Зараз Максим завмер незграбною розкарякою між драбиною та підвіконням. Драбина зрадницьки хиталася, і він ризикував утратити рівновагу. Щоб цього не сталося, Білан випередив події — посунувся далі по підвіконню, перехопився лівою рукою за край прочиненої кватирки, переніс на підвіконня другу ногу. Драбина відразу впала.

Та хлопцеві вона була вже не потрібна. Тримаючись обома руками за нижній край кватирки, Максим став ногами міцніше, просунув руку всередину. Потім засунув у прочинену квартирку голову. Вчитель правду казав — такий хлопець, як він, цілком здатен сюди прослизнути.

Далі все пішло швидше. Звиваючись вужем, не будучи здатен пояснити собі, як це йому вдалося, Білан протиснувся крізь квадратну кватирку всередину і вже там незграбно звалився на підлогу. Підвівся, потер забитий лікоть. Хотілося роздивитися, що тут і як, та не мав на це багато часу. Якщо вони хочуть успішно здійснити свій план, той план учителя повинен виконуватися, наче по маслу.

Максим пройшов до передпокою. Як і було наказано, не вмикав світла. Намацав замок. Справді, нічого складного. Впоратися з ним виявилося пара дрібниць. Клац-клац — і двері прочинилися. На порозі з того боку вже чекав задоволений Василь Драгомир.

— Ну, страшно було? — відразу запитав він. — Ти боявся чогось, хлопче?

— Зовсім ні! — Білан говорив щиру правду. Йому просто не було коли боятися.

— Бачиш! — гордо промовив учитель. — Недаремно я все це затіяв. Хоч якась комусь користь від мого навчання буде.

— Дивне якесь у вас навчання, — обережно сказав Максим.

— Яке є, — розвів руками вчитель. — Його ще нетрадиційним іноді називають. Головне — аби користь, а як назвати — не штука. Все, колишній боягузе, тепер ти вільний від своїх страхів. І взагалі — вільний. Далі я вже сам.

Зараз, потрапивши в омріяну квартиру і збираючись заволодіти омріяною реліквією, Василь Драгомир забув про все на світі. На це Максим Білан і сподівався. Коли вчитель скрадливо пройшов до кімнати, хлопець позадкував, вислизнув із квартири і зачинив за собою двері. Автоматичний замок клацнув, та це ні про що не свідчило — відчинити його зсередини простіше простого.

Ось лише самі двері відчинялися всередину. Про це Максим із Денисом довідалися ще вчора, коли піднімалися сюди, вивчаючи обстановку. І саме Черненко врешті решт запропонував хуліганський, проте — дуже простий план, як зачинити вчителя в квартирі.

Денис уже піднімався до квартири. За ним дріботіли дівчата. В руці Черненко тримав міцну мотузку, вчора вони знайшли потрібну в магазині господарчих товарів. Поки дівчата припинали один кінець мотузки до билець, хлопці пропустили другий через дверну ручку, і тепер натягували її.

Не встигли.

Василь Драгомир знайшов свою здобич швидше, ніж вони думали, і саме відчиняв двері зсередини.

— Тягніть! — відчайдушно закричав Денис. Три пари дівчачих рук вчепилися в мотузку і потягли її на себе. Прочинені вже двері від цього смикнулися, і знову клацнув замок.

— Е, хто там бавиться! — почувся зсередини гнівний голос.

— Тягніть! Сильніше тягніть! — звелів Черненко. — Натягуйте, ми тут закріпимо!

Але замок знову клацнув і вчитель смикнув двері на себе. Тепер вони прочинилися майже на половину, Драгомир угледів у отвір Максима і люто гаркнув:

— Ти, боягузливе щеня! Геть осмілів! Що це ви там придумали?

— Зараз побачиш, — просичав крізь зуби Білан, вовтузячись з мотузкою. Через плече кинув Денисові: — Поможи їм, ШВИДКО!!!

Черненко все зрозумів. Одним стрибком скочив до дівчат, схопився за їхній край мотузки, скомандував «раз-два-три» і смикнув разом із ними з останніх сил, вкладаючи в цей ривок увесь свій чемпіонський запал.

Не чекаючи такого напору, вчитель випустив з руки дверну ручку. Замок знову клацнув, Максим зробив останній рух, інші налягли, натягнули мотузку — і тепер вузол на зовнішній дверній ручці затягнувся міцно.

