Галецька слу­ха­ла ці оповідан­ня, не­на­че якісь цікаві каз­ки, що їй ко­лись роз­ка­зу­ва­ла сільська ба­ба, її нянька.

Майбородиха при­би­ра­ла з сто­ла, а Га­лецька сиділа бліда та смут­на, не­на­че гро­мом при­шиб­ле­на.

- А що? Чи вже на­дуд­ли­лись то­го чаю? бо оце й мені за­ба­жа­лось чай­ку. Петрівка - го­лодівка. Що не по­поїм, то за­раз-та­ки знов їсти хо­четься. Так би й хо­див та їв з ран­ку до ве­чо­ра. Ого-го! скільки в вас буб­ликів! не­на­че десь на шля­ху стар­ця роз­би­ли! Дай­те ж і мені з де­ся­ток, бо я го­лод­ний, як вовк! - ска­зав Кло­по­товський, всту­пив­ши в ха­ту.

- Беріть, сер­це, хоч усі, бо це я справді та­ки роз­би­ла не стар­ця, а стар­чи­ху: цеб­то са­му се­бе, - ска­за­ла Га­лецька.

- Вже чи роз­би­ли, чи ні, мені за це бай­ду­же. Ве­ли­кий вам спа­сибі, що роз­би­ли чи се­бе, чи ко­гось іншо­го. От і я тро­хи по­жив­люсь цим доб­ром, - ска­зав Кло­по­товський, за­би­ра­ючи са­мо­вар і на­пи­ха­ючи ки­ше­ню буб­ли­ка­ми.

- Чи ви пак знаєте, що сьогодні тра­пи­лось зо мною після служ­би бо­жої? - ска­зав Кло­по­товський, обер­нув­шись в две­рях.

- А що там та­ке тобі тра­пи­лось? Чи гар­не, чи по­га­не? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- От і не ска­жу! Не­хай кор­тить! - ска­зав Кло­по­товський і якось со­ло­денько осміхнув­ся.

- Та ка­жи-бо, ко­ли вже по­чав! - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха вже з цікавістю.

- Ба не ска­жу! А тра­пи­лось щось ду­же, ду­же гар­не, та не ска­жу! - ска­зав До­си­фей, і йо­го ви­разні гу­би роз­тяг­лись, і білі зу­би ви­щи­ри­лись, не­на­че вилізли на­верх а-під тон­ких губів.

- Та ка­жи-бо! не драж­нись! Пев­но, якась дурість тра­пи­лась.

- Ого! гар­на дурість! Ко­ли б пак вам та­ка дурість, то ви б аж об­ли­за­лись! Як ви­хо­ди­ли з церк­ви усі ти­та­реві доч­ки, то най­мен­ша ти­тарівна морг­ну­ла на ме­не, та ще аж двічі! От що тра­пи­лось!

І Кло­по­товський засміявсь та­ким дрібненьким сміхом, не­на­че й досі сма­ку­вав мор­ган­ня чу­до­вих чор­них брівок.

- Ну, за це мені бай­ду­же! Не­хай во­на мор­гає й ки­ває собі на здо­ров'я! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - Мо­же, й справді в неї на думці, щоб ти її сва­тав. Га? Чи не за­ли­цяється ча­сом во­на до те­бе?

- Не га­кай­те ли­шень! Вам «смішки з ба­би­ної кішки», а я не «ба­би­на кішка». Я оту ти­тарівну ко­хаю, як свою ду­шу, - сповідавсь Кло­по­товський на по­розі. - Я ба­чу, що ви не йме­те віри, бо ви такі ней­мовірні, їй-бо­гу, й при­сяй-бо­гу! морг­ну­ла на ме­не аж двічі! От що!

Смутна Га­лецька якось не­са­мохіть прис­лу­ха­лась до тієї роз­мо­ви й че­рез си­лу му­си­ла осміхну­тись. Цей ма­ленький ви­па­док не­на­че тро­хи зсу­нув густі хма­ри з її душі.

