— Гей, ти, — сказав я у темряву, — вилазь!

У контейнері було холодно, як у льодовні. Чолов'яга зирив на мене з темряви й мовчав. Зі своїм скаліченим писком, на якому засохли патьоки крови, він скидався на упиряку.

— Куди? — глухо поспитався він.

— Вилазь, поки ніхто не бачить! — гаркнув я. — Ти що, хочеш тут до завтра сидіти?

Він узявся за стіну й став зводитися на ноги. Ми вийшли надвір і я, озирнувшись, замкнув контейнер.

— Тримайся за мною. І напни каптура, щоб менше бачили твою мордяку, — ми вийшли з-поміж контейнерів і попростували попід огорожею. — На хріна ти заяву на цих придурків написав?

— Та вони ж підняли місячні аж удвічі. А тут і без того прибутків немає… От я й подумав, що міліція допоможе!..

— Йолопе ти, йолопе! — сказав я, спускаючись у підземний перехід. — Мєнти — це той же ж рекет, тільки у сто разів гірший. Усі оці бандити існують лише з їхнього дозволу. Якби вони захтіли, то всієї оцієї рекетні за однісінький день не стало б, розумієш? Але це їм не вигідно… братки діляться з ними грошвою, котру злупили з бариг!

Джип-фронтера стояв зразу ж за тролейбусною зупинкою. Я розчинив дверцята й побачив Пітона, який сидів на задньому сидінні.

— Здоров, аґент національної безпеки! — сказав він мені. — Пасажир?

Я обернувся до чолов'яги.

— Залазь… Поїдеш з ними.

— Куди? — насторожився він.

Пітон глипнув на нього й покрутив головою.

— Оце потрудилися хлопці… нічого не скажеш!

— Розмалювали, як захотілося! І зваж, це був тільки початок, — я обернувся до чолов'яги. — Тебе взяла під охорону приватна детективна фірма. Пару тижнів тобі доведеться провести на конспіративній квартирі.

— А якщо я відмовлюся? Я коротко реготнув.

— Дорога вільна… хоч на всі чотири вітри! Але братва знайде тебе й під землею.

Чолов'яга мовчав.

— Слухай, то, може, ми поїдемо? — не витримав Пітон.

— Я згоден! — хутко сказав барига.

— Отак би й зразу! — сказав я, затріскуючи за ним дверцята.

Пітон виглянув з вікна.

— З тобою тут все гаразд?.. Я дико посміхнувся.

— Не переживай, братан… все буде о'кей! А не буде, — то все одно якось буде… — і до чолов'яги: — Гуд бай, друзяко! Якщо коли-небудь зустрінемося, з тебе півлітра… щоб не забув, чуєш?

Ми вже їхали додому, коли Барабаш зненацька вдарив себе кулаком по голові.

— Слухай, а що це за баба тобі дзвонила, га? Я поруч сидів та чую, щось голосочок знайомий…

— Це, — сказав я, вмикаючи лівий поворот і поволі огинаючи клумбу, — Цуцичок!

Барабаш і рота роззявив.

— Цу… Цуцичок? Вона що, вже в полюбовницях у тебе?

— Та який хрін! — я вийшов у лівий ряд і притиснув педаль газу. — Розколеш її, еге… Просто потрібно було передати звістку!

— Звідки? — не второпав Барабаш.

— З «Тартару», звідки ж іще!

— А… е… а про що?

— Про що, про що! — буркнув я. — Приїжджав Пітон, так ми з ним провели одну операцію… втямив?

— Операцію? Та яку, в хріна?! Я подивився на нього.

— Ти чим будеш завтра займатися на ринку?

— Не поняв?

— Ну, програма яка на завтра в братви? Барабаш подумав.

— Та цього ж… баригу водить! І бити, звичайно. Я зробив недвозначний жест.

— А ось тобі! Нема вже його.

— А де?

— Поїхав… ту-ту, з Пітоном разом! У Барабаша й очі рогом полізли.

— Так ти його випустив, чи що?

— Ну!

— А що ж тепер буде?

— А що буде… нічого не буде! Гаплик цим одморозкам буде, коли прокуратура порушить справу. Втямив, ні?

Барабаш із жалем покрутив головою.

— Ох ти ж мене й розчарував! Оце розчарував, так розчарував… А я ж хотів потішитися: рило йому підрихтувати, двійко ребер зламать… ну, й око ж вибити! А тоді вивезли б у ліс та бензином обілляли… Й завжди ти лізеш не в своє діло!

— Ти, — сказав я, — патологічний садист і вбивця! Факт?

