— Зараз побачите гонку з переслідуваннями. Чули про таке?

Я знизав плечима.

— А що це, шеф? — поспитався Хобот. Гарик показав на вікно.

— Дивіться уважно. Таке ви хрін де побачите!

Я простягнув руку й налляв собі віскі. Всі мовчали. Надворі падав сніг. У мигтінні лапатих сніжинок видніло: глуха цегляна стіна, що тягнеться хтозна й куди, тенісне поле, геть занесене заметами, і ялиновий гай, який починається потойбіч басейну. Й над усім оцим краєвидом стояла така тиша, що, здавалося, речі й предмети грузнуть у ній, мов у якійсь прозорій субстанції.

— Ага, — задоволено сказав Гарик, — ось він, казліна! Насеред тенісного поля вийшов якийсь паруб'яга. Він

ледве переставляв ноги, і з одягу на ньому був тільки спортивний костюм. Ось він зупинився й, стоячи по коліна в снігу, став роззиратися доокруж. Коли він обернувся в наш бік, я стиснув зуби од безсилої люти: його лице було, як один суцільний синець, і так розпухло, що нагадувало фізіономію доісторичної людини. Перенісся було деформоване й скидалося на сиру котлету, одне вухо було відірване, надбрівні дуги розтовчені й так понабрякали, що очі ледве прозирали крізь вузькі щілини… На додачу до всього застарілі синці почали розповзатися по всенькому виду й, міняючи колір, зіллялися в чорну мов земля й на взір просто-таки жахливу маску. Од воріт коротко застрочив автомат. Черга пройшла за метр од того лишеги, і я побачив, як розривні кулі здіймають фонтанчики мокрого снігу. Паруб'яга з неймовірним спритом підстрибнув на місці й кинувся геть. Ось він забіг у ялиновий гай і, петляючи поміж деревами, став спускатися в долину. Постать його меншала й меншала, виділяючись на білому тлі темною плямою, аж зненацька у дворі почувся шалений гавкіт. Четверо здоровецьких плямистих доГів, зростом у добре теля кожен, вискочили на тенісне поле й, не перестаючи валувати, кинулися по слідах того неборака. Вони гнали величезними стрибками, і з вікна добре видно було, як ця собарнота розсипалася поміж деревами, та однак мчала і мчала в одному напрямку, орієнтуючись по слідах, котрі вервечкою виділялися на сніговій понові. Втікач наддав ходу; він біг із гори й рухався досить-таки прудко, але відчувалося, що жене остатнім духом; ось я побачив, як він послизнувся на крутому спуску й упав, але тут-таки схопився й погнав далі, шалено вимахуючи руками; аж ось він упав знову, геть обербенившись у сніг, й відразу ж став зводитися на ноги, й уже став було на одне коліно…

… як четверо здоровецьких псів налетіли на нього, ніби вовча тічка, й зі страшенним гавкотом, гарчанням і скавулінням почали рвати його на шкамаття.

Я заплющив очі. Що й казати, на віку я доста потинявся світами й доста надивився на отакі ситуації, ба навіть і сам не раз потрапляв у халепи, коли смерть буквально зазирає в обличчя і за твоє життя ніхто й шеляга ламаного не дасть, — а все ж кожного разу, як доводиться спостерігати отаку картину, мені стає не по собі. З самого раннього дитинства я ненавидів оце суспільство, де панує наруга й садизм; упродовж цілих семи років мені доводилося перебувати у полоні в афганських муджагідів, де коїлися такі речі, що й зараз неможливо про них розповісти; однак те, що стало чинитися в Україні після дев'яносто першого року, навіть мене вразило своїм цинізмом. Бики й одморозки, лягаві й каГебісти, скоробагатьки й ріжного роду можновладці дістали безконтрольну можливість робити все, що їм забагнеться, і не рахуватися із законом, — як-от, приміром, цькувати псами оцього беззахисного деморалізованого чоловіка… Я ніби навіч бачив, як він безладно вовтузиться в снігу, відбиваючись від величезних плямистих доГів; я відчував, як вгризаються у його тіло їхні тверді білі ікла і з хряскотом виривають кавалки живого трепетного м'яса; я фізично відчував той біль, який мордував його плоть, і ту пекучу ганьбу, яка терзала його свідомість…

— На конкурентів працював, підор! — порушив мовчанку Гарик. — Ну, а там у нас теж свої люди… вичислили, одне слово!

— Жити буде? — поспитавсь я. Гарик відпив зі своєї шклянки.

