Ну от, позаду перші два місяці свободи. Озираюся тепер і бачу, що пролетіли вони блискавично, хоча тоді, особливо у травні, здавалося, що час загус; докучали болячки, фобії, спогади — все те, що є необхідною складовою очищення. Вчора надвечір пішов до Сейму; вдягнувся тепліше; приходжу, а там ще купаються, хоч сонечко вже зайшло; поторкав воду — а вона тепла-тепла; і я не витримав, роздягнувся і довго плавав сам у Сеймі, сам у надвечір'ї, сам у собі; Сейм був таким же ласкавим, як тоді, у юній давності, так само пахла вода, так само пахли руки — рікою, ласкавою чистотою, справжнім життям; і я повертався вечірнім оболонням, усміхався і вражено питав себе: невже це я повертаюся ввечері, після купання в Сеймі, додому; невже це не сон? І це не був сон, а було пробудження, і пахли квіти акації. Як багато зробили люди, щоб задушити в мені оцю природну ліричність, оцю задушевність і м'якість річкової води; як прагнули вони зробити мене схожим на них — похмурим або галасливим, злим і жорстким; як же не бути мені серед них закутим і невдоволеним? Бо хіба можуть люди, тим більше ці, серед яких довелося жити під час подорожі, — хіба можуть люди бути такими, як Сейм, як вечірні луги, що над ними встає туман, як пахощі акації? Люди не можуть бути такими, принаймні я таких не зустрічав; а я можу бути таким, як Сейм, як легкий вечірній відсвіт на водах, і я хочу бути саме таким, бо таким я і є, бо такою є моя внутрішня природа, дарована Богом; і так само, як душа моя є часточкою Божої душі, так само є вона і часточкою Сейму, споконвічного для мене краєвиду, в якому я народився, як цілком природня для нього хмара у надвечір'ї, або молода верба над Сеймом, або стара верба над колишньою його притокою. Я звідси, я тут, а більше ніде мене немає і не може бути, як не може бути іншого Сейму, іншого Батурина, іншої Матіївки. «Теперь же я видел их не только воочию, не только вживе, а в естественном гармоническом взаимоотношении с их родимой средой. Мне кажется, что это острое и чем-то приятно волнующее ощущение экологического единства, столь хорошо знакомое современным натуралистам, есть новое или, по крайней мере, по-новому осознанное чувство и что только тут, по этой линии, парадоксально намечается возможность связать в синтез идею личности и идею общности». (В. Набоков, «Другие берега»).

Мама приїхала; ходив зустрічати її до пішоходки, знайшов дуже гарну мушлю, але була вона вже заселена, тож довелося вдовольнитись однією стулкою скойки, перламутровою зсередини, кольору сеймової хвилі — ззовні. Потім збирав лисички у лісі, трохи заблукав, зорієнтувався за гулом автомашин від траси. Прийшов додому, відпочив, почистив гриби нам з мамою на обід; тим часом закінчилися сигарети. Чистив гриби, а сам нишком прислухався до якогось нового, малознайомого почуття, що зріє в серці; його можна назвати привітною, усміхненою байдужістю до людей, до їхніх суспільних проблем, до їхніх забобонів та обмежености. Це зовсім не та майже ненависть, яка з'явилася у мене після злощасного «Золотого гомону», але корені цього нового стану лежать там, у гострому відчутті своєї несхожости з поширеним типом людей; ні перед тим, ні згодом я не був кращим за них; але я був, мабуть, завжди іншим, інакшим. Чи це «Бгаґавад-ґіта» так діє на мене? Мабуть, усе вкупі; вчора, повертаючись із лісу, міряв кроками свою стежку Брахмана, яка так несподівано проявилася у лісі позавчора; вийшло приблизно півтори тисячі кроків; дивно, що ця випадкова, але дуже гарна стежка, навмання вибрана серед інших, привела мене з лісу до самісінької моєї хати, — якщо не звертати на жодне з її відгалужень. Я ще не встиг добре цьому здивуватися і добре осмислити це, як раптом, наче грім серед кімнати, пролунала думка: споконвіку цей куток села, де я народився, у Матіївці називають Індією. Індія?! І я розреготався, сам-один у хаті, увечері, голодний, втомлений, хвилину тому ще пригнічений і нещасливий, — Індія? стежка Брахмана? — і відголоски того веселого реготу ще й досі викликають у мене новий приступ сміху; так жартувати вміє тільки Бог. Мабуть, цей самий сміх перетворив і мою ненависть до людей на отаку незвичну привітну байдужість.

