреня троє молодиків – хлоп'ята років десяти-дванадцяти, роздмухували вогонь під кабицею. Незабаром під казаном вже танцювали язички полум'я, і козачата, бликаючи голими п'ятами, побігли, очевидно, по дрова та воду. На вулиці хлопці розпрягли коней, не забувши й Місюрчиного, витерли їм боки соломою, напоїли водою з діжі, яка стояла поблизу конов'язі, і насипали в ясла пшениці. Далі посідали поряд і запалили люльки.

Скоро почали сходитися козаки. Майже всі до пояса голі через спеку, засмаглі, сильні і м'язисті чоловіки. Були серед них як зовсім молоді, не старші за Богуна і Нечая юнаки, так і сивочубі та сивовусі діди. В руках мали сокири, коси та інший різноманітний інструмент. Йшли з роботи.

– Батьку курінний, он знову нашого брата прибуло. Доки виходити, ще й місця на чайках не вистачить, – почув раптом за спиною Іван.

– Вистачить.

От цей самий голос, що сказав слово «вистачить», здався Іванові на диво знайомим. Він рвучко підхопився і всім тілом повернувся до того, хто говорив.

За п'ять кроків від нього стояв Омелько.

– Омелько! – радісно і трохи розгублено пробелькотів Іван, та одразу ж знітився. – Ти… – він подивився на зацікавлених запорожців і знітився ще більше. Богун раптово зрозумів, що не знає, як йому слід звертатися до того, кого запорожці кличуть «батько курінний».