- Як то? - скрикне, може, дехто в святiм обуреннi. - Поняття краси виелiмiноване з артистичної естетики? Так, значить, краса не є метою артистичної творчостi? О tempora! O mores!
- Так, шановний добродiю! - скажу я на се. - На жаль, чи на лихо, чи на щастя, краса не є метою артистичної творчостi. I не думайте, що се тiльки тепер десь на якiмсь конгресi запала така ухвала! Я скажу вам пiд секретом: вона нiколи й не була такою метою. Нiколи нiякий поет анi артист не творив на те, щоб показати сучасним чи потомним iдеал краси, а коли якi й творили з такою метою, то їх твори були виплодом злого смаку, моди, а не творчого генiя, були мертвим товаром, а не живими творами штуки. I не артисти виннi тому, що ви, шановний добродiю, жили досi в тiй iлюзiї i не раз, може, - признайтеся до грiха! - кидали громи на нелюбих вам поетiв або артистiв за те, що вони, мовляв, "загубили вiдвiчний iдеал краси i добра, затратили правдиву мету штуки". Нi, артисти i поети не винуватi тому, бо вони все йшли i йдуть одною дорогою. Винуватi тому панове естетики, котрi, замiсть студiювати дiйснi твори штуки i з них a posteriori висновувати думки для зрозумiння штуки (се почав був робити, тiльки дуже неконсеквентно i неповно перший естетик Арiстотель, батько многих вiрних, та ще бiльше невiрних i шкiдливих естетичних поглядiв i формул), кинулися висновувати свої мнимi естетичнi правила з абстрактного поняття краси, котре на дiлi для артистичної творчостi е майже зовсiм байдуже. Бо вiзьмiм яку хочете дефiнiцiю краси i прирiвняймо її до того, що дає нам поезiя. Вiзьмемо, прим., Канта. По його думцi, краса се тiльки форма. "Formale Aesthetik soil von allem Inhalt absehen und sich auf blosse Form beschranken" - думка, без сумнiву, глибока i вiрна, та тiльки, на жаль, не ясна для самого Канта, котрий зараз же додав, що ся "formale Schonheit ist nur ein sehr untergeordnetes Moment an der Kunstschonheit, die wesentlich von der Form auf den Inhalt geht".
Значить, артистична краса повинна, по Кантовiй думцi, головно залежати вiд гарного змiсту; гарна форма має для неї досить пiдрядне значення. В чiм лежить краса змiсту - Кант пояснює i не може пояснити, бо ж, по його словам, краса є виключно прикметою форми. А в чiм лежить краса форми? "Die Form ist nur Schon als unbeabsichtigte, unwillkiirliche Darstellung und Versinnlichung der Ideen". I знов блиск дуже мудрої думки в туманi пустих слiв: зазначено роль несвiдомого в артистичнiй творчостi, та, приплутавши сюди мiстичнi "iдеї", замiсть конкретних вражень i психiчних образiв, попсовано всю рiч. I остаточно не сказано нiчогiсiнько, бо не в тiм рiч, щоб висловляти iдеї чи образи - все одно, свiдомо чи несвiдомо, а в тiм рiч, як висловлюється їх; анi сам факт висловлювання, анi змiст висловлюваних iдей не чинить краси; по самiй Кантовiй дефiнiцiї, краси треба шукати в формi, в тiм, як висловлено, як узмисловлено тi iдеї, а про се Кант не говорить нiчого ближче. Навпаки, своїм застереженням, що артистична краса "вiд форми йде до змiсту", Кант i зовсiм загородив собi i своїм наслiдникам стежку до лiпшого зрозумiння сеї справи, бо заставив їх шукати краси в змiстi, значить, судити змiст артистичних творiв пiсля формулой i шаблонiв, придуманих для дефiнiцiї краси. А се значило бiльше-менше те саме, як коли би хто взявся мiряти воду лiктем, а сукно квартою.