- Ісаіє, лікуй! Дєва імє..! - по­чув­ся спів за за­чи­не­ни­ми две­ри­ма й десь сти­хав в сінях, тільки од йо­го доліта­ла ти­ха лу­на, що йшла по здо­ро­вих сінях попід ста­ро­давньою ви­со­кою сте­лею.

І Май­бо­ро­ди­ха, й Га­лецька трош­ки якось по­ве­селіша­ли од тієї дур­ненької вих­ват­ки й роз­ба­ла­ка­лись.

- Як виспівує! не­на­че друж­ки кру­гом кня­гині! Чи ти ба! Од­же ж ча­сом і людська дурість роз­ва­же тро­хи ду­шу, не тільки ве­се­ла вда­ча, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха з осміхом до Га­лецької.

- Цей при­дур­ку­ва­тий, ба­чу, не з жур­ли­вих: не з та­ких, як я, - обізва­лась Га­лецька.

- Мабуть, не з жур­ли­вих, бо ніко­ли не жу­риться. Ве­се­лий на вда­чу вдав­ся! «Уро­дись та ще й вдайсь», як ка­жуть в при­казці. Ма­буть, йо­го ве­се­ла ма­ти по­ро­ди­ла, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - Чуєте, як ви­гу­кує? Аж од­ляс­ки ля­щать по сінях. Пев­но, йо­му здається, що він стоїть на руш­ни­ку під вінцем з ти­тарівною.

Галецька тро­хи по­ве­селіша­ла та пож­вавіша­ла од та­ко­го ве­се­ло­го ви­гу­ку­ван­ня. Двері в кімнатці то од­чи­ня­лись, то за­чи­ня­лись: Кло­по­товський веш­тавсь по сінях, чо­гось шу­кав в хижці, хрьопав две­ри­ма й усе ви­гу­ку­вав: «Ісаіє, лікуй!». Бу­ло знать по тих ве­се­лих ви­гу­ку­ван­нях, що в їх ви­ли­ва­лось щи­ре ко­хан­ня й ли­лось че­рез край пісня­ми, як в па­рубків та дівчат на ву­лиці та на ве­чор­ни­цях.

Майбородиха од­хи­ли­ла двері й гук­ну­ла до Кло­по­товсько­го:

- Та годі вже ве­ре­щать! В ме­не вже аж в ву­хах ля­щить од твоїх пісень. Пев­но, щось гар­не в те­бе на думці, що так оце ви­гу­куєш.

- Авжеж щось гар­не! пев­но, не та­ке чор­то­вин­ня, як ви отам з тією про­хач­кою го­во­ри­те. Ко­ли б пак на вас морг­нув аж двічі будлі-який чор­ноб­ри­вий пру­ди­вус, то й ви б оце ви­гу­ку­ва­ли, мо­же, незгірше од ме­не, - обізвавсь До­си­фей з хиж­ки.

- Коли б пак морг­нув! Та ніяке ле­да­що не мор­гає! - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха з жар­та­ми.

- Еге, ко­ли б пак! Ко­ли ж на вас от ніякий дідько й не кив­не й не морг­не, а на ме­не то й мор­га­ють. Мор­га­ти на вас ніхто не пок­ва­питься. «Ісаіє лікуй! Дєва імє во чревє і роді си­на!» - знов за­гу­кав Кло­по­товський, вер­та­ючись з хиж­ки в кімна­ту.

- Шли ж мерщій ста­ростів до ти­тарівни, а то ча­сом хтось нас­ко­че та й вхо­пе її в те­бе з-під но­са, - гу­ка­ла Май­бо­роди­ха.

- То й заш­лю, або й сам піду з ста­рос­та­ми, й не бу­ду га­ятись, щоб ча­сом і справді який­сь прой­дисвіт не пок­ва­пив­ся та не вхо­пив її.

Галецька тро­хи роз­ва­жи­ла се­бе тією вих­ват­кою при­дур­ку­ва­то­го До­си­фея й якось охотніше пи­ла чай.