Учорашня злива нарешті принесла переміну; стоїть тиха прохолодна погода, на тлі якої голоси півнів здаються яскравими спалахами. Навіть не віриться, що кілька днів поспіль це село смажилось у сонячному пеклі; таке враження, наче раптово вимкнули галасливу, неприємну музику. І настало велике полегшення. Тепер можна уважніше глянути всередину себе — і переконатися, що там/тут знову панує незрозумілий розгардіяш, наче після хамуватих гостей, коли жодна річ не знаходиться на визначеному для неї місці, а в немитих тарілках і горщиках із квітами безліч недопалків. Важко зітхнувши, розум-господар і душа-господиня заходяться порядкувати. Чомусь згадалася Леся Галатин, дружина Юрка Васьковича, у яких ми з Чубаєм жили в Мюнхені. Як ми йдемо вечірнім передріздвяним Марієнпляц, і біля однієї з яток вона пригощає мене гарячим червоним вином, і крапельки туману сідають на її гарну шубу, і зараз буде прощальна вечірка в «Авґустінері», а завтра мені їхати на Вкраїну далеку; таке раптове закінчення осени, пожовклого листя, італійських і грецьких ресторанів, блукань гарним і чужим містом, таке раптове і таке закономірне закінчення свята. Дивно навіть, як встигли очиститися ці спогади за сім місяців, якими зримими і живими стали вони. Цікаво, чи згадує про мене Леся, і якщо згадує, то як? Цікаво, чи зустрінемося ми з нею коли-небудь іще на цьому світі, «тоді, коли п'ять років перейде»? І чому раптом спалахнув саме цей спогад серед безлічі можливих, — у Матіївці, у червні, після зливи?

Пізній-пізній вечір, цвіркуни шаліють під зоряним небом, і, як завжди, гуркочуть поїзди, метаються нетлі під бузковим ліхтарем за вікном батькового кабінету. Тато і мама сплять, Світланка з Сашком теж, тільки Сергій дивиться по телевізору барселонську Олімпіаду. Більше половини переступного року минуло. Знову ті самі декорації. Час на сцену, Костику, твій вихід. Глядачі, слухачі і читачі скучили за твоєю незграбною постаттю, тихим і хрипкуватим голосом; в'ються нетлі, палають зорі, не вмовкають цвіркуни. Ходімо ж! Ходімо, нічний самітнику, одвічний блукачу, черговий Дон Кіхоте; ходімо, палкий містику, тонкий лірику, безпритульний філософе, лицарю й аскете, ходімо вже, ніч розпочалася!

Ми не будемо озиратися назад і переповідати всі ті події, які сталися й не сталися з нами, в нас і довкола нас; ми не будемо переповідати прочитані за цей час книги; ми не будемо повертатися в зиму, весну і літо, останній місяць якого розпочався сьогодні. Ми вийдемо на балкон із чашкою гарячого міцного чаю, запалимо сигарету, будемо слухати цвіркунів, дивитися на першосерпневі зорі й думати про те, якою буде наступна фраза.

А буде вона, скажімо, такою: «На торжество снігів, як дим запахне щастям, розучимось чекати і прощатись; і вийдем на балкон, і світле «здрастуй!» промовимо, і світ нам стане за початок; вітри погасять сивину і сутінь, ще й виточать сльозу, даремну, бо святу; «оце ми й дочекалися», — ніхто не буде чути і розуміть не буде мову золоту; і сад старечих рук, нетлінний, бо невинний, нам стане за собор, в якому присягнем на вірність не собі, а всніженій годині, о котрій ми живем, о котрій не помрем». Такий гайдеґґерівський вірш, написаний коли б іще не перед військом, у цьому ж таки кабінеті, між цих самих книг і нетль, які злітаються на світло настільної лампи, — бо летіти треба на світло, це правда й істина. Летіти, доки живий. Живий доти, доки усвідомлюєш те, що ти живий. Усвідомлення і є світлом. Осмислення. Розуміння. Тощо. «Летюча музика», — сказала якось Таня Крижанівська і довго розповідала мені про музику Альбіноні, послухати яку тоді не було можливости; аж років через сім, перебираючи урізькі платівки, наштовхнувся на одну — на пакеті рукою Крижанівської було написано: «Летюча музика». Увімкнув програвач і з перших же тактів усвідомив — яким ясним було це світло і як не можна було не летіти на нього, — усвідомив, що знаю цю музику вічно; і яким же сліпучим був наступний спалах, коли ще через три роки я знову почув цю музику Альбіноні на касеті, привезеній з Англії (Леся Риба подарувала). Це була касета, яку Doors зробили вже після смерті Джима у Парижі; Джим читав свої вірші, а вони наклали на них музику, дуже добре вийшло. Передостанньою була тема з The End, а останньою — музика Альбіноні, летюча музика Крижанівської, яку виконували осиротілі Doors.