Так і не вдалося мені за ці півроку прорватися до «текстів» (за винятком «Бахмача Пасажирського»). Бог із ними, з тими «текстами». Сьогодні вранці, коли традиційно не міг заснути, і збуджений нічною працею, — перекладав Єжи Єдліцького, «Три століття безнадії», — отож, уранці, коли дзвони дзвонили в батуринській церкві, а я курив і все ще щось додумував недодумане, — отож, саме тієї миті прийшло до мене небувале, ще ніколи не звідуване — за винятком, мабуть, раннього дитинства — відчуття й усвідомлення того, що я також помру. Отакий, який є. Увесь, до найменшої клітиночки. Просто візьму й помру, і мене — отакого — більше ніколи тут не буде. Речі мої — картуз, черевики, плащ тощо — залишаться; залишаться мої книги, рукописи й щоденники, якщо я не встигну до того часу спалити їх; оця хатинка залишиться, і хрест на стіні, і вікна на порожню світлу вулицю, — але я вже ніколи не зайду до цієї хати, не зітхну втомлено, не сяду на дивані і не запалю сигарету, — одного разу я не повернуся, не зможу повернутися в цей світ, до цих лісів, до цього хворого й нещасливого життя Костянтином Москальцем, — і цей один раз триватиме довічно, «назавжди-назавжди», як співав у тій пісні, одній з останніх, складеній у Львові.

І я збагнув, що безсмертя душі нічого не міняє. Нічого не змінює існування або не-існування вічного життя. Тому що оце — Матіївка, ліси, небеса, дикі гуси — вже не повернеться і не повториться більше ніколи; це вперше і востаннє — збагнув я. Більше ніколи. Так побудовано час. (Не має значення, «побудовано» чи існує «час», «як» він існує тощо). Так побудовано життя людиною. І тут ти вже справді нічого не зробиш, тут ти безпорадний і приречений насправді. Жити, усвідомлюючи це, — часом гостріше, часом невиразно, часом забуваючи про це, — але з цим, носити його у собі. Жити приреченим. Жити смертником. Усвідомлювати це. І нічим не могти зарадити.

Дякувати Богові, дістався до Бахмача без пригод, якщо не брати до уваги потужної ранішньої хуртовини і несамовитого вітру в обличчя. Гарний лист від Василя Івашка — про те, що «Еней — така ж реальність, як і Верґілій, «Енеїда» — така ж реальність, як і події в Трої, події в Трої — така ж реальність, як і зеровський переклад «Енеїди»… Розвиваючи цей ряд: сьогоднішні події (моє безсоння, мій переклад Єдліцького, мої роздуми над статтею про кризу, моя дорога до Бахмача, лист, ванна, ось ця сторінка +?) така ж реальність, як і всі вищезгадані, або, враховуючи Василів знак тотожности = поміж ними, то це одна й та сама реальність. Протягом чи не всього життя поетом і філософом, філологом, музикантом і християнином (яким-не-яким), я б'юся над оцим моментом — перетворити будень на текст, на таку ж саму реальність, як текст «Енеїди», скажімо, Євангелія або «Гри в бісер»… І що ближче до кінця цього «побивання», то все виразніше переді мною постає неможливість подібної ідентифікації, точніше, неможливість для мене як для однієї зі складових цього тексту об'єктивізувати цю реальність і прочитати її. Для цього слід було б вийти із себе (плотинівський «екстаз», «zachwyty» містиків тощо). Власне, кожний текст живе на межі, там, де він стає більшим за самого себе, «виходить із берегів»; життя кожного справжнього тексту здійснюється в сакральній (мабуть) площині відчитування, відгукування, розуміння й інтерпретації, врешті-решт — у площині діалогу. Туди, в цю площину, в цю реальність, і спрямований справжній текст. Його життя і його реальности не існує доти, доки не відбудеться зустрічі з життям і реальністю (з реальністю життя) Іншого, справжнього читача, справжнього інтерпретатора. Інший — це Бог, Жінка, Друг. Ворог не є Іншим, тому що, кажучи словами Лосєва, «отрицание само по себе єсть факт обратного полагания» («Философия имени». С.42). Але сам себе прочитати я не можу, попри досить-таки ймовірне знання того, що я як цілісність є текстом (укупі з жестами, мовчанням, збиранням хмизу у матіївському лісі, складанням пісні, співанням пісні тощо). Хоча я знаю/пам'ятаю імператив дельфійського Аполлона, який у цьому контексті може звучати: «Прочитай самого себе». Може, я не знаю тієї мови, якою «написаний» текст-я. Або ж знаю її дуже зле — тому що окремі «фрази» і «слова» цього тексту-мене все ж надаються до витлумачення; я спроможний видобути окремий смисл із найпростіших «речень» у мені — я розумію речення голоду, речення еросу, речення страху тощо — тобто тих «екзистенціалів», які є найпершоджерельнішими, найґрунтовнішими і, певна річ, найпримітивнішими. Але цього мало. Я хочу — і, зрештою, я, мабуть, повинен, мабуть, таке моє покликання — оскільки вже я є тут («де я?») — прочитати себе повністю. Разом з тим, я повинен пам'ятати, що таке «читання» є рефлексією, зверненою на себе; не можна все життя прожити, рефлексуючи; інакше загинеш від голоду — адже цей текст безмежний, принаймні доти, доки ти живий.

