— Ну, — сказав він, — ти хоч і крутий, але трохи олії в голові єсть! Якийсь розумець в тебе водиться… хоч і куций! Видно, вже обпікся, еге?

Я взяв Більбонського за нашийник.

— Було діло, — неохоче буркнув я. — Давай, діду, торгуй… ти на вірному шляху!

Ми попростували до воріт.

— О, — похопився Барабаш, лапаючи себе по кишенях, — сигарет же ж чортма! — Тоді підійшов до бабуні, котра тримала перед собою ящик із цигарками: — «Вінстон» єсть?

— Хоч сто порцій! Два п'ятдесят, сину… — вона подала йому здачу. — Кури на здоров'я, дитино!

— Шо-о?! — вирячився на неї Барабаш. — Здіваєшся, стара вєшалко?

Баба подивилася на нас безконечно мудрим поглядом, і я немовби побачив усе це збоку: сльотавий зимовий вечір, осяяний оранжевими спалохами ліхтарів, запльований мокрий асфальт, щоденна круговерть юрми, самотня старість, — і двоє п'яних одморозків з величезним псом…

— Дітки, та ви хіба не чули?!

— Про що це, в хріна?

— А в цигарках же ж вітамінів знайшли багацько! І ці ж… елементи! І всякі вещиства полєзні…

— Ну? — не повірив Барабаш… Бабуня перехрестилася.

— От тобі хрест, сину! Я сімдесят год на світі живу й ні разу не збрехала, хай Господь мене скарає! Щоб мене земля свята ковтнула живцем! Щоб мене трясця побила, коли брешу! Газета писала… а газети, сам знаєш, одну щиру правду пишуть!

– І там вітаміни, кажеш?.. — розгублено поспитав Бара-баш.

— Ой багацько, сину! І, гламне, такі, що від них си-ильно стоїть… поняв? — бабуня зігнула руку в лікті й похитала кулаком туди-сюди. — Стоїть, ну прямо страшне… як у вовка на морозі, їй-Богу!

Я штурхонув Барабаша в спину.

— Та йди вже, йди… обревку! — й коли він, озираючись, попростував до нашого авта, сумно глянув на ту бабуню. — Вітаміни, значить?

— Атож! — озвалася вона після паузи. Я зітхнув.

— Правильно… — сказав я, беручи Більбонського за нашийник. — Хіба це життя? Хіба в цім житті ми люди?

Вона дивилася на мене, і в очах її металися відблиски автомобільних фар.

— Сам знаєш! — нарешті озвалась вона.

— Знущайся, бабо! — сказав я, обертаючись, щоб іти геть. — Знущайся з них, гадів… вони того заслужили, скоти безрогі!

Ресторан «Клондайк» сяяв ілюмінацією, мов різдвяна ялинка.

— Ач як лампочками обвішалися, скоти безрогі! — сказав Барабаш. І, проходячи коло чийогось вольва, загилив його носаком. — Зараз я зроблю вам розгон… ви в мене дізнаєтеся, що таке два взводи спецназу!

— Ти про що? — неуважно поспитавсь я. Барабаш здивовано витріщивсь на мене.

— А про нас із тобою! Ти що, забув? Я — один взвод…

— … а я, — згадав я, — другий! Ти диви, справді!..

Ми піднялися східцями і, штовхнувши тяжкі шкляні двері, ввалилися у вестибюль.

— Так, — сказав Барабаш гардеробникові, кидаючи на облавок свою шкірянку, — зразу кажи мені, діду: дівок тут можна роздобути? Тільки правду кажи, а то заріжу!

Той махнув рукою.

— Дівок, — сказав він, міряючи нас досвідченим оком знавця, — тут як гною! Які хоч: і худі, й товсті, й інтелігентні…

— Соски? — суворо допитувався Барабаш.

– І соски теж! — дід потер пучками пальців. — Мани-мани давай… і все тобі зроблять по першому класу! А треба?

— Та, — замислено сказав Барабаш, — хочу пару штук прихопити… як додому їхатимемо! А то сперма вже з носа тече, уявляєш?

До нас квапливо підбіг метрдотель.

— Панове… — почав було він.

— Тут панів немає! — обірвав його Барабаш. — Поняв чи

ні?

— Усі пани в Канаді! — докинув я суворо. Чолов'яга в смокінгу на мить розгубився.

— Прошу, прошу… дорогі товариші! — сказав він, проводячи нас до столика. — Меню?

— На хріна воно нам здалося! — скрививсь я. — Одна нога тут, а друга там: літру «Абсолюту» й закуски. Тільки хутко мені, втямив?

— Все буде перший клас! — метрдотель подав знак юній офіціянтці, котра вже стояла напоготові. — Хлопці, тільки за одне прошу: не стріляйте тут, добре?