— Буде, буде… я не дам йому вмерти! Він у мене буде вмирати довго й нудно!..

Я дико посміхнувся, від усієї душі надіючись, що лице моє при цьому робиться тупе мов коліно.

— Ну, — озвався Хобот, наливаючи собі віскі, — це так… маленьке інтермецо! Тепер давай про діло поговоримо. Коротше, братан, ми тут вирішили…

Гарик перепинив його коротким жестом.

— Завтра, — сказав він, відкидаючись на спинку фотеля, — ти вирушаєш у поїздку. Разом зі своїм колегою. Завдання: доставити вантаж, який знаходиться неподалік од кордону з Білорусією. Ваші функції: охорона. На це діло в мене їздили люди… але одколи почалася оця мафіозна війна, посилати їх я не можу.

— Чому? — спитав я.

– Їх просто уб'ють. Вони не вміють воювати… не знають, як триматися під вогнем, не можуть швидко й ефективно ліквідувати противника, одне слово, вони не специ! Й хоча наїздів не передбачається, однак я хочу мати певність, що вантаж не пропаде. Якби не ця війна, то я не залучав би вас до такої операції. Запитання? Я подивився йому в вічі.

— Вантаж?

Хобот засовався у фотелі. Гарик Бабаєв став припалювати сигарету.

— Порошок, — він підняв голову і глянув на мене, заскаливши одне око. — Влаштовує?

Я незворушно кивнув.

— Упаковка?

— Ви будете супроводжувати машину з гуманітарною допомогою, — втрутився Хобот. — Документи такі, що комар носа не підточить. Проблема лиш одна: відбити наїзд! Крім вас, немає людей, здатних зробити це з Гарантією в сто відсотків.

— А як з мєнтами? Гарик похитав головою.

— Про це не турбуйся… втямив? Я скорчив подивовану гримасу.

— Як це — не турбуйся? Ану ж бо спинять та запустять пса?

— Ніхто нічого не запустить! — посміхнувся Гарик. — А не дай Боже, справді станеться щось подібне — дзвони мені, й усе владнаємо!

Я зітхнув.

— Коли в путь-дорогу?

Гарик Бабаєв підвівся, даючи на здогад, що розмову закінчено.

— Завтра… я ж тобі вже сказав! О п'ятій ранку. Машина чекатиме коло базару, — він оцінююче зміряв мене поглядом. — Не боїшся?

Я дико посміхнувся.

— А чого це мені боятися? З нами Бог…

— … і тисяча фантомів! — весело блиснувши своїми ведмежими очицями, закінчив Хобот.

Біля штаб-квартири «Тартару» стояла тойота полковника Урилова. Я затріснув дверцята своєї шістки й, крутячи на пальці в'язку ключів, піднявся на другий поверх.

— О, — здивовано сказала Цуцичок, — це ти… Що, вже і в бандити не приймають?

Я махнув рукою.

— Цуцичку медовий… не те що в бандити, — мене в тюрягу вже скоро не приймуть! Шеф удома?

— Один момент, — Цуцичок натиснула кнопку селектора. — Приїхав Оскар… запускати?

У динаміку щось загуркотіло. Урилов матюкається там, чи що, подумав я здивовано.

— Хай почекає! — нарешті сказав Мурат. — Пару хвилин, не більше.

Я втомлено впав у фотель.

— Ну, — сказала Цуцичок, гасаючи пальчиками по клавіятурі комп'ютера, — чим же ви там займаєтеся? До речі, а де це Барабаш?

— Скучила? — глянув я на неї. Цуцичок зморщила свого носика.

— Уявляєш, — сказала вона, обертаючись до мене разом зі своїм стільцем і дістаючи з шухляди пачку «Мальбора», — нудно якось без нього! Без його дурнуватих жартів…

— … без його тупуватої мармизи! — кивнув я, підносячи їй запальничку.

— Авжеж! — погодилася Цуцичок, випускаючи хмарку диму. — Як він там справляється?

Я показав великий палець.

— На всі сто! Перший рекетир на ринку — бариги стогнуть від одного тільки його погляду. — Я зробив жалісну гримасу. — Цуцичку медовий… а що, Урилов давно приїхав?

— Хвилин із п'ятнадцять, — вона пахнула сигаретою і невдоволено глянула на мене. — Слухай, я давно вже хтіла в тебе спитати… що це за звертання — Цуцичку медовий?

Я відкинувся на спинку фотеля й випустив димове кільце.