Втім, мене шукали. І навіть знайшли. Допоміг у цій справі, схоже, ввімкнений ліхтар, який я навіть не подумала загасити. Його світло, мабуть і привело до мене рятівників. Але ні, рятівника. Одного. Це був Тоні. Я навіть не мала сил здивуватись.

— Ірма? — звернувся він до мене, намагаючись перекричати шум хвиль, — Ти мене чуєш?!

Безглузде запитання, мляво подумала я. Яка йому різниця, чую я чи ні?

— Насилу тебе знайшов! — продовжував кричати Тоні, перетинаючи мотузку чимось гострим. Отой самий інструмент, схоже, зрізав мені шмат шкіри, але я не зреагувала, — Ти як? Зможеш іти?

— Зможу… — хотіла сказати я, але замість того з мене вихопилося якесь хрипіння і надсадний кашель. Ось тобі і посиденьки на холоді!

Він допоміг мені піднятися, але власне то виглядало, як суцільна силова вправа з його сторони. Мені навіть складно було стояти. Не знаю, про що він думав, коли йшов сюди один — сам він мене точно не дотягне…

— Ірма, ти мусиш мені допомогти! — гукнув він мені у вухо, — Я тебе не донесу, так що, будь-ласка, спробуй іти, а я буду підтримувати. Розумієш, мені більше ні до кого було звернутись по допомогу.

— Що… Що сталося? — вичавила з себе я.

— Все. Все що могло статися, сталося, — похмуро відповів Тоні.

— Який сьогодні день? — шепотом поцікавилась я.

— Неділя, чотирнадцяте.

Ага, значить минула доба. Цікаво, що ж відбувалося в Школі за моєї відсутності?

Я справді зробила все від мене залежне аби допомогти Тоні, втім це було швидше психологічне знесилення, ніж фізичне, подолати яке не було ні можливості, ні бажання. На моє щастя, виявилося, що йти треба не так вже й далеко. Ми якось насилу дошкутильгали до Школи, зупиняючись для відпочинку кожні десять метрів. Коли ми дійшли до порогу, вже починало розвиднюватися.

Я присіла на перший ліпший стілець у вестибулі гуртожитку, прямо під симпатичним пейзажем тих самих гір, з яких ми щойно повернулися, і звеліла Тоні хоча б коротко розказати, що тут сталося.

А сталося наступне. З’ясувавши вранці, що свідок, тобто я, відсутній, Боян і Горан зчинили істерику і по безладних пошуках, які, звісно, ні до чого не привели, вирушили до декана. Той, природно, зовсім не зрадів їхньому візиту, особливо, враховуючи той збуджений стан, в якому вони перебували. Зчинилася сварка на межі збройного конфлікту… Взагалі, мені тяжко уявити, як це наші народні герої наважилися вчиняти з’ясування стосунків з Фелоні — я би при першому його гнівному погляді, впала додолу в конвульсіях… Втім, почувши шум, до хлопців приєднався пан Ольберт. Він підтримав Бояна і Горана, виступивши з вимогою до декана припинити проект і надати посильну допомогу в пошуках зниклої, тобто мене. Декан чомусь розлютився. Тоді пан Ольберт сказав, що не має наміру терпіти таку наругу і повідомив Фелоні, що їде до міста, де обов’язково поговорить з керівництвом Університету і поліцією.

Сторони обмінялися ввірчими грамотами про початок холодної війни і розійшлися. Втім, війна невдовзі різко змінила свої температурні характеристики… Десь за годину, ті, хто зібрався в загальній залі для обговорення ситуації, почули шум мотору — машина пана Фелоні розверталася аби виїхати з подвір’я. І в цей момент зі сторони адміністративного корпусу пролунав постріл.

Боян, Едгар і ще кілька хлопців відразу ж метнулися нагору аби з’ясувати, що сталося… У вітальні адміністративного корпусу, коло вікторіанського каміну, в калюжі крові лежало тіло. Тіло належало професорові Ольберту…

— Тоні! — не змогла стриматись я, — Це неправда! Як таке може бути? Невже вони наважились на таке?

Тоні лише скептично хитнув головою.

— Це правда. Я бачив все на власні очі. Але це ще не все. Слухай далі…

Вражені побаченим, хлопці стояли соляними стовпами, лише Едгар додумався перевірити пульс. Але тут почувся шум чиїхось швидких кроків — хтось біг по коридору. Хлопці відразу ж кинулися за втікачем, але той встиг вибігти з будинку і зникнути за поворотом дороги.

— Слухай, Тоні, а хто це був? Вони переслідували його достатньо довго, щоб встигнути, принаймні, ідентифікувати вбивцю, так чи ні?

— Так то так… Це був Алекс.

— А, так я й знала! Все щось цим бамбузлівцям бракувало! Вони, певно, були у змові з викладачами?

— Так, це ми з’ясували… Коли ми повернулися назад до Школи, бамбузлівців майже нікого не було — вони, певне, відчули, що пахне дустом, і накивали п’ятами… Правда, вдалося виловити Дану, яка не встигла втекти, бо збирала свої численні манатки. Її трохи притисли, ну і вона зізналася, що їхня група мала завдання затримати пана Ольберта. Затримати, наполягала вона, а не вбивати… Ми піднялися нагору до тіла, і тут з’ясувалося, що corpus delicti немає — від місця, де лежало тіло і до дверей тягнулася широка кривава смуга, хтось, схоже, витяг тіло аби позбутися доказів… Тоді ми зрозуміли, що вбивця — або вбивці — ще в Школі. Ну, тут почалася паніка, народ кинувся швидко збирати найнеобхідніше і тікати…

— Гм, так що, нікого не залишилось? Тільки ми і вбивця?

— Е-ее…, майже. Є ще Еван, якого ніхто не взявся донести і Дафна, яка за ним доглядає.

— Он як. Значить, всі решта просто кинули нас на призволяще? — вжахнулась я. Що було б, якби Тоні теж вирішив евакуюватися? Так би мені і сидіти на мальовничому урвищі до самого скону?

— Ну не зовсім. Боян і Едгар заприсяглися привести сюди поліцію… Тебе б знайшли, так чи так. Вийшло скоріше, бо я побачив з вікна світло ліхтаря… Ну ходи, піднімемось до Дафни. Тобі б взагалі, випити чогось гарячого, бо на тебе дивитись страшно.

Дивитись і справді було страшно. Коли я глянула на себе в дзеркало, я ледве знов не зомліла. На мене дивилося щось вельми схоже на заготовку для музею Мадам Тюссо — жовте і бліде, лише очі були щедро обведені червоним. Ну звісно, хлороформ… Я чула, що ця гидота токсична, що її заборонили для використання в медицині, та викрадачі, звісно, чхати хотіли на моє здоров’я і зовнішній вигляд…

Втім, Дафна відчутно зраділа, побачивши мене навіть такою. Схоже було, що вона знов ніч не спала, так що тепер ми з нею якраз пасували одне одній — замучені, з запаленими очима…