Богун сидів у сідлі свого огира, знаходячись поряд з Омельком на чолі комонної сотні Тимошівського куреня. Вони очікували. Час кінноти ще не настав – спочатку ворожий наступ мали відбити піхотинці, які зараз завмерли, вивчаючи поглядами понад мушкетними стволами темні лави комонних татар. Маленькі, чумазі, у вивернутих хутром назовні кожухах, буджаки були схожі на чортенят, вимащених смолою з пекельних казанів. їхні низькорослі коники, що гривами майже діставали землі, довершували кумедний вигляд кочівників, роблячи все зовсім несерйозним. Несерйозним, якби не їх кількість! При першому ж погляді на ворожу орду стало зрозумілим, що вірогідніше за все вночі до них прибула підмога. Тож тепер татари охоплювали козацький вагенбург з трьох сторін, а за необхідності легко могли взяти його в кільце. Підтвердив факт прибуття до ворога підкріплень і захоплений запорізькими пластунами «язик». Перед тим як його закололи списом, татарин розповів про прибуття салтана Азамата з десятьма тисячами вершників, після чого кількість орди нараховувала близько двадцяти п'яти тисяч. Натомість посол союзника Батир-Ґерая, який прибув до Павлюка годину тому, приніс звістку, що хан вирушив їм на допомогу, але прибуде лише надвечір, отже, поки що на його допомогу можна було не розраховувати. З огляду на все це Павлюк прийняв єдине вірне рішення – відбиватися в таборі і не чинити до прибуття кримців жодних спроб контратакувати. Зайві втрати не входили до планів козацького отамана.
Джура, який примчав до Омелька Деривуха, мав заклопотаний вигляд.
– Пан отаман наказав всім спішитись і займати позицію на валу. Комонної вилазки доки не буде, – кинув він курінному.
Козаки сусідніх тимошівцям куренів, блимаючи широкими шароварами, бігли вже до периметра. В татарському стані почало поступово наростати низьке гудіння, яке час від часу перекривалось посвистом і криками. Мурзи впорядковували і шикували свої орди, після чого, корячись наказу салтана Азамата, рухнули їх уперед. Атака на козацький табір розпочиналась.
– Що ж… Усім спішитися! – не без жалю в голосі кинув Омелько до козаків. – Хутко на вали, панове-молодці! Заллємо бусурманам сала за обшивку! Уперед! – і першим, нагнавши коня в обоз, побіг до периметра табору. За ним кинулися решта тимошівців.
На валу козаки терпляче очікували наближення противника на відстань пострілу з вогнепальної зброї. Іван впав поряд з іншими просто на кригу і, приготувавши мушкет, почав вишукувати першу ціль серед густих мас атакуючої кінноти. Татари тепер щодуху поганяли коней у напрямку табору. Грізне тисячоголосе «Алла!» ширилось, поступово ховаючи під собою решту звуків.
Першою бухнула гармата. Гулко, моторошно. За нею ще дві і ще одна, посилаючи у ворога смертельний вихор картечі. Хмари порохового диму ще не встигли розійтися полем, як гармаші вже заходилися заряджати гармати вдруге, одночасно вимірюючи їх згідно з поправками, внесеними після першого залпу. Одна за одною вдарили шість менших гармат. Передні лави атакуючої орди почали нести відчутні втрати, однак зупинятися і не думали. Скоро у відповідь вдарили з гармат татари. Два постріли з важких кулеврин лягли настільки влучно, що козацький табір на мить затих. Одна з куль підняла в повітря великого воза з такою легкістю, ніби це був листок з дерева, і пожбурила його прямісінько в табун тяглових коней. Кілька скалічених тварин почали страшно кричати. Саме кричати – Іван міг би заприсягти ся, що болісні крики виходять з людських горлянок, якби не бачив того, що відбувалося на власні очі. Пройшло не менше хвилини, доки нещасних тварин не добили запорожці. Друга куля, пройшовши над самими возами, відібрала життя у чотирьох козаків Попівського куреня.
– На біса! – вилаявся, побачивши все, Омелько, який лежав поряд з Іваном. – Добрі гармати, ой добрі! А тільки треба б зробити, щоб вони не в наш бік промовляли.