— Хвакт! — потвердив Барабаш.

— От я й піклуюся про твоє моральне здоров'я. Щоб ти вбивав тих, кого треба. Розумієш, — я збавив газу й загальмував перед світлофором, — цей проклятий світ влаштовано так, що не вбивати — не можна! Людей вбивати треба, тому що вони й на голову повилазять, якщо цього не робити. Але ж не всіх підряд! А тільки тих, котрі не дають жити. Он Дірізюка давно вже треба урить…

— Рідкісна гнида! — буркнув Барабаш.

На середхресті спалахнуло зелене світло. Я відпустив гальмо й прикро рвонув з місця.

— От бачиш, скільки роботи! А ти чогось на того баригу задрипаного зуби точиш…

Барабаш махнув рукою.

— Такий уже я з дитинства! Ще маленьким був, а вже любив собак вішати, котів топити… Батько все не міг утямити, звідки я такий узявся! Але як пішов я в армію, то там воно все й згодилося.

— У спецназі?

— Ну! Ми тренувалися вбивати противника, і попервах нас учили, як забить свиню, корову, собаку… То я першим був у цьому ділі. Наш інструктор аж головою крутив — ну цей Барабаш, каже, й звірюка! І цей самий, як на нього…

— … садист? — здогадавсь я.

— О, о… садист! І теж про моральне здоров'я щось торочив. Я підкотив до під'їзду.

— Моральне здоров'я, — повчально сказав я, — в тебе буде лише тоді, коли ти чітко й неухильно виконуватимеш мої вказівки. Уторопав?

— Ну! — сказав Барабаш, вилазячи надвір.

— От і добре… А поки що гуляй, — і вже рушаючи з місця: — Зоряні привіт… чув?

Над ранком зателефонував Хобот. Я займався надворі силовою гімнастикою, коли зненацька двері відчинилися й із веранди притьма вискочив Більбонський. В зубах у нього була слухавка, котра дзвонила й дзвонила мов заведена.

— Більбо хороший собака, хороший… — поклепав я його по загривку. Тоді взяв слухавку й притис її до вуха. — Ну?

— Здоров, братан! — озвався на тому боці Хобот. — Чим займаєшся?

Я мимоволі зробив тупе обличчя.

— Чим, чим… сексом, чим же ж іще!

— О, — з повагою сказав Хобот, — оце заняття! Це ти молоток, справді… Слухай, тут є одне діло!

— Ну?

— Ти знаєш, де автостоянка на окружному шосе?

— Ну… знаю!

— Ще раз молоток. Сідай за кермо — і гаття! Ми будемо там.

Падав рясний мокрий сніг. За сто метрів попереду вже нічого не було видно. Я збавив ходу й поплуганився попід обочиною. В сніговій завії майнули контури стоянки, а коло неї — важкий рейндж-ровер, який бовванів на узбіччі. Трохи оддалі стояло ще двоє авт.

Я моргнув фарами. Дверцята рейндж-ровера відчинилися, й звідти виліз Хобот.

— Уперед, братан! — скомандував він, умостившись коло мене на передньому сидінні. — Поїдемо діла робити.

Я зробив тупе обличчя й так рвонув з місця, що аж протектори завищали.

— Давай по окружній, а там я покажу… — звелів Хобот. І через пару хвилин: — Що це за розборки були вчора на ринку?

— Розборки?.. А… баригу одного трохи провчили. Заяву гад, написав у мєнтуру!

— Ну й що?

— Фейс трохи почистили та по базару водили, — щоб усім видно було, як заяви писати. А так все о' кей!

Хобот скоса зиркнув на мене.

— Барига втік! — помовчавши, озвався він. — Сьогодні вночі.

— У… утік?! З контейнера?

— Ну! Вранці одімкнули, — а там і кіт не валявся!

Я зобразив на своєму лиці напружену роботу мозку.

— Може, він цей… електросенс якийсь? — нерішуче висловив я припущення.

Хобот зареготав.

— Та ні, братухо! — ляснув він мене по плечу. — Якась наволоч випустила його та й годі… А ти, я бачу, простий — ну як двері!.. Сюди! — показав він ліворуч.

Я збавив газу й поволі звернув із магістралі на вузьке асфальтове шосе, котре щезало в сосновому лісі.

— Тепер давай поговоримо про справи! — сказав Хобот, коли обабіч дороги замигтіли кудлаті сосни. — Ви удвох із отим, як його…

— … з Барабашем! — буркнув я.

— … з Барабашем повинні були їхати на завдання. Але перед цим тебе хоче бачити один чоловік.