Вiзьмiм, напр., дефiнiцiю Шлегеля: "Das Schone ist die angenehme Erscheinung des Guten". I тут на днi недоладно зчеплених слiв є вiрне почуття, що краса є щось приємне для нас, але поза тим яке ж баламутство, яка пуста гра загальниками - означування одного неясного двома неясними. I що має спiльного так дефiнiйована краса з артистичною красою? Чи штука має метою подавати нам самi приємнi образи? Зовсiм нi. Вона часто малює нам муки - фiзичнi i душевнi, вбiйства, розчарування, гнiв, розпуку, - тисячi неприємних явищ. Чи штука має метою показувати нам самi взiрцi добра i доброти? Зовсiм нi. Навiть навпаки, поети, котрi би хотiли робити щось таке, прогрiшилнсь би против одного з найважнiших принципiв штуки, творили б речi мертвi, нуднi, не артистичнi. Чи метою штуки є показувати нам красу? Зовсiм нi. Адже ж Терзiт, Калiбан, Квазiмодо радше можуть уважатися взiрцями бридкостi, а проте вони - безсмертнi твори штуки. В улюбленi сюжети грецької пластики - фавни, сiлени, кентаври - хiба се красавцi? Та й загалом, хiба Гомер малює Ахiлла на те, щоб показати в ньому iдеал красоти? Зовсiм нi, його фiзичною красотою вiн зовсiм не займається, не описує її, хiба найзагальнiшими, шаблоновими рисами. А духово Ахiлл також є чим собi хочете, а певно не жадним iдеалом. I се саме можна сказати про кождого героя i кожду героїню всiх справдi безсмертних творiв. Чи грецькi рiзьбярi, творячи статуї Бельведерського Аполлона, Мiлоської Венери, Ка-пiтолiнського Зевса, творили їх на те, щоб показати нам iдеали красоти? Зовсiм нi, вони творили богiв, символiзували той комплекс релiгiйних понять i почувань, який у душi кождого грека лучився з iменем даного божества. З сього погляду не видержує проби жадна iнша дефiнiцiя красоти, не для того, щоб усi тi дефiнiцiї були фальшивi - в кождiй з них є якесь зерно правди, недаром же мучились над ними мудрi люди! - але попросту для того, що малювання краси не є метою штуки.
Тi естетики, котрi основуються на догмi, що метою штуки є малювати красу, при найменшiм зiткненнi з дiйсними творами штуки почувають дуже докучливий терн у нозi: поняття бридкого. Коли краса є доменою штуки, то вiдки ж береться те, що в творах штуки малюється так багато некрасивого, неспокiйного, негармонiйного, прикрого, бридкого? Яке право мають тi категорiї вриватися в святий храм штуки, присвячений самiй красотi, гармонiї, здоров'ю i приємностi! Однi естетики, консеквентнi в своїй доктринi, смiло замикають очi на дiйснi факти i заявляють: не мають права тi поганi демони! Штука, котра не є культом красоти i гармонiї, перестає бути штукою, є пародiєю, карикатурою, дегенерацiєю штуки. Забувають, сердеги, що в такiм разi їм прийдеться покласти хрестик на всю дiйсну штуку i лишиться при забутих i давно заплiснiлих творах вродi Рiчардсонової "Памели" або "Paster fido" Гварiнi, при творах, виплоджених власне доктриною, а не дiйсним поетичним вiтхненням, при тiм, що ми нинi хрестимо назвою псевдокласицизму i фальшивого сентименталiзму.
Iншi естетики силкуються прорубати в тiй доктринi хвiрточку для дiйсностi i говорять: бридке має настiльки право доступу до штуки, наскiльки воно потрiбне для змалювання характеристичного. I тут є на днi пустої фрази вiрне почуття, але сама фраза пуста i не пояснює нiчого, а навпаки, утруднює справу, бо замiсть одного неясного поняття дає нам два неяснi. Ми не знаємо, що таке є характеристичне, а властиво можемо сказати, що краса й сама собою, без домiшки бридкого, може бути характеристична, а бридке може бути зовсiм не характеристичне, а проте мати таке саме право доступу до штуки, як i краса. Вiзьмемо деякi класичнi примiри. У Бельведерського Аполлона характеристичною є вип'ята, чудово збудована грудь - чи вона бридка? У Одiссея характеристичний є бистрий практичний розум - що спiльного має вiн з поняттям краси або бридкостi? Чим i для кого характеристична бридкiсть Терзiта? Здається, тiльки для нього самого. I пощо взяв Гомер сього бридкого чоловiка до "Iлiади"? Що вiн схотiв схарактеризувати або вiдтiнити при його помочi? Нiчогiсiнько.
"Aby i tego nie brakowato", - можна б сказати словами одного шановного педагога, сказаними в вiдповiдь на питання, пощо бог сотворив вошi, блощицi та мокрицi.
Нi, нiчого не поможе хвiрточка, де цiлий будинок покладений кепсько i на невiдповiднiм грунтi. Раз назавсiди ми мусимо сказати собi: для поета, для артиста нема нiчого гарного анi бридкого, прикрого анi приємного, доброго анi злого, характеристичного анi безхарактерного. Все доступно для його творчостi, все має право доступу до штуки. Не в тiм, якi речi, явища, iдеї бере поет чи артист як матерiал для свого твору, а в тiм, як вiн використає i представить їх, яке враження вiн викличе при їх помочi в нашiй душi, в тiм однiм лежить секрет артистичної краси. Грецькi фавни i сатири можуть собi бути якi хочуть бридкi, а проте ми любуємося ними в скульптурi. Терзiт i Калiбан поганi, бруднi i безхарактернi, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальованi тi постатi! Гоголiвськi фiгури, такий Хлестаков, Сквозник-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкiн i т. i., певно, не взiрцi анi фiзичної, анi моральної краси, а проте вони безсмертнi, безсмертне гарнi артистичною красою.