Уже пізня ніч, а в мене все стоїть і стоїть перед очима ця щемка, ця невимовно зворушлива сьогоднішня картина: у легких «присмерках квітневих» іде, ледь похитуючися, стежкою п'яненький сусіда мій Сашко і несе в руках пачку «Принцеси Нурі» — купив для мене, власне, не купив, а взяв у кредит, «на список»; це при тому, що на тому «списку» і без того вже велетенська сума; це при тому, що вдома в нього троє дітей, один від одного менші; при тій жалюгідній платні, яку не виплачують місяцями; при всьому тому — несе мені пачку дорогоцінної трави, саме тоді, коли я палю люльку, натоптану самосадом того ж таки Сашка, і цілком поважно медитую над темою, яка все виразнішає протягом двох останніх матіївських тижнів: чи не пора нам нарешті розв'язати стан цього надзатяжного, надважкого, надлюдського, «безбожного» гіпер-kryzysu і вдатися до чесного самогубства, що буде яким-не-яким, та все ж розв'язанням до муки і «скрежету зубовного» остогидлого ступору; помри добровільно — і час нарешті поплине далі, і полегшено зітхне закатована душа, а Бог — якщо Він усе-таки є — простить тебе, хоч цим відкупивши Свою провину «без-божного» так само німування — і невтручання — у мої аж надто не блискучі справи… Криза не може тривати роками; криза не може закрижаніти у кшталт; або, як пояснює Райнґарт Козеллек: «Kryzys» wskazywal па fakt, ze czas nagli — zrozumienie tego wlasnie faktu stanowilo sens pojecia <…> W chrzescijanskim і niechrzescijanskim znaczeniu «kryzys» oznacza w kazdym przypadku wzrastajaca presje czasu, przed ktora ludzkosc na tym globie zdaje sil nie miec ucieczki.<… > wylania sie granica, ktorej nie mozna juz przekroczyc dzieki zadnemu technicznemu і naukowemu postepowi. <…> zwielokrotnia sie sila samozniszczenia autonomicznej ludzkosci»[1].

Отаким несподіваним чином мої проблеми виявляються проблемами всього людства. Майже необмежений простір для меґало-маніякально-месіянських фантазмувань. Але мене більше не тішать — і не лякають — фантазми. Тішить і зворушує п'яненький тракторист, який не забув — бо вчора пообіцяв — купити тобі чаю. Відсутність того ж таки чаю (і тютюну) — лякає. А фантазми набридли — може, тому вони й не з'являються більше. Спали всі свої щоденники. Спали недописану «Книгу Радости». Спали кожен папірець, на якому щось було написане твоєю рукою, тепер «безбожно» затиснутою в зап'ясті. Візьми дроту, на якому два роки тому мама вивішувала прання, — він міцний, повинен витримати вагу твого тіла, — і йди до сосни з роздвоєним стовбуром, найулюбленішої в усьому лісі Сестри Сосни. Розв'яжи цю кризу, припини цю гнітючу сталість і тотальність єдиним досяжним для тебе чином, останнім, що ти ще подужаєш зробити. Звільни їх усіх від необхідности допомагати тобі — в той час, коли допомагати треба вже їм: матері, батькові, сестрі, Сашку, тьоті Тасі, сусідам… хрещеній доньці Ярині і твоїй кревній Владиславі. Їм усім треба допомагати. Заробляти гроші. Купувати одяг і харчі, ласощі і книжки, магнітофони й забавки і безліч інших потрібних, насущних речей. Допоможи їм! Ти не можеш. Ти не подужаєш заробити навіть на чай і сигарети, не кажучи вже про всю решту. Отже, ти непридатний для життя. Твоє життя — якраз твоє, життя нікомуненалежної «jednostki», а не життя «взагалі» — більше не має сенсу. Сенс був тоді, коли ти його знаходив, або принаймні тоді, коли ти ще шукав цього сенсу — у літературі, у філософії, у вірі, врешті-решт, у Розіп'ятого. Може, то були ілюзорні, міфічні сенси — але якраз міф і допомагає витримувати перед істиною, або ж — перед відсутністю Бога. Тобі забаглося істини і святости. І ти прийшов до думки про самогубство як до останньої з можливих іще думок, не позбавлених сенсу. Напередодні Страшного Суду Бог, кажуть, скоротить час, щоб урвати страждання мучеників. Ти теж можеш урвати страждання і скоротити час. Ти не можеш, не подужаєш зробити «стрибка» до останньої — релігійної, за Кіркеґором, — площини. Ти все ще не визрів для нього. Але залишатися у цій нестиглості — і водночас цілком Еклезіястовій пересвідченості, передозрілості, передосвідченості, — у цьому по-своєму загадковому «ніяковому» стані ти теж більше не можеш. Czas nagli…