Значить, із нею щось сталося, потрібна його допомога, тільки як знайти її, о, Боже!

Повернулася мати. Комунальна сусідка розповіла їй, що в сина бувала дівчина. Якась підозріла особа. На ніч не лишалася, але ключ усередині клацав. Перевірте, чи не зникло щось із цінних речей.

Зникло. Зникли всі цінні речі, які лишились у спадок від батьків, які ще до війни їй дарував чоловік. Почалися домашні сварки, нарікання на статеву нестриманість сина, вже одружувався би з порядною дівчиною, а не водив у материн дім бозна-кого, хто вона, звідки, з якої родини? Треба спершу з’ясувати, а потім водити, коли матері вдома нема…

Можливо, ті домашні конфлікти, а втім, конфліктів не було, він тільки мовчав, дали змогу легше пережити зникнення Віоли. Адже якби мати, загалом добра мила жінка, жаліла його, він наклав би на себе руки, відчувши, що коханої ніколи не знайде. Він шукав способу не бути вдома, а потім погодився на призначення на роботу в інше місто, де невдовзі й одружився.

За кілька років його шлюб розпався, і він повернувся до Києва. Мати зробила все необхідне, аби він знов отримав усі права на цю кімнату. За той час сталися дві події: поперше, вона знайшла всі пропалі персні й сережки. Згадала, як ховала їх із шухляди комода подалі в глибині одежної шафи, коли хтось пограбував їхню комунальну сусідку. А по-друге, виявила, що з шухляди комода зникли фронтові листи її чоловіка.

Тепер вони з матір’ю багато говорили про ті події, через які посварилися кілька років тому. Він пригадав, що Віола, коли він бачив її востаннє, пішла від нього досить рано і попросила не проводжати його. Вона мала зустрітися з якоюсь своєю тіткою, а ще її, мовляв, дуже сварили б, якби поба чили з хлопцем. А мати згадала, що директор школи вельми наполягав, аби вона поїхала, бо з парткому прийшло розпорядження, щоб їхала саме вона, вдова фронтовика. А ще вона згадала, що батько одного разу попросив її знищити його фронтові листи до неї, а вона тоді тільки глибше заховала їх до шафи, бо дуже полюбляла перечитувати їх ніжні закінчення. А коли батько йшов до шпиталю востаннє, перед тим як більше не повернутися, перепитав про ті листи, і вона збрехала, мовляв, знищила. А коли його поховали, витягла їх із глибини шафи та знову довго перечитувала оті «цілую, моя рідненька», і поклала їх назад до шухляди комода, де вони й лежали кілька років, поки їх не забрала Віола.

Отже, схоже на те, що фронтові листи могли містити якусь інформацію, цікаву тій могутній таємній організації, якої боялися всі й у самій країні, і за її межами. До Володі підіслали Віолу, яка спритно закохала в себе хлопця, маму відпровадили до санаторію. За Сталіна, якби така потреба виникла, діяли б грубіше - арешт, обшук, підписка про нерозголошення; після Сталіна діяли тонше.

- Що ж вони могли знайти цінного для себе в листах вашого батька? - питаю я дядю Володю, коли та дівчина - це вже було на початку вісімдесятих - затягла мене до свого родича на чашку чаю.

- Я й сам неодноразово питав маму, що писав їй батько?

Листи йшли з Австрії, з Румунії, з Чехії… війну він закінчив старшим лейтенантом у Празі… Ми з матір’ю багато говорили про ті листи. Схоже, мати зовсім не пам’ятала, що там було, окрім слів кохання наприкінці… - розпачливо казав той чоловік невизначеного віку. Він незграбно підвівся з-за круглого столу, підійшов до того самого комода, дістав світлини з однієї з шухляд:

- Ось яким був мій батько, коли закінчував війну. А ось таким був я ТОДІ…

А ВІДТОДІ в його житті не сталося нічого. І чи не єдине, що направду цікавить його, це явні й таємні обставини тих кількох днів у лютому, коли він кохав Віолу, мати була в санаторії, а з їхнього дому зникли фронтові листи небіжчикабатька.

- А уявляєш, - казала я тій дівчині, коли ми йшли від дяді Володі по Великій Житомирській у бік Львівської площі, - а поїде раптом твій дядько влітку до Криму і на алеї серед магнолій біля санаторію КДБ зустріне гарну елегантну жінку, вона вже полковник тієї служби, вони впізнають одне одного, і він спитає її: що ти зробила з моїм життям?