- Завтра, сер­це, не йдіть до Пе­чер, бо там не на­жеб­раєте ба­га­то: завт­ра пра­ви­ти­муть ака­фист святій Вар­варі в Ми­хай­лівськім мо­нас­тирі. Йдіть ту­ди та ста­вай­те по­руч з тим доб­рим дідком. Він зветься Де­нис Полікар­по­вич, а на прізви­ще він Кміта. Я йо­го дав­но знаю. Це пло­ху­та чо­ловік, і вас не зже­не з місця ко­ло бра­ми. А тим ча­сом, мо­же, наш отець Онуфрій десь та­ки на­пи­тає для вас служ­бу - чи в ла­за­реті, чи в яко­мусь там при­юті для вбо­гих… Не журіться й не впа­дай­те в ту­гу на­да­рем­но, бо ту­га - це один з се­ми смер­тельних гріхів, - втіша­ла Май­бо­ро­ди­ха.

III

Другого дня Га­лецька, на­че­пив­ши тор­би, пішла під Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де архієрей то­го дня чи­тав ака­фист ко­ло мо­щей свя­тої Вар­ва­ри, що чи­тається раз що­тиж­ня. Про­чан при­бу­ла си­ла. Пос­хо­ди­лось до церк­ви ба­га­то й панів та паній. Га­лецька прий­шла за­рані, але інші про­хачі, а най­більше мос­калі, зви­чай­но ви­ряд­жа­лись на жеб­ран­ня спо­за­ран­ку, сли­ве вдосвіта. Га­лецька вже зас­та­ла цілу мет­ку дідів і му­си­ла при­мос­ти­тись ко­ло доб­ро­го стар­ця Кміти. Те­пер во­на по­чу­ва­ла се­бе якось бадьорнішою, бо вже тро­хи огов­та­лась в гурті уся­ких про­хачів і приз­ви­чаїлась. Згор­бив­шись та зігнув­шись в три по­ги­белі, хит­ренький Де­нис Кміта кви­лив-прок­ви­ляв жалібним го­ло­сом, жеб­ра­ючи ми­лос­тин­ки. А божі тру­дов­ни­ки та сільські усякі тру­дов­ниці ки­да­ли в ру­ки то шаж­ки, то буб­ли­ки. Не­за­ба­ром з на­тов­пу сільських про­чан ви­гулькну­ла й Мокрієвська. Во­на тро­хи опізни­лась, бо вста­ла пізно по своєму давньому па­нянсько­му зви­чаю, та ще й бу­ла на похмілля.

Старці діди бу­боніли, стар­чи­хи ба­ла­ка­ли то­неньки­ми го­ло­са­ми. Ака­фист скінчивсь. Лю­де ру­ши­ли з церк­ви. Ру­ши­ла й старцівська ва­та­га од церк­ви й пе­рей­шла під мо­нас­тир до мо­нас­тирської бра­ми, пос­та­вав­ши під бра­мою ряд­ка­ми на своїх місцях, не­на­че кож­ний зай­мав своє, ніби ну­ме­ро­ва­не, місце, як от в те­атрі або деінде, в яко­мусь кон­церті. Оче­ви­дяч­ки, кож­ний про­хач мав своє влас­не давнє місце, з давніх-да­вен на­сид­же­не, кот­ро­го вже дру­гий про­хач і не ква­пивсь зай­ма­ти, щоб не діста­ти по­по­ти­лич­ників.

Проз бра­му йшов на служ­бу мо­ло­денький уря­до­вець, ру­ся­вий, аж біля­вий, з яс­ни­ми доб­ри­ми очи­ма, дов­гоб­ра­зий та гар­ний з ли­ця. Він за­вер­нув до бра­ми й по­дав ми­лос­ти­ню тільки смир­неньким на взір стар­цям: Де­ни­сові Кміті, Га­лецькій та ще кільком замлілим ба­бам. Де­нис Кміта, прий­ма­ючи ша­жок, на­хи­ливсь і поцілу­вав йо­го в білу, не­на­че па­нянську ру­ку. Га­лецькій цей мо­ло­дий хло­пець з лас­ка­ви­ми очи­ма так при­пав до впо­до­би, що во­на лед­ве вдер­жа­лась, щоб і собі не поцілу­ва­ти йо­го в ру­ку.