Князь зненацька махнув рукою, і діамант, описавши світляну дугу, шубовснув у текучу воду.

— Амінь, — повагом проказав Флорізель, — я вбив василіска! [27]

— На Бога! — заволав детектив. — Що ви накоїли! Тепер я пропащий!

— Гадаю, — всміхнувся князь, — що чимало забезпечених людей цього міста позаздрило б вашій пропащості.

— Ох, ваша високосте! — мовив детектив. — Після всього ще й купуєте мене?

— Здається, тут нема іншої ради, — відповів Флорізель. — А тепер ходімо до префектури.

Невдовзі в найвужчому родинному колі відбувся шлюб Френсіса Скрімджера і міс Ванделер, князь Флорізель був там за свідка. Обидва Ванделери здогадались, що сталося з діамантом, їхні пірнальні операції в річці Сені довго дивували і тішили нероб і дармовисів. Правда, вони помилились у розрахунках і вибрали не той рукав річки. Щодо князя, то ця висока особа, виконавши свою ролю, могла разом з арабським автором забиратись куди завгодно. Та якщо читач прагне докладніших вісток, то я радий сповістити його, що внаслідок недавньої революції князя скинули з богемського трону, оскільки він завжди був відсутній і нечувано занедбав громадські справи. Тож тепер його високість тримає на вулиці Руперта тютюнову крамницю, яку часто відвідують інші емігранти.

Я іноді ходжу туди покурити й побалакати. Флорізель такий же величний, як і в часи свого можновладдя: він мов олімпієць сидить за прилавком і, хоч сидяче життя вже позначилося на його роздутій камізельці, Флорізель, напевне, якщо взяти все до уваги, найчарівніший торгівець тютюном на цілий Лондон.

_{РОБЕРТ-ЛУЇС СТІВЕНСОН [28]}

_{Ім'я Стівенсонове в малій у нас пошані. Українською мовою Стівенсона майже не видавали, а в російській перекладній літературі, що донедавна була нам, мабуть, чи не єдиним вікном у чужий світ, автор «Острова Скарбів», «Рятівника занапащених суден» [29] і «Листів з Вайліми» за останні десятиліття втратив багато променів своєї колишньої слави. У вісімдесятих і дев'ятдесятих роках минулого віку його романів не цуралися такі російські журнали, як «Вестник Европы», Русский вестник», «Вестник иностранной литературы». Але незабаром Стівенсонова літературна спадщина перейшла в Росії незаперечною власністю до видавництв для юнацтва. Скорочена, спрощена або покалічена в потворних перекладах, заяложена хваткою цікавістю, вона домоглася тепер притулку на полицях дитячих бібліотек, упокоїлася серед вікового родинного мотлоху в закамарках горищ, якщо не чекає — котрий уже раз? — побіч не менш безталанних творів Майн-Ріда і подібних до нього письменників того присуду долі, що врятує її від пороху, від дощів, морозу та спеки тротуарних книгарень. Ні, не погані ці сусіди для «Мастера Баллантре» [30] і «Чорної стріли» — «Стрільці в Мехіко» чи то «Кенілворс», усі однаково побиті, пошарпані, всі в незліченних плямах, зазначках і підписах, слідах нестриманого захоплення кількох поколінь. Тільки ж Стівенсонова творчість і в нас заслуговує на добрий переклад, на гарне видання, а найголовніше — на увагу та повагу новітнього читача — юнака, дорослого чи старого.}