Вслід за гарматними кулями в повітрі засвистіли сотні татарських стріл, заляскали поодинокі постріли з вогнепальної зброї. Стріли, пущені високою дугою, посипались, минаючи вал і периметр, на голови козакам, подекуди відшукуючи жертви. Проте залізні обладунки і зимовий одяг запорожців робив їх вкрай неефективними. Запорожці, не ховаючись від них під вози, вичікували, аби злагодженим залпом з мінімальної відстані спричинити максимальну шкоду ворогу. Скоро й вдарили. Кілька тисяч мушкетів вистрелили одночасно, і табір одразу ж заволокло димом, немов від пожежі. Другий і третій залп довелося робити навмання. Але судячи з виття, яке неслося з боку атакуючих, вони були цілком вдалими. Коли дим розвіявся, стало зрозумілим, що атака захлинулася – орда спішно відходила до попередніх позицій, залишаючи під козацьким окопом сотні нерухомих тіл коней та людей. Десятки конали, не отримуючи від наляканих одновірців допомоги. Біла рівнина перед окопом рясно вкрилась яскраво-червоними плямами. Почалася артилерійська дуель на великій відстані, яку козаки вигравали – шість кулеврин проти двох татарських робили набагато більше шкоди. Щоправда, менша армата змушена була мовчати, не в змозі донести до ворожого коша своїх залізних «буханців». Зате допомагав крижаний вал – він захищав табір від доброї половини ворожих ядер.
– А пушкарі в голомозих неважні, – сплюнув на бік Савка. – Он як у вали б'ють.
Цієї ж миті, немов у відповідь на Савчині слова, над самими головами козаків пролетіло чергове ядро. Вдарившись до землі, воно оглушливо вибухнуло, засіваючи табір шматками гарячого чавуну. Хтось застогнав і впав, схопившись за груди. Богун придивився і побачив, що це Нестор Неїжсало. На якусь мить Іван зустрівся з ним поглядом, і його мов обпекло, стільки в погляді молодого козака було болю та страху. За хвилину молодики вже підхопили пораненого на ноші й понесли вглиб табору, туди, де було розвернуто похідний шпиталь. Богун бачив, як з рукава його жупана на затоптаний сніг потекла тонка цівка крові.
– Ось тобі й маєш, – зітхнув Нечай.
– Мушкети готуй! Зараз знову полізуть! – ніби у відповідь, заволав Омелько.
Зціпивши зуби від злості, Іван підняв свою улюблену мисливську рушницю, з якою не розставався в жодному з походів – на відміну від мушкета вона мала приціл, тож перевершувала його влучністю. У Тимошівському курені любили простодушного Нестора Неїжсало, тому його поранення, яке могло бути й смертельним, справило на всіх гнітюче враження. Богун звів курок кремінного замка.
– Далеко, – зауважив Нечай.
Іван мовчав. Старанно прицілившись, він натиснув на гачок. Відчувся сильний поштовх у плече, тріск пострілу, а за дві сотні кроків вершник у гостроверхому капелюсі шкереберть полетів на землю. Швидким завченим рухом Іван сипонув з порохівниці у ствол заряд пороху, загнав шкіряного клейтуха, потім кулю. Кілька крупинок пороху всипав на пановку. Удруге прицілився, і за мить ще один татарин упав з коня, щоб вже ніколи не піднятися. Швидко зарядив утретє. Постріл.
– Так їх, Богуне, так! – захоплено вигукнув Нечай і собі пальнув у ворожий стан, щоправда, не з таким успіхом, як Іван. Тож скоро закинувши таку справу, почав заряджати рушницю Богуна, доки той уважно видивлявся майбутню жертву. Вмить заряджати зброю почали Обдертий і решта козаків. Швидко забивали вони у стволи мушкетів заряд за зарядом і готувались стріляти, коли татари наблизяться бодай на півсотні кроків. Одночасно дивувались надлюдській влучності Богуна – півтораста кроків, на яких тепер знаходились ворожі лави, готуючись до атаки, були максимальною відстанню навіть для дуже доброго стрільця.
А Богун по одному нищив кочівників. Ставши на коліно, він раз по разу відшукував чергову жертву і посилав їй назустріч свого смертельного посланця. Жодного разу не схибив. Повністю зосередившись на прицілюванні, навіть не чув, як жупан пробила і, вдарившись до завбачливо одягнутого під жупан панцира, застрягла в хутрі довга стріла.
Нарешті татари пішли на новий приступ. Тепер стріляли вже всі запорожці, але вороги все сунули й сунули, цілими сотнями валячись під слизьким крижаним валом. Декотрі навіть намагалися видертись вгору, але тут їх зносив шквал свинцю, пущений майже впритул. Тож скоро під валами у калюжах крові лежали цілі купи людського та кінського трупу. Але буджаки не вгавали. Очевидно, салтан Азамат кидав у бій всі сили, розуміючи, що тепер має єдиний шанс здобути козацький табір – адже після підходу війська Батир-Ґерая це було б неможливим. То в одному, то в другому місці пробували на міцність татари козацьку оборону, щедро поливаючи своєю кров'ю кригу периметра, і обламували об неї зуби. Якщо ж якомусь нукеру і вдавалося піднятися на крижаний вал, він одразу ж попадав у межі досяжності козацьких списів і не мав жодної можливості врятувати своє життя.