Навіть при всьому бажанні Василь Драгомир не міг вийти зі своєю здобиччю з обікраденої квартири. Припнута одним кінцем за бильця, іншим — до дверної ручки, мотузка міцно тримала двері й блокувала вихід. Якщо її вперто смикати — можна вибратися з полону.

Та на цей випадок у Максима так само був спеціальний план. Ще простіший, ніж фокус із мотузкою. Головне — вчасно втекти звідси.

І цей час настав.

Уся компанія встигла заховатися в тому самому підворітті, де трохи раніше вже ховався Білан.

З цього сховку вони бачили, як до будинку, де жили Нагорняки, приїхали майже одночасно міліцейська машина і кілька автівок, із яких швидко вистрибнули чоловіки та жінки з фотоапаратами. Один молодик навіть тримав у руці маленьку відеокамеру. Потрапляти на очі міліції, особливо — після прикрої пригоди з Черненком, друзі не хотіли. А журналістів допоміг запросити тато Олі. Назар Жупанський співпрацював практично з усіма популярними газетами, і особливо не розпитував доньку, якій саме сенсаційний репортаж можуть зробити журналісти в п'ятницю о сьомій тридцять вечора. Для цього треба лиш вчасно під'їхати за певною адресою. Своїй доньці Назар Жупанській довіряв, і тому не особливо допитувався, що це повинно бути і як Оля про подібні речі взагалі дізналася.

На ранок весь Львів гудів — міліція на очах у журналістів затримала злодія та афериста, який проник до квартири відомого композитора і намагався вкрасти фамільну реліквію. Зашкодили йому невідомі, які, до речі, розшукуються тепер для вручення нагороди.

— Не вірте, — відразу попередив Черненко. — Хочуть нас таким чином зловити.

— Все одно зловлять. Це лиш питання часу, — зітхнула Оксана. — Батько Олі, думаєте, не дотумкав?

— Дотумкав, — погодився Максим. — Проте людина він непроста. Не з тієї породи пан Жупанський, аби втягувати свою доньку в сумнівні історії. Здогадався — але вирішив промовчати. Хто-хто, а він точно знає, як після всього журналісти почнуть Олю переслідувати. Все ж добре скінчилося. Думаю, він проковтне страву, яку Оля йому приготувала, про випадково підслухану розмову в кав'ярні. Хто говорив, з ким, кому — байдуже.

— Аби тільки так званий вчитель мовчав... — протягнув Денис.

— Ось тут можеш спати спокійно, — запевнив приятеля Максим. — Навряд чи він зізнається, що його дітлашня переграла. До того ж, він не знає, хто ми і звідки. Та й взагалі — невигідно йому. Адже тоді почнуться зовсім уже непотрібні розмови про його таємничий клуб...

Тут мов наврочив хто. До бібліотеки вбігла стурбована пані Люба, швидко окинула всю компанію поглядом, зупинилася на доньці:

— Мавко, Оля тобі нічого такого не казала? Тільки чесно...

— Якого — такого? — щиро не зрозуміла маму Мавка.

— Дзвонить мені щойно пан Назар. А йому, своєю чергою, телефонувала мама Софійки, її подруги, з якою ви, здається, разом кудись ходили кілька днів тому...

— І що? — далі не розуміла Мавка, а решта затамували подих.

— Софійка впізнала цього злодія. Ну, якого вчора затримали, а сьогодні про нього і в газетах, і по телевізору... Виявляється, він називав себе якимось учителем, затягував підлітків у якийсь дивний Клуб Боягузів, гроші за це збирав... Софійка теж потрапила під його вплив. Міліція шукає потерпілих, зголошується вже другий десяток дітей. Усе це дивно, тобі не здається?

— Мамцю, — обняла пані Любу Мавка. — Це справді жахливо, якщо воно правда. Але ж ми всі недавно приїхали. А раніше я готувалася до фестивалю. Слово честі, вперше про це чую. Та й не така вже я боягузка.

Може, пані Люба і продовжила б цю небезпечну для всіх розмову. Але все перервав дзвінок у двері.

Дуже вчасно нагодився Білан-старший, Максимів тато...

м. Київ,

червень 2008 р.

— У нас нема виходу, — розгублено мовила Максимова мама.