_{На батьківщині письменниковій їй судилася незмірно краща доля. Успіх випав Стівенсонові на перших же його кроках по літературній ниві, і двадцять вісім томів його оповідань, романів, нарисів, листів і віршів давно обросли, як безсмертними квітами, живими донині легендами. Майже ніхто з англійських дослідників Стівенсонового спадку і досі не забуває одної з них — легенди про «Острів Скарбів» та Ґладстона. Обтяжений літами й турботами, прем'єр-міністр вікторіанської Британії, вернувшись якось уночі з парламенту після запаморочливого засідання, побачив на столі в кімнаті своїх унуків розгорнуту книжку. То був свіжий нумер дитячого часопису, де вперше з'явився на люди такий прославлений потім Стівенсонів роман. Машинальний перегляд, початкові рядки: «Сквайр Трелоней, доктор Лайвсей та інші джентльмени просили мене розповісти докладно, з початку до кінця, усе про «Острів Скарбів…» [31] і — і спритний хлопчина-оповідач Джім Токінс переміг і відгомін парламентських баталій, і опівнічні позіхи. Уже розвиднілось, коли «ясновельможний» читальник згорнув книжку, не відірвавшись від неї, доки не дочитав останнього розділу «Острова Скарбів». Не менш коштовному свідченню знайшлося почесне місце у «Spicilege» Марселя Швоба. Так само була ніч, але бриніли вікна вагона, грюкало залізо, вибухала пара. «Treasure Island» правив Швобові за дорожню розвагу. Читання почалося при світлі вагонної лампи, і тільки на світанку підвів подорожник очі від захватної вигадки. Йому ввижався Джон Сілвер, з широким, як шинка, обличчям, він бачив синє у передсмертній задусі лице п'яного капітана Флінта, бачив вирізане з Біблії зачорнене сажею папіряне кружальце — в долоні Довгого Джона і розмаяне вітром волосся — на мертвому черепі Аллардайса. Він чув передзвін ланцюгів на шибеницях у Карному Докові, чув шалений вереск Сілверового папуги: «Червінці! Червінці! Червінці!» І тоді, за його словом, зрозумів він, що піддався сугестії неабиякого таланту, що відтепер не даватимуть йому спокою «образи ще не знаного кольору», «ще ніколи не чуті звуки». За «чарівного майстра ніжної і мрійної прози» визнав Стівенсона, під час найбільшої своєї пишноти, сам вибагливий Оскар Вайлд, щоб згодом, відбуваючи кару у в'язниці, поставити його понад усіх тодішніх англійських письменників. У листі з Редінґської в'язниці до незрадного друга позбавлений громадських прав Вайлд жахався думки, що вийде на волю, не маючи права назвати своєю власною ні одної книжки. Йому ж хотілося б назвати своїми «Флобера, Стівенсона, Бодлера, Метерлінка, Дюма-батька, Кітса, Марло, Чаттертона, Колріджа, Анатоля Франса, Ґотье, Данте, Ґете». Нікого з недавнього свого пантеону — ні Рескіна, ні Патера, ні Морріса. Жодного з обох великих своїх сучасників — ні Мередіта, ні Гарді. З англійців своєї доби — тільки Стівенсона, на другому місці, поміж Флобером і Бодлером!}

_{Звичайно, ті тридцять з чимсь років, що стоять між нами і датою смерті Стівенсона, запровадили не одну увагу до цієї високої оцінки. Життя створило собі вищі високості, старими шляхами мистецтва пройшли нові герої. Важка хода тубільних і позабританських наслідувачів пограсувала манівці Стівенсонових географічно-історичних ілюзій, позбавила їх первісної несподіваності, незайманої свіжості. Але той же час зрівноважив свою провину, проголосивши Стівенсона проводирем нового літературного прямування і класиком англійського письменства, приділивши його творчості цікавий розділ історії світового роману і давши казковий тираж його книжкам. Числа промовляють найвиразніше: за якісь чотири десятиліття «Острів Скарбів» витримав у самій Англії понад сто видань, «Украдений» [32] — мало не стільки ж, а романи «Мастер Баллантре», «Чорна стріла» і «Катріона» — більше як по п'ятдесят кожний.}

_{Роберт-Луїс Стівенсон (Robert Louis Stevenson) [33] народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі. Рід, до якого він належав через батька, нараховував серед своїх покійників і живих членів кількох інженерів, і декотрі з них уславились як будівники маяків. Від діда і двох Стівенсонових стриїв лишилося на прибережних скелях та рифах Шотландії чимало цих струнких споруджень, обполісканих бурунами Північного моря й Атлантики. Томас Стівенсон, письменників батько — інженер-теоретик і практик — допомагав у будівельних роботах своїм братам, освітлював шотландські береги, ставив поплавища на рейдах, рив канали й фарватери, удосконалював верткі маякові ліхтарні, досліджував силу хвиль, спостерігав провісні прим іти штормів. Низка спеціальних розвідок зробила його ім'я всесвітньо відомим у відповідних колах.}