- А вона відповість йому: ти це сам зробив зі своїм життям!

Тебе красиво зробили чоловіком, хто тобі заважав далі жити, як люди?… Листи забрали? Зате скільки задоволення! А навіщо шефові були потрібні фронтові листи твого батька, я й гадки не маю.

А потім моя знайома, родичка дяді Володі, облишила жартівливий тон і сказала з гіркотою:

- Дядя Володя про інше взагалі говорити не вміє. Це в нього - єдина тема розмови…

Цей будинок на Великій Житомирській стоїть і досі, і те вікно й досі ввечері світиться. Тепер це - дорогий район, де помешкання здебільшого повикуповували багатії. Але ТАМ - не поставили євровікон і не почепили жалюзі. Я дивлюся на нефарбовані від часів СРСР рами й на тюлеві фіраночки і думаю: схоже на те, що дядя Володя й досі там живе. І комод, і шафа, і круглий стіл, і диван, либонь, ті самі.

А ліжко поміняла ще небіжчиця-мати. І він розповідає всім, хто завітає до нього на чашку чаю, про своє перше кохання і про те, чим воно обернулося для нього. І про фронтові листи його батька, які стільки років лежали поряд, яких він так і не прочитав, хоча вже був дорослим хлопцем. Хто б міг подумати, що все так станеться?…

А я й досі згадую ту історію наче з пропасницею. Ніби то жар моєї юної душі якісь могутні сили з холодним серцем використали для своїх великих проектів.

Вузьким пошарпаним коридором Міської нотаріальної контори плентався старий чоловік, відзначаючи кожен свій крок ударом тяжкої палиці. Його терпляче вела під руку немолода втомлена жінка. Незграбну пару байдуже обходили працівники контори. Вони давно звикли до безпомічних старих людей, яких молодші родичі тягали сюди відписувати помешкання, дачі, автомобілі чи оформляти доручення на отримання старих внесків в ощадкасах, до яких старі люди вже не мали сил дістатися.

- Ось, тату, присядь поряд із цією бабусею, - сказала жінка. Всадовивши діда, вона заходилася шукати кінець черги. А відшукавши, почала прориватися до кабінету, нагадати нотаріусові: діда привела, що тепер?

А тепер треба було йти до іншого кабінету друкувати копію документа. Черга підійде нескоро, але є надія, що сьогодні вони таки владнають справу. Зачекай, тату, розумію, тобі важко, але якщо вже я тебе сюди притягла…

Старий приречено зітхнув. Аби тільки знову не почало нудити. Бо ж усі ці ганебні моменти старечого животіння варто переживати у власних чотирьох стінах, не витягати на люди…

Час минав, дочка метушилася по кабінетах, стежила за чергою, а підступна млість між животом і грудьми посилювалася.

Читати в напівтемряві казенного коридора старий не міг, хоч і прихопив книгу й окуляри. І тому він зробив те, чого ніколи не робив упродовж усього свого довгого життя: щоби трохи заспокоїтися, відволіктися від запаморочення, заговорив до сусідки в черзі:

- Як змінилося місто. Мене везли по місту, а я його не впізнавав. Усюди якісь безглузді хмарочоси, звідки вони тільки взялися?

Старий говорив гучним розкотистим голосом, аж інші люди мимоволі обернулися. А жінка мовчала. Не відповіла на його банальну репліку. Так само й він ніколи не озивався, коли до нього в різних ситуаціях заговорювали в чергах незнайомі люди. Завжди ставився з великим презирством до тої імітації спілкування. Краще нічого, ніж таке. Але перебування в цьому бридкому коридорі було таким нестерпним, що він мимоволі зробив другу спробу.

- Це ми перебуваємо на розі Михайла Коцюбинського та бульвару Шевченка? - знову гучно спитав дід.

- Так, - холодно відповіла стара жінка, мовляв, вона ще не настільки вижила з розуму, щоб не знати, де перебуває.

Розмова не клеїлася, і старий чоловік зробив третю спробу:

- А туди вниз - знаменитий скверик на Столипінській?

Отут він, здається, сам для себе неждано влучив у ціль, оскільки його приморожена сусідка раптом жваво обернулася до нього: - І чим же такий знаменитий цей скверик? Фонтаном?