За годину, з поліпшеним після кровопускання самопочуттям, Конєцпольський стояв біля вікна, позираючи крізь скло на сиві мури замку, крихітні постаті двох ландскнехтів поблизу вежі міської ратуші, що їх ледь-ледь можливо було розрізнити над череп'яними дахами Чемериського району міста, на горі, де було розташовано майдан і ратушу. Вище вежі ратуші, у вкритому хмарами небі, виглядав блідий сонячний диск, а в кронах недалеких ясенів шумів вітер, котрий наштовхував на думку про близьку негоду.

За спиною почувся цокіт жіночих каблучків. Конєцпольський повернувся і застиг з руками, закладеними за спину, похмуро позираючи на струнку постать у блакитній парчевій сукні з широким пишним низом і корсетом, який підкреслював тонку талію і пишні перса.

– Ви посилали по мене, дядечку? – Голос Ганни пролунав тихо і покірно, хоча в ньому й читалося деяке напруження.

– Так, – Конєцпольський вказав рукою на стілець. – Я волів бачити тебе, Ганно. Присядь.

Нечутною тінню Ганна пройшла через кімнату і сіла на краєчок стільця. Тепер це була не та відчайдушно-хоробра дівчина, що боронила свою честь за допомогою ятагана від нахабного запорожця і кидала повні насмішки слова в обличчя другому, котрий намагався забрати її з собою на батьківщину. Немов підмінили Ганну. Очі опущені долу, пальці нервово стискують батистову хусточку. «Сама слухняність та зворушлива покора! – з досадою подумав пан Станіслав. – Абсолютна покора людині, якій завдячує всім. Але, чорт забирай, це лише зовні! Чому, чому вона вирішила показати свій характер саме тепер, коли до рук проситься такий ласий шмат?!»

– Ганно, я хотів би бути з тобою відвертим. Пан Ястржемський, який прохав у мене твоєї руки, повідомив про свій приїзд сьогодні. Я очікую на нього за кілька годин, тож хочу, щоб ти приготувалася до цієї радісної для тебе події і була люб'язна з гостем. Маю надію, ти мене не розчаруєш?

– Я обіцяю бути люб'язною з паном Ястржемським, дядечку, – не підіймаючи очей, мовила Ганна.

– У цьому сумнівів мати не дозволяє мені твоє виховання. Проте я маю на увазі дещо більше, і ти добре розумієш це, я міркую.

– Про що ви?

«Янголятко. Свята наївність. Вона хоче пошити мене в дурні, демонструючи покірність, а я повинен ламати її крицеву волю, заховану під покровами цієї всеосяжної резиґнації», – тамуючи роздратування, подумав Конєцпольський, але вголос сказав наступне:

– Про розмову, яка не далі як третього дня відбулася між нами в цих самих стінах. Пан Себастьян просить у мене твоєї руки. Ти даси згоду?

– Але…

– Знову але! Я запитую вдруге: ти даси свою згоду на одруження? Пам'ятай: згоду від мене він отримав, а я є твоїм опікуном. Я згоден забути ту розмову, коли ти дозволила собі неповагу до мене, якщо не сказати більше. Після участі, що я взяв у твоїй долі, після того, як пригрів тебе на власних грудях і увів до кола найродовитішої шляхти Речі Посполитої. Все у минулому. Ти мала досить часу задля того, аби подумати, адже все, що я роблю, лежить у колі твоїх інтересів. Не забувай – пан Ястржемський, хоч і далекий, але все ж родич пана круля, тож його дружина може бути частим і бажаним гостем при королівському дворі.

Ганна зітхнула.

– Дядечку, я воліла б не поспішати з одруженням.

– Але чому?!! – раптом зірвався на крик Конєцпольський, та одразу ж взяв себе до рук. Продовжив уже спокійніше: – Чому, Ганно, ти вкотре ідеш супроти моєї волі?

– Я не можу пояснити.

– І це все?! О пан Єзус освєнцоний! Вона не може пояснити! Але я волів би знати: чому ти відмітаєш усіх, з ким я мав за ціль тебе одружити, піклуючись, до речі, про твоє майбутнє?!

Ганна повільно підвела погляд і сміливо подивилася в очі Конєцпольського.

– Тому, що це моє життя, і я маю повне право обирати свій життєвий шлях сама. Якби був живий мій батько, він би це зміг збагнути. Зрозумійте і ви: пан Ястржемський не любий мені.

– Але він не перший!

– Може, й не останній!