Барабаш уважно подивився на нього.

— А ти психолог! — його звіряча мармиза розпливлася в посмішці. Тоді зненацька ствердла, моя камінна маска. — Ану вали звідси, на хрін! Чого витріщився, падло?

Метрдотель поспішив ушитися геть. До нас тут же підбігла офіціянтка з карафкою горілки й повною тацею закусок.

– Ікра? — вимогливо запитав Барабаш.

Дівчина запобігливо поставила перед ним крихітну вазочку.

— Шо-о?! — вигукнув я, розглядаючи це сміховиння. — Що ти нам підсовуєш, га?! Ти за кого нас держиш, кошечка?

— Вибачте… не втямила? Барабаш вгатив кулаком по столу.

— Та я за такі приколи тебе урию, на хрін! Ану бігом тягни два кілограми… два, поняла?

— Два?.. — не могла доперти дівчина.

— Икры — два килограмма! — гаркнув я. — Че, не врубилась? С мозгами не дружишь, да?

Офіціянтка притьмом погнала на кухню. Вона була бліда мов стіна.

— Уроди! — сказав Барабаш, наливаючи горілки у високі кришталеві фужери. — Підараси горбаті! Мочити всіх треба, на хрін!

— Та заткнися ж ти нарешті! — невдоволено сказав я йому й підняв свою шклянку: — Ну, давай… за гуманність і лібералізм!

Ми лиґнули, й горілка заклекотіла в наших горлянках, мов розплавлене шкло.

— Пішло як діти в школу! — задоволено сказав Барабаш, поплескуючи себе по череву. Якраз підійшла офіціянтка з кришталевим коритцем, де горою золотіла ікра; Барабаш безцеремонно потягнув коритце до себе й став жерти здоровою ложкою, плямкаючи і стогнучи од утіхи. — Люблю я поработать, — озвався він по хвилі, втираючись рукавом, — особенно пожрать!

Я копирснувся виделкою в якомусь салаті й знову подав знак офіціянтці.

— Канапки є? — суворо поспитавсь я в неї. І, подумавши, докинув: — Тільки правду кажи, а то зґвалтую!

— Маємо канапки з сиром, — почала вона догідливо, — з рибою, з шинкою, з креветками, з мастурбою…

— Шо?! — вирячивсь я на неї. — З бастурмою, може?

— Я ж і кажу: з мастурбою! Барабаш і їсти перестав.

— Слухай, оце клас! Канапки з мастурбою я ще ніколи не їв! — і до тої дівчини: — Тягни, тягни їх сюди… хутчій і чим-більш! А ми давай ще по одній…

Я поналивав у шклянки.

— Хай живе КПРС… — підняв Барабаш свого фужера.

— … на тому світі! — погодивсь я. Горілка обпекла горлянку, мов приск.

— Пішло, мов слива в сраку! — задоволено сказав Бара-баш, утираючись рукавом. — А ось і канапки з мастурбою… ану ж бо!

Він склав два бутерброди докупи й, уставивши їх у рота, попхнув долонею. Я й очі витріщив: це було так, наче дискета щезає в комп'ютері: раз — і нема!..

— Випиваєм, еге? Закусуєм, еге? — поспиталися поруч. — А трудовий люд, між іншим, од голоду мре!

Коло столика стояв здоровецький бритоголовий бецман у костюмі од Кардена. На його волячій шияці висів тяжкий золотий ланцюг, — як у селі собак прив'язують, ото такий завбільшки!

— Душман?! — не повірив я своїм очам. — Це ти чи твоя тінь?

— Я, я… братухо! — Душман по черзі поздоровкався з нами за руку. — Не сподівався?

Я покрутив головою.

— Слухай, так тебе ж убили!

— Не вилляли ще тої кулі, котра мені віку вкоротила б! — вишкірився Душман, сідаючи у фотель. — Дірку в шкурі зробили, тільки й того!

– І що?

— Заросло як на собаці!

Я посміхнувся. Душман буд одним з чільних авторитетів серед місцевого рекету й очолював угруповання, котре складалося всуціль із ветеранів афганської війни. Кількоро місяців тому його продірявили чергою з АКСУ, й усі вже вирішили, що цьому чолов'язі, котрий щасливо уникнув кількох замахів на своє життя, нарешті запала клямка. Ну, та я завжди був невисокої думки про АКСУ-47 — з цього автомата тільки жаб на болоті стріляти!

— Ну, — сказав я, наливаючи в шклянки, — давайте ж вип'ємо з такої нагоди… На погибель ворогам!

Душман кивнув і одним духом перехилив шклянку.

— Пішло як брехня по селу! — вдоволено сказав він. Тоді глянув на нас із Барабашем. — А ви як ся маєте, братки?