Пан Станіслав відійшов від вікна і сів у обтягнутий м'яким сап'яном фотель. Кілька хвилин дивився на яскраве полум'я в каміні, яке палахкотіло там попри те, що ранок видався на диво спекотним.

– Ганно, – нарешті заговорив він, і голос його став м'яким, навіть сердечним, – коли ти повернулась з Туреччини, ти поводилась зовсім не так, як тепер. Ти обожнювала бенкети, прийоми у шляхетних домах, світське товариство. За тобою увивалися десятки кавалерів. Ти фліртувала, ти насолоджувалася таким життям! Усе те мені було не до вподоби, але Бог свідок – я не чинив перешкод. Ти молода і вродлива дівчина, тобі подобаються натовпи залицяльників, і все це можливо зрозуміти. І я намагався ставитися з розумінням. Але потім щось відбулося. Мені не відомо, що саме, адже в силу того, що на моїх плечах лежить тягар командування коронним військом, я мусив часто бувати у справах, від'їжджаючи інколи на кілька місяців. Усе ж я помітив: ти не така, як раніше. Може поясниш: що саме з тобою відбувається?

– Нічого, – стримано відповіла дівчина. – Я та сама Ганна Заболоцька, яка прийшла до вас прохати допомоги і даху над головою після того, як Господь Бог вирвав мене з турецької неволі. Я вдячна вам за участь, виявлену в моїй долі.

– Ну що ти, – пан Станіслав навіть дещо розчулився, – то був мій святий обов'язок допомогти тобі. І тепер, коли вирішується твоя доля, я бажаю тобі лише добра. Але ти відштовхуєш мене! Ти стала якоюсь чужою, обминаєш свого дядечка, не приймаєш запрошень у шляхетські доми. Чому?

– Не знаю. Чомусь пройшло бажання, як ви зболили висловитись, фліртувати і заводити залицяльників. Мабуть, я дорослішаю.

– Вірно! Ти дорослішаєш. Але поки не стала настільки дорослою, аби зрозуміти власну користь у одруженні з паном Ястржемським. Тому я намагаюсь допомогти тобі уникнути помилки, про яку ти, можливо, жалкуватимеш усе життя. Я не хотів би здатися неввічливим, але мушу нагадати: коли дівчині вже двадцять шість, вона повинна замислитися над власним майбутнім і не бути надмірно вибагливою.

– Хіба ввічливо нагадувати дівчині про вік?

– Ввічливо, коли це нагадування продиктоване турботою про неї.

Ганна пильно поглянула на Конєцпольського. Струнка, як для п'ятдесятитрьохрічного чоловіка постать, смолисте, із сивиною, волосся. Шляхетні риси обличчя, відкритий чесний погляд. Справжній лицар, який до того ж від усієї душі бажає для неї добра, намагається влаштувати її життя, піклується, немов про власну дитину. Але ні! Не введе її в оману облудний його погляд і тихий повчальний голос. Цікаво, а чи не таким самим єлейним голосом він віддавав розпорядження, щоб її не відпускали на богослужіння до православного храму? Адже це за його наказом за Ганною невідступно стежать дві сестри-кармелітки. І вдень, і вночі бурмочуть про переваги римського обряду й неправдивість схизми. А яким поглядом він дивився, коли приєднував до своїх безмежних володінь той клаптик землі, що його заслужив на королівській службі протягом цілого життя вірний ідеалам корони поручник Заболоцький? Тоді пан Станіслав уже знав, що в Заболоцького залишилася донька, але в силу своєї необізнаності із законами і судовою справою вона не може позиватися з ним у питаннях спадку. Навіть цієї миті, коли Конєцпольський лив єлей і вправлявся у витонченій словесності на тему добрих намірів, він, і Ганна добре знала це, тамував у собі лють, навіяну відчуттям, що втрачає, завдяки її непоступливості, кілька сотень тисяч злотих. Вона гордовито здійняла голову і подивилась в очі Конєцпольському повним самоповаги поглядом.

– Я не потребую ТАКОЇ турботи, дядечку. Дозволь мені власноруч здійснювати власні помилки.

Пан Станіслав кілька хвилин мовчав. Коли нарешті перервав мовчанку, в його голосі дзвенів метал:

– Що ж, я так розумію, ти насмілюєшся піти всупереч моїй волі?

– Так, дядечку.

– Нахабне дівчисько! Бачить Бог, я хотів учинити якнайкраще. Знай: якщо ти не підеш заміж за Ястржемського, тобі залишиться лише одна дорога – кляштор!

– Як ваша ясновельможність